Гірка правда, що стискає серце: як різні долі двох сусідських родин змінили життя маленької Сонечки Розвішуючи випране на подвір’ї, Тетяна почула схлипування за парканом. Там, біля самого паркану, сиділа її восьмирічна сусідка Соня, хоч вже й у другому класі, але виглядала маленькою, худенькою. – Соню, тебе знову образили? Ходімо до мене, – лагідно сказала Тетяна, відсуваючи дощечку у паркані. Соня часто пробігала сюди, коли вдома було несила. – Мамка вигнала… З дядьком Колею веселяться, – крізь сльози пояснювала дівчинка. – Давай, зайдемо, Ліза й Мишко якраз обідають, і тебе нагодую. Тетяна не раз захищала Соню від жорстокої матері – жінки зі сварливою вдачею, яка, сидячи без чоловіка, шукала розраду з новим залицяльником Колею. Всю увагу Анна приділяла Кольці, а доньку карала, примушувала до важкої роботи ще змалку. Бабуся, яка любила Соню, померла – і життя дівчинки перетворилося на щоденні випробування. Соціальні сварки, постійна заздрість до люблячих сусідів Лізи й Мишка, мрії про спокій і турботу – все це стало частиною Соніного дитинства. Навчалась вона відмінно, але мати сказала: іди працюй – більше з дому нічого не отримуєш. Тоді Тетяна вирішила не мовчати і вступилась за дівчинку: – Аню, ти хоч трохи подумай! Друга доньку леліє, а ти свою згубиш від злості! Анна та її співмешканець наживалися на дитині, а Соня витримувала все мовчки, ховалася під кущі, бігла до сусідів за розрадою. З часом Соня вступила до медучилища, працювала й допомагала матері грошима. Але вдома щоразу зустрічало її лише беззмістовне кричання матері та її «друзів». Після того, як Колю залишила Анна, жінка остаточно зламалась. Здобувши професію, Соня поїхала у місто, знайшла свою долю – молодого лікаря Олега, одружилась, а поруч на весіллі була Тетяна – друга мама. Анна ж так і залишилась у своїй самоті, хвалячись сусідам вигаданими заслугами. Одного дня Тетяна знайшла Анну мертвою у будинку. Соня поховала її, а будинок продала. І тепер лише Тетяна залишається тією людиною, що дала Соні любов, підтримку й шанс на щастя – бо справжня правда про материнське серце стискає душу й залишається у пам’яті назавжди.

Правда, яка стиснула все всередині

Вішала білизну на мотузку у дворі, як тут Оксана почула схлипування біля паркану. Заглянула і бачить, під самим парканом кутиться Марічка, сусідська восьмирічна дівчинка. Хоча вже другий клас, а вигляд має, ніби їй і шести нема худенька, малесенька.

Марічко, знову тебе хтось засмутив? Давай до мене, Оксана пригостила теплом і тістечком, відчинила хвіртку, бо Марічка вже знала дорогу до них.

Мама мене вигнала, крикнула «іди геть!» витирала сльози, сіла на лавку. Дядько Петро в нас, пють та веселяться.

Ой, ходімо до хати, Яринка з Сергійком їдять, й тебе нагодую, запросила Оксана.

Часто рятувала Оксана Марічку від «гарячої» руки матері Олени. Забирала дівчинку до себе через паркан, поки Олена не заспокоїться, не віддихається тоді тільки повертає додому.

А Марічка так заздрила Яринці та Сергійкові коли бачила, як сусідка з чоловіком лагідні, не гримають дітей, у хаті завжди тихо, тепла атмосфера. Марічку аж стискало, заважав ком у горлі так хотілось бути частиною їхньої родини.

У себе вдома мама не дозволяла нічого. Гнала за водою, чистить хлів, полоти грядки, мила підлогу. Олена Марічку народила без чоловіка, і з самого початку до дочки особливої любові не проявляла. Раніше ще бабуся була жива, Оленина мама прихворіла, але свою внучку любила, захищала, разом з ними жила. Олена дитиною не переймалася.

Поки бабуся жила, Марічці було легше, проте коли їй виповнилось шість бабуся відійшла. Вмить для дитини настали тяжкі часи. Мама, напівзла, що сама, жила у постійному пошуку чоловіка. Мила підлоги на місцевому СТО, де переважали чоловіки. Ну й познайомилася з новим водієм Петром, розлученим, з сином на аліментах. Швиденько запропонувала йому жити у себе Петро радий, дах над головою ж є. Олена крутиться навколо, леліяє.

Петро не переймався тим, що у хаті ще Марічка:
Хай бігає під ногами, виросте буде на господарстві поміч.

Олена всю увагу гарячому Петрикові, а Марічку заганяла та лаяла. То за вуха смикне, то підніме руку.

Не будеш слухатись віддам у інтернат, обіцяла Олена.

Сил не вистачало, щоб той хлів почистити, сідала під кущ смородини, плакала. Побачить Оксана одразу забирає. Та й росла дівчинка замкнутою, мовчазною.

Сусіди село ж невелике, осуджували Олену ну як так до рідної дитини? Оксана й сама бурчала, але Олена плітки пустила:

Дарма слухаєте ту сусідку Оксану, вона ж оком на мого Петра заглядає, тому і вигадує, що ми Марічку кривдимо.

Свята вони з Петром часто відзначали веселенько, після Марічка втікає вночі до Оксани. Та дівчинку розуміла мовчки, обіймала як рідну.

Час ішов. Марічка добре вчилася, підростала. Здобула девять класів, мріяла стати медиком, аж хотіла вступати в обласне училище. Олена заперечила строго:

Йди працювати! Вже доросла, чого на моїй шиї сидіти? Марічка рюмсала у дворі, плакати вдома зась.

Пішла до Оксани, поділилась. У тієї свої діти вже давно в місті, вчаться. Оксана не витримала до Олени прямою нагою:

Олено, ти не мати, а злюка. Інші дітей на руках носять, а ти свою гониш ні любові, ні совісті. Марічка ж твоя, відмінниця, хай навчається гріх таку в роботяги заганяти.

Чого ти командуєш? Дивись за своїми, а не за моєю! Бо звикла до тебе бігати

Олено, ну годі вже. Петро свого сина у місто вчитися відправив, а ти знущаєшся з доньки. Ти хоч розумієш, що робиш?

Олена зірвалася на крик, але потім як повітря випустила сіла на диван.

Ну, може жорстка я, але для її ж блага! Щоб не виросла… сама знаєш Хай поступає, хай вчиться, махнула рукою.

Марічка вступила легко, радості повна хата. Правда, одяг скромний, виділялася серед одногрупниць. Та ніхто не зважав, і дівчат із села вистачало. Рідко їздила додому.

На канікули все одно доводилося, але першою дорогою до Оксани. Та зустрічала, як рідну, нагодовувала, розпитувала.

У Олени турботи свої: Петро пішов гуляти до молодшої. Скандал за скандалом, а Марічка саме на канікулах. Мамі, ясно, не до радості.

Знову приїхала? Сидіти на шиї будеш… Йди працюй!

А Петро якось прийшов, почав речі збирати.

Куди це намірився? кричить Олена.

Ріта чекає від мене дитину! Я свого не кину. Твоя і не знає материнського тепла, а мій буде жити в любові, ласці! буркнув, зібрався та й пішов.

Олену ніби струмом вдарило ні крику, ні сліз не лишилося. Відповідь Петра увірвала весь її запал, збила на місці.

Марічка все чула, кидалась перед очима, як мати за кожен шурхіт могла вигнати, а Петро дивився з усмішкою ну вже «хазяїном» себе відчував.

На останньому курсі медучилища Марічка вже працювала у лікарні, тягнула себе сама. Додому не їздила, мати пила, ледве зводила кінці. З соромязливої дівчинки виросла красуня, відповідальна, добра до пацієнтів у лікарні шанували, навіть матері дякували за «гарне виховання». А Марічка тільки мовчки усміхалась:

Яке там виховання? Це все Оксана… Їй дякую: і за захист, і за професію, і за людяне ставлення.

Олена тепер частіше приводила до хати «друзів» з чаркою, вигляд мала не кращий, Марічка була шокована. Олену вже й з роботи виперли. Дівчина зрозуміла виправляти тут вже нічого.

Хотіла б усіх «друзів» на вулицю, ремонт зробити, стосунки налагодити, образи забути, почати все заново… Але Олена тільки на дно.

Не заплакала, стрималась

Закінчила медучилище, приїхала додому. Олена одна, зло зиркнула:

Чого приперлась? Надовго? Їсти нема чого, холодильник вимкнено. Дай гривень мені на голову треба

Ком у горлі, але Марічка стрималась:

Не надовго, мамаУ мене диплом з відзнакою, їду в область, працюватиму у обласній лікарні. Часто приїжджати не можу, трохи грошей надсилатиму. Бувай, мамо.

Олена, мабуть, не збагнула, що їй сказала донька. Єдина її думка гроші на «ліки».

Дай грошей! Хіба тобі матір не шкода? Яка ти ж донька…

Марічка зібрала кілька гривень, поклала на стіл, тихенько зачинила двері. Постояла чекала, що мама вибіжить, обійме. Не дочекалась… Шлях лежав до сусідів.

Оксана була рада надзвичайно посадила до столу:

Ну, Марічко, з нами пообідаєш! чоловік вже на місці.

Ой, ось тобі подарунок! винесла пакунок, трохи грошей і подарунок, щоб легше було на старті.

Марічка подякувала… Та й заплакала.

Тітко Оксана, ну чому так? За що мама зі мною, як із чужою?

Не плач, Ма-ро, не плач, вже нічого не зміниш. Такі часи, така доля Але ти ж умничка, ти обовязково будеш щаслива.

Марічка поїхала в обласне місто, стала медсестрою у хірургії. Відразу зустріла свою долю молодий хірург Олег полюбив її з першого погляду, скоро й одружилися. На весіллі поруч з Марічкою сиділа Оксана, тішилася за свою «другу доньку».

Олена отримувала від Марічки грошики хвалилася друзям:
Я свою дочку виховала, вона мені гроші шле! Ой, як мені вдячна… Вивчила, а на весілля не покликала й онуків не показує ні зятя бачила, ні сама у гостях вже як десять років не була.

Якось Оксана зайшла до Олени а та лежить на підлозі, мертва. Коли і як невідомо… З двору тиша, сусідка злякалась. Марічка з чоловіком поховали Олену, будинок швидко продали, а самі навідували Оксану з чоловіком зрідка як до рідних.