Синдром життя, відкладеного назавжди… Сповідь 60-річної жінки Олена: Цього року мені виповнилось 60. І жоден з рідних навіть не зателефонував, щоб привітати мене з ювілеєм. У мене є донька і син, онук і онука, ще й колишній чоловік десь поряд. Доньці – 40, сину – 35. Обидва живуть у Києві, закінчили престижні київські університети. Розумні, успішні. Донька – одружена з високопосадовцем, син – з дочкою великого київського підприємця. В обох вдала кар’єра, нерухомість, окрім держслужби, кожен має власну справу. Все стабільно. Чоловік пішов, коли син закінчив виш. Сказав, що втомився жити у такому ритмі. Хоча працював спокійно на одному місці, вихідні проводив з друзями або на дивані, у відпустку їхав на цілий місяць до родини на Західну Україну. Я ж відпусток не брала – працювала відразу на трьох роботах: інженеркою на заводі, прибиральницею в заводоуправлінні, по вихідних – фасувальницею в сусідньому супермаркеті з 8 до 20, ще й прибирала службові та підсобні приміщення. Все зароблене йшло дітям – Київ місто недешеве, а навчання в престижних університетах вимагало хорошої одежі, харчування та розваг. Я звикла носити старий одяг, щось перешивала, взуття ремонтувала. Ходила чисто й акуратно, мені було цього достатньо. З відпочинку – були тільки сни, де іноді бачила себе щасливою, молодою, усміхненою. Чоловік одразу після розлучення купив собі дорогу машину – видно, накопичив чимало. А за нашої спільної життя всі витрати були на мені, окрім квартплати. Її оплачував він – це був його внесок у родину. Дітей навчила я… Квартира, в якій ми жили, дісталась мені від бабусі – гарна, добротна, старовинна з високими стелями. Двокімнатна, перепланована у трьохкімнатну. Там була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і там гарно розміщувалась ліжко, стіл, шафа, полиці. Її займала донька. Ми з сином жили в одній кімнаті, благо я приходила тільки ночувати. А чоловік – у залі. Коли донька поїхала в Київ, я зайняла її комірку. Син залишився в кімнаті. Розлучалися ми без скандалів, без поділу майна, без звинувачень. Він хотів ЖИТИ, а я була настільки виснажена, що зітхнула з полегшенням… Мені більше не треба було готувати три страви і компот, прати його речі, гладити, розкладати… вільний час нарешті можна було використати для відпочинку. На той час я назбирала купу болячок – хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі та взялась за лікування. Підробітки не кидала. Лікувалася. Запросила гарного майстра, і він із напарником за два тижні зробили мені чудовий ремонт санвузла. Для мене це було ЩАСТЯ! ОСОБИСТЕ щастя! Щастя для себе! Весь цей час своїм успішним дітям на свята та дні народження я надсилала гроші замість подарунків. Потім з’явились онук і онука – підробітки кидати не могла, собі грошей не залишалось. Мене з святами рідко вітали, частіше – у відповідь на моє привітання. Подарунки не дарували. Найболючіше – на їхні весілля мене не запрошували. Донька чесно сказала: «Мам, ти там не впишешся, там будуть люди з Офісу Президента». Про весілля сина взагалі дізналась вже після – від доньки… Дякую, хоч грошей на весілля не просили… Діти не приїжджають, хоча я завжди їх кличу. Донька каже, що у нашому «колгоспі» робити нічого (місто-мільйонник), син – що нема часу, мамо! Літак до Києва летить сім разів на добу! Летіти – дві години… Як я можу назвати той період свого життя? Мабуть, життя пригнічених емоцій… Я жила, як Скарлетт О’Гара – «подумаю про це завтра». Придушувала сльози і біль, всі почуття – від здивування до відчаю. Жила, як робот, запрограмований на роботу. А потім завод купили київські бізнесмени, розпочалась реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили – і я одразу втратила дві роботи, але заодно змогла достроково вийти на пенсію. Пенсія – 20 тисяч… Спробуй проживи на таку пенсію. Мені пощастило – у нашій п’ятиповерхівці з’явилось місце прибиральниці… пішла мити під’їзди, ще плюс 20 тисяч. Фасування й прибирання на вихідних у супермаркеті не кидала – платили добре, три тисячі зміна, але тяжко – цілий день на ногах. Почала потроху ремонтувати кухню. Все робила сама, кухню замовила у сусіда – зробив добре, швидко, і з грошима нормально. Знову почала накопичувати гроші. Хотілось освіжити кімнати, дещо з меблів змінити. Тобто плани були… тільки серед них не було мене самої! На себе витрачала лише на їжу, і то скромно, і на ліки – на них ішло багато. Квартплата також не радувала – щороку все вище. Колишній чоловік казав: продай цю трьохкімнатну, район хороший – дадуть ціну, купиш собі однокімнатну. А мені її шкода. Пам’ять про бабусю. Батьків не пам’ятаю. Виростила мене бабуся. Квартира для мене дуже цінна – тут усе моє життя. З чоловіком зберегли нормальні приятельські стосунки. Спілкуємось зрідка, як давні знайомі. В нього все добре. Про особисте не говорить ніколи. Раз на місяць приїжджає, привозить картоплю, овочі, крупи, питну воду – все важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб не користувалась доставкою – привезуть все гниле чи зіпсоване. Погоджуюсь. В мені ніби все застигло – живу, працюю багато. Ні про що не мрію, нічого для себе не хочу. Доньку та онуків бачу лише в її Інстаграмі. Життя сина мелькає у сторіз його дружини. Радію, що у них все добре, усі живі-здорові. Відпочивають у гарних місцях, ходять у дорогі ресторани. Напевно, я дала їм мало любові, тому й до мене її нема. Донька іноді питає: як ти? Я завжди відповідаю – добре. Ніколи не скаржусь. Син часом надсилає голосові у вайбер: привіт, мамо, сподіваюся, в тебе все добре. Колись син сказав, що не хоче чути про наші з батьком проблеми – це його дратує. Я перестала щось розповідати, обмежуюсь: так, синку, все гаразд. Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що вони й не знають, що мають живу бабусю – пенсіонерку-прибиральницю. Можливо, за легендою, бабуся давно на тому світі… Я вже навіть не пам’ятаю, коли щось купувала собі – інколи спіднє та шкарпетки, найдешевші. Не пам’ятаю, коли була у салоні на манікюрі чи педикюрі… Раз на місяць ходжу на стрижку в перукарню через дорогу. Волосся фарбую сама. Тішить, що як у молоді, так і зараз – ношу той самий розмір, 46/48. Гардєроб не обновляю. І дуже боюсь, що одного дня не зможу піднятися з ліжка – постійно мучать болі у спині. Боюсь лишитися лежачою. Можливо, не треба було жити саме так – без відпочинку, без дрібних радостей, вічно працюючи і відкладаючи все на «потім»? А де це «потім»? Його вже нема… В душі – порожнеча… в серці – байдужість… Навколо – теж пустота… Нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу винити. Працювала все життя і зараз працюю. Відкладаю собі на всяк випадок безпечну подушку – нехай не велику, але все ж… Хоча лукавити не буду: якщо зляжу, то не житиму… не хочу, щоб у когось були зі мною проблеми. І знаєте, що найсумніше? Мені ніколи, жодного разу в житті не дарували квіти… НІКОЛИ… От буде смішно, якщо хтось принесе мені живі квіти… тільки на могилу… дійсно, посмієшся…

Синдром життя на завтра
Одкровення шістдесятирічної жінки

Катерина:
У цьому році мені стукнуло 60. І ніхто з рідних навіть не потурбувався набрати мені телефон і привітати з ювілеєм.
У мене є донька й син, онук і онука, ну і колишній чоловік десь не згинув, здається.
Доньці сорок, синові тридцять пять.
Обидва живуть у Києві, обидва закінчили престижні київські університети. Обоє розумні, впевнені, такі собі зірки столичної тусовки. Донька заміжня за чиновником з високим кріслом, син одружений на дочці київського бізнес-акули. Карєра в обох літає, нерухомості не перелічити. Крім держслужби в кожного свій бізнес. Все у них гаразд, стабільно.

Колишній чоловік залишив мене, як тільки син отримав диплом. Сказав, що втомився від такого життя, хоча сам тихенько працював на одній роботі, у вихідні тусувався з друзями або возлежав на дивані, у відпустку щоліта мчав до родичів на Південь.
Я ж про відпустку могла хіба що почитати в газеті. Працювала одразу на трьох роботах: інженером на заводі, прибиральницею в заводоуправлінні, а у вихідні пакувальницею в місцевому супермаркеті з восьмої до двадцятої, плюс ще прибирання службових і підсобних приміщень.
Все зароблене злітало наче ранкова роса на дітей, а Київ, знаєте, місто не з дешевих, а освіта в престижному виші вимагала не лише знань, а й пристойного вигляду. Додайте харчування, розваги, студентське життя!

Я навчилася носити старий одяг: щось перешивала, взуття латала, ходила чиста й акуратна. Мені цього було цілком достатньо. З розваг у мене були сни: іноді снилося, що я весела, молода й щаслива.
Чоловік, як тільки пішов, одразу зміняв машину купив собі престижну, дорогу. Очевидно, відкладав непогано. Наша ж сімейна математика виглядала просто: все, крім комуналки, було на мені. Квартплату платив він, і цим його внесок у сімю завершувався. Дітей вчила я…

Квартира дісталася мені у спадок від бабусі. Гарна, простора сталінка з високими стелями. Дві кімнати, які я хитро перепланувала на три. Там ще була комірка 8,5 квадратів з вікном, я її відремонтувала, і там чудово розмістилася кровать, стіл та шафа з полицями. Там мешкала донька. Я з сином у кімнаті, добре, що я додому приходила лише переночувати. Чоловік жив у залі. Коли донька перебралася до Києва, я зайняла її комірку. Син лишився у кімнаті.

Розлучилися ми з чоловіком без істерик, без розподілу майна, без взаємних ти у всьому винен! Він хотів ЖИТИ, а я була настільки вимотана, що навіть зітхнула з полегшенням… Мені вже не потрібно було готувати перше-друге-компот і десерт, не потрібно прати його сорочки й постіль, прасувати, розвішувати-розкладати. Можна було те ж саме дорогоцінне час витратити бодай на відпочинок.

Тоді я визбирала повний букет болячок: хребет, суглоби, діабет, щитовидка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку та зайнялася лікуванням. Підробітки кидати не доводилося. Трошки підлікувалася.

Запросила одного майстра з напарником, і хлопці за дві тижні зробили мені шикарний ремонт у ванній! Ото було щастя! МОЄ персональне щастя! Для себе!

Весь цей час своїм мегасучасним дітям я на свята дні народження, Новий рік, восьме березня, двадцять третє лютого слала гроші, замість подарунків. Згодом внук і внучка ті ж самі тарифи. Від підробітків відмовитися було нереально. На себе грошей, як і раніше, майже не залишалося. Привітання від них рідко, частіше у відповідь на моє Вітаю. Подарунків жодних.

Найболісніше мене навіть на свої весілля не запрошували.
Донька сказала чесно: Мамо, ти там не вїдеш у нашу тусню. Там будуть люди з Офісу президента.
Про весілля сина я взагалі дізналася вже постфактум від доньки.
Добре хоч грошей на весілля не просили…

Ніхто з дітей не навідується, хоч я завжди запрошую. Донька каже: Мені там у вашому селі нічого робити (хоч наше місто обласний центр, майже мільйон жителів!). Син щоразу Мам, часу немає!
Маршрут зі столиці за годину-два!
Як я змогла би назвати той період свого життя? Напевно, життя придавлених емоцій

Тоді я ходила, як Скарлет О’Гара: Подумаю про це завтра
Душила сльози й біль, душила емоції від здивування до відчаю. Жила як робот, запрограмований на роботу.
А потім наш завод купили київські інвестори й почалася веселенька реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили і я одразу втратила дві роботи. Але й змогла вийти достроково на пенсію. Дали мені 8 тисяч гривень! Ну і живи на ці 8 тисяч…

В результаті пощастило в нашій пятиповерхівці звільнилася вакансія прибиральниці Пішла мити підїзди плюс ще 8 тисяч у місяць. Фасування й прибирання у супермаркеті у вихідні не кидала: зміна 1 тисяча гривень. Важко, кінців не чути, але платили нормально.

Потроху почала робити ремонт на кухні. Все робила сама, кухню замовляла в сусіда зробив гарно, оперативно, за розумні гроші.
І знову почала відкладати. Хотілося ще кімнату підремонтувати, меблі деякі змінити. Планів як снiгу в Карпатах!
Тільки от у планах мене самої не було На себе витрачала лише на їжу і то найпростіше, і ніколи багато не їла. І на ліки на них йшло чимало. Комуналка також не тішила: з кожним роком вище й вище. Колишній чоловік казав продай цю трьошку, район класний, однушку купиш собі.
А мені жаль. Пам’ять про бабусю. Батьків я майже не памятаю. Росла у бабусі квартира для мене як частина душі

З чоловіком зберегли нормальні приятельські стосунки, спілкуємось час від часу, як старі знайомі. У нього все добре. Про особисте нічого не каже. Раз на місяць приїжджає, привозить овочі, картоплю, крупи, воду. Те, що важке. Грошей не бере. Каже, щоб не замовляла доставку привезуть гниле, нікчемне. Я погоджуюсь.

Відчуваю, що всередині якась пустота. Живу собі, працюю багато, мрій не маю, для себе нічого не хочу. Доньку і онуків бачу лише в її Instagram. Життя сина споглядаю в Instagram невістки. Радію, що всі здорові, щасливі, по ресторанах ходять, за кордон літають.

Напевно, я дала їм мало любові от і нема в них любові до мене.
Іноді донька питає, як справи. Завжди відповідаю, що все добре, на нічого не скаржуся. Син зрідка присилає голосові у Viber: Привіт, мамо, сподіваюся, у тебе все гаразд.
Колись він мені сказав: Я не хочу слухати про проблеми. На мене погано діє негатив.
З тих пір я обмежуюсь коротким Так, усе добре, синку.
Дуже хочу обійняти онуків, але здогадуюсь, що вони й не знають, що у них є жива бабуся-пенсіонерка-прибиральниця. Напевно, для них бабуся вже давно на тому світі

Не памятаю, щоб коли-небудь купувала щось для себе, окрім белья й носків і то найдешевших. Не відвідувала салон, ні манікюр, ні педикюр Раз на місяць стрижуся у перукарні навпроти, фарбую волосся сама. Тішить, що і в молодості, і зараз мій розмір не змінився 46/48. Гардероб оновлювати не доводиться.

І дуже боюся, що одного дня не встану з ліжка хребет болить, аж очі на лоба лізуть. Жахливо боюсь залишитись лежачою.

Може, не варто було так жити без радості, без відпочинку, все відкладати на потім? А де це потім? Його вже нема
Всередині як в осінньому парку в листопаді: порожньо, самотньо. І навкруги те саме.

Я ні на кого не злюсь. І собі нічого не дорікаю. Все життя працювала й працюю й зараз. Збираю собі, на всякий випадок, фінансову подушку, якщо раптом не зможу працювати. Хоч невелику, але все ж
Та по правді якщо вже ляжу, то жити не буду Не хочу, щоб у когось були зі мною якісь проблеми.

І знаєте, що найдивніше і найсумніше? Мені за все життя ніхто жодного разу не дарував квіти НІКОГДА
Уявіть: сміх буде, якщо хтось принесе мені живі квіти на могилу Тут справді можливо реготати…Я колись так довго відкладала своє потім, що навіть не помітила, як воно перетворилось на ніколи. Але сьогодні, виглядаючи у вікно на тихий червневий вечір, я вперше за багато років зловила себе на іншій думці а може, час знову навчитися жити не на завтра?

Я підійшла до полиці, де стояв старенький сервіз бабусі, дістала найкращу чашку, насипала в неї ароматної кави. Запалила свічку, увімкнула улюблену музику з молодості. Сіла за стіл, глянула на себе у дзеркалі і усміхнулася.
Моє життя як ці тріщини на фарфорі, як вицвілі фотографії, як стіжки на моїй долі. Я помітила, що вже давно не питала себе: А що хочу саме Я?

І знаєте, я вирішила: завтра візьму вихідний.
Напишу доньці, онукам, синові. Просто напишу: Я живу. І хочу, щоб ви знали я рада, що ви є. Я люблю вас.
А потім піду гуляти в цей величезний обласний центр. Куплю собі морозиво з полуницею і дозволю собі посидіти на лавці під липами, слухати сміх дітей і просто бути, як усі.

Можливо, моє на завтра нарешті стало сьогодні.
І хоч би що було далі я вперше за довгий час радію власному дню.
Бо справжнє життя завжди починається тоді, коли ми нарешті дозволяємо собі хай маленьку, але справжню радість.
І в цю мить я не чекаю більше на нічого просто живу.