ЩАСЛИВА ПОМИЛКА…
Я виріс у неповній сімї без батька. Мене виховували мама і бабуся.
Вже у дитсадку я почав відчувати, як мені бракує тата.
А в початкових класах стало зовсім непросто: я страшенно заздрив ровесникам у школі, коли ті гордо йшли за руку з сильними, мужніми батьками, каталися з ними на велосипедах чи в машині.
Найболючіше було, коли батько з любовю піднімав на руки свою донечку чи сина, цілував, і вони сміялися… Спостерігаючи це, я думав: «Яке щастя!..»
Я і свого тата бачив… лише на єдиній фотографії, де він, як і всі батьки, усміхався… Але не мені!
Мама розповідала, ніби він геолог, працює десь на далекій Півночі України, так далеко, що не може мене відвідати. Живе там, але регулярно надсилає мені подарунки на день народження.
В третьому класі я випадково почув, як мама сказала бабусі, що не має сили обманювати дитину й дарувати мені презенти від імені тата, який насправді її зрадив. Живе заможно, але жодного разу не написав чи зателефонував мені, навіть не привітав з днем народження чи з Новим роком.
«Марко так любить ці свята!.. Адже це єдині дні, коли він відчуває хоч якусь підтримку далекого й міфічного, але рідного чоловіка…»
Тож незадовго до чергового дня народження я відверто сказав мамі й бабусі: мені не треба подарунків від тата на свята. Простіше спечіть мій улюблений торт Пташине молоко, і цього досить.
Ми жили скромно лише на дві невеликі зарплати. Тому, ставши студентом, я підпрацьовував вантажником на вокзалі і в магазинах.
Якось сусід Тарас запропонував підмінити його побувати Дідом Морозом у дитсадочках і квартирах напередодні свят. Від садочка я відмовився надто складно, треба грати спектакль, та й Снігуронька потрібна.
А от на індивідуальних викликах у сімї погодився. Тарас передав мені зошит із віршами, загадками і адресами замовників. Репертуар той був простий запамятав без труднощів. Єдина проблема хвилювався зробити щось не так.
Перший раз все вийшло напрочуд добре. Після робочого дня я повернувся додому втомлений, але щасливий, що не осоромився. Коли підрахував зароблене аж затанцював від радості: за ці кілька днів я заробив більше, ніж за пів року роботи на вихідних вантажником.
І відтоді щороку зимою я брався за роль Діда Мороза, а влітку працював у студентській будівельній бригаді.
Поки навчався не вистачало часу на особисте життя. Було кілька дівчат, але серйозних стосунків не склалося. Я мріяв: «Ось закінчу університет, знайду достойну роботу, матиму хороший заробіток, облаштую житло тоді думатиму про родину».
Після закінчення університету я працював інженером, і захотів купити стареньку іномарку. Сімейний бюджет дозволяв жити нормально, але на машину все одно не вистачало. Тож я вирішив ще раз підзаробити знову в ролі Діда Мороза.
Мама дістала з шафи мій костюм, оновила його, додала блискіток костюм засяяв; біла борода, як слід розчесана, теж непогано сховала обличчя. Густі накладні брови дивився в дзеркало й був задоволений. Мама зітхнула:
Ой, Марку, час би вже й своїх діток мати, а ти все чужих тішиш…
Встигну ще, посміхнувся я. Ну, бажай мені успіху, мамо! поцілував у щоку й вирушив заробляти гривні.
За тиждень до Нового року подав оголошення в місцеву газету і одразу отримав пятнадцять заявок. Відпрацювавши на шести адресах, прочитав наступний: «вул. Садова, 6, кв. 19».
Вийшов з тролейбуса, на околиці темнувато, але недовго шукав будинок. Піднявся на другий поверх, подзвонив.
Двері відчинив хлопчина років пяти-шести.
На галявині-зелені я живу у казковій хатині… почав я.
Але хлопчина перебив:
Ми Діда Мороза не кликали!
Мене не кличуть я сам приходжу до хороших діток, швидко знайшовся я. Мама, тато вдома?
Ні. А мама пішла до бабусі Оксани у сусідній будинок, робити укол. Скоро прийде.
А тебе як звуть?
Марко.
«Оце так збіг!», подумав я, здивувавшись добряче. Звісно, не почав пояснювати, що я теж Марко адже я тут як Дід Мороз!
Марко, а де ваша ялинка?
У моїй кімнаті.
Він узяв мене за руку і повів до своєї кімнатки, скромно обставленої. На столику біля ліжка замість ялинки гілочка сосни у трилітровій банці, прикрашена дрібними іграшками і гірляндою. Також стояли дві фотографії чоловіка і жінки, однакові рамки.
Я придивився і… завмер. На фото був я сам!
«Цього не може бути…» Я уважно приглядівся: усе так і є зліва моя студентська світлина, а справа фото дівчини, Оксани Козак.
З Оксаною ми познайомилися кілька років тому, влітку на студентській будові. Її фотографія вже доросла: дивилися на мене сумні, але красиві очі вродливої жінки, в якій впізнавалася весела Оксана.
Хто це? запитав я, голос тремтів.
Це мама.
Твоя?..
Моя.
Яка в неї імя? Оксана? вирвалось у мене.
Авжеж! Ви вгадали! Значить, ви справжній Дід Мороз, а я думав їх не буває!
А цей хто? запитав я, показуючи на своє обличчя на фото.
Це мій тато! Він справжній геолог, живе на справжній північній шахті! Мама каже, що він поїхав дуже давно, ще коли я був маленьким. Тому я його не памятаю Але завжди отримую подарунки на день народження і на Новий рік. У цей Новий рік тато знову сховає подарунок під подушкою він завжди такий!
Я був шокований, згадуючи своє дитинство і тата-геолога.
Невже всі мами відправляють невідповідальних татів на Північ?
Я сам став одним із тих татів…
На душі стало важко, як ніколи.
Згадався короткий, але пристрасний роман з Оксанкою…
Розлучаючись, обмінялися телефонами, але додому приїхав не подзвонив. А за кілька днів мій телефон вкрали. Я згадував Оксану часто, але навчання й буденні справи поступово витіснили її з життя…
А вона, виявляється, живе зовсім поруч виховує нашого сина, не забула мене, мій портрет біля свого.
Я вже хотів сказати Маркові, що я його батько, коли відчинилися двері, і увійшла Оксана:
Синку, прости, що затрималась. Бабусі Оксані стало зле викликали швидку й повезли її в лікарню.
Побачила мене здивовано вигукнула:
Ой, ми Діда Мороза не замовляли!
Сльози щастя нахлинули мені на очі. Я зняв шапку і бороду, відірвав накладні брови…
Марко?! здивувалася Оксана, сіла на пуфик і розплакалася так голосно, що навіть маленький Марко трохи перелякався.
Та невдовзі, побачивши сина, Оксана опанувала себе.
Я пояснив Марку, що прилетів з Півночі і перевтілився у Діда Мороза, щоб зробити сюрприз і йому, і мамі.
Від радості хлопчик стрибав, читав вірші, співав. Хапав нас за руки, наче боявся знову втратити батька. Про подарунок навіть не питав знав, що Дід Мороз усе сховає під подушку для нього.
Марко заснув, а ми з Оксаною проговорили до світанку, ніби не було розлуки в декілька років.
Вдосвіта я збігав у магазин по ще один гостинець й тільки тоді зрозумів, що переплутав адресу: зайшов у 6А, а потрібно було в 6. Вночі не помітив букву, помилився Але виявилося, що це була доленосна помилка!
Яка щаслива випадковість! Тепер ми удвох з сином і Оксаною. Ми справжня сімя!
А мама й бабуся не можуть натішитися онуком і правнуком Марком Марковичем! Доля дарує другий шанс несподівано, і варто вчасно зрозуміти, що найцінніше це рідні люди поруч.
