Навіщо вам та іпотека? Можете жити з нами! Дамо вам наш будинок! промовила моя свекруха з усмішкою, що розтікається, наче згущене молоко на варениках.
Моя свекруха, пані Лідія, наполягала, щоб ми з чоловіком не брали кредит, а оселилися в них. Мовляв, дім все одно залишиться Олегу, єдиному їхньому спадкоємцю так навіщо морочитися? Але пані Лідії лише сорок пять, а її чоловікові, дядькові Володимиру, сорок сім.
Ми з Олегом ще юні, по двадцять пять маємо. Обоє працюємо, наша зарплата дозволяє знімати квартиру в Києві, але я не хочу псувати стосунки з його рідними через дрібні побутові суперечки.
Родина чоловіка невтомно радить нам жити разом. У моїх батьків, Петра і Галини, є простора трикімнатна квартира у Львові місця вистачає всім. Але я не прагну ступати на чужу територію, де буду лише гостею поряд із звичними ляльками-оберегами. Не хочу почуватися незатишно і серед сімї Олега.
У самомрії пандемія закрутила все навколо. Господарка орендованого житла попросила нас виїхати її племінниця з дітьми мала оселитися там. Місця для життя ми не знайшли й тимчасово перебралися до свекрухи й свекра в їхній затишний дім із закрученими сходами. Нас зустріли з пиріжками та міцним узваром. Моя мама не прискіпувалась до мене, але часом любила обережно нагадати, що я не так складу рушники чи виберу картоплю. Пані Лідія була зовсім іншою.
Олег і я вагалися чи варто брати іпотеку? І ось зрозуміли: ніби саме зараз, серед туманної пори, час починати економити. Мені мріялося якнайшвидше стати окремою господинею, та якщо орендувати квартиру, накопичувати доведеться ще довше.
Хоч його рідні зовні не втручалися, в них були свої казкові ритуали: щовечора обовязкова молитва у квітчастій кімнаті, у неділю борщ із семи видів буряка. Ми з Олегом обертались, як соняшники у полі вдавалися під їхній ритм. Нібито дрібниці, проте відчуття незручності обвивало серце.
Із першого дня пані Лідія відібрала в мене право куховарити. Лагідно казала, що це її царство, і ніхто не повинен порушувати його спокій. Але я не могла їсти її страви занадто гострі, а цибулі наче для ста поросят.
Хтось би сказав, що це дрібниця, але для мене це була справжня біда. А коли я вирішила сама щось варити свекруха аж образилась, ніби я кинула тінь на її хазяйновитість.
Кожної п’ятниці пані Лідія дисонувала всі поверхні квартири. Ми з Олегом стомлені повертались, хотіли тільки впасти у ліжко, а вона ображалась, що все робить сама. Я поцікавилась чому не в суботу чи неділю? А вона: “Вихідні для відпочинку.”
Тих побутових крихт було досить багато, але мене тішило, що вона мене не гнобить, просто це її звички. Я жила мрією про власне помешкання, ніби в невидимому коконі.
Ми з Олегом вирішили не казати батькам, що відкладаємо на своє житло. Платили пів комуналки, купували харчі, а решту збирали в старий глиняний глечик для майбутньої оселі.
Якось в розмові про нову машину кузена Семена свекор підкинув ідею може, купимо і собі автівку? Олег відповів: для нас важливіше вклад в іпотеку.
Скільки років ви то все складати будете? перепитав дядько Володимир.
Олег пояснив, що не на квартиру, а на внесок у кредит.
Та ми віддамо вам будинок, живіть із нами, навіщо вам кредити? вперто повторила свекруха, її голос кришився по стінах домівки.
Ми з Олегом пояснювали, як хотіли б мати власне гніздо. Батьки переконували це абсурд, чого платити банку, коли дім і так ваш буде. Коли пані Лідія зрозуміла, що розмовами нас не переконати, вона перейшла до іншої пісні: мовляв, думати треба про дітей, а не про іпотеки.
Ми що дня слухали однакові її доводи, що змішувались у голові з голосами дзеркал та запахом вареної цибулі. Мене це не чіпало, але до Олега її слова почали проникати. Одного дня, дивлячись крізь суперечку, він заявив:
Та справді Нам не потрібна іпотека. Мама має рацію. Життя спокійне, сварок нема. Коли прийде час дім буде наш.
Через пятдесят років ми таки отримаємо дім, відповіла я, і все навколо попливло, наче у склянці компоту.
Після тієї розмови Олег усе частіше повторював, що мама і тато вже старенькі можуть потребувати догляду, і кредит то як ярмо, його важко тягнути, особливо, якщо я піду у декрет.
А мені хотілось би вже, негайно, бути справжньою господинею а не чекати, коли хтось піде у інший світ на зустріч із прабабусею ЯвдохоюЯ слухала його і відчувала, як усередині мене розростається тихе бажання бути вільною без компромісів, без звичок, вивірених іншими людьми. Одного вечора, коли пані Лідія на кухні розливала гірку настоянку з бузини та розповідала, чому вареники треба ліпити саме в середу, я потихеньку взяла Олега за руку.
Давай у вихідні зїздимо подивимось одну квартиру, прошепотіла я.
Він подивився на мене довго і мовчки, як завжди коли зважує чогось важливого. Я побачила в його очах тіні сумнівів, страх перед невідомим але поруч із ними було щось інше, яке світилося, як вільха на сонці. Можливо, він це й не помітив, але я знала: останнє наше слово ще не сказане.
Ми справді поїхали. Маленька двокімнатна, ще без меблів, з оголеними стінами, але з власними ключами і запахом свіжої фарби. Я увійшла і почула, як у тиші дзвонить моє імя не мамине, не свекрухи, а моє.
Ввечері ми повернулися додому. Пані Лідія зустріла нас яблучним штруделем, а дядько Володимир вже збирав гриби на зиму. Я розрізала пиріг і сказала:
Ми вирішили взяти іпотеку. Хочемо почати будувати свою історію.
Пані Лідія мовчала, але в її очах промайнула незвична нотка не образа, а, ніби, полегшення. Вона підсунула мені шматочок пирога і тихо промовила:
Будинок завжди буде для вас відкритий, а своя домівка це інше щастя.
У ту мить я зрозуміла: справжній дім починається там, де ти обираєш себе, навіть якщо будеш довго збирати глечик дрібних монет і варити свій перший борщ із одного буряка.
Я усміхнулась не прощаючись, а дякуючи за простір, з якого починається свобода.
І цього разу ця свобода пахла не цибулею, а ранком у власному домі.
