Антоніна Петрівна, йшла під зливою і плакала — сльози змішувались із краплями дощу, і тільки одна радість: ніхто не бачить, що вона ридає. А ще думала: сама винна, невчасно прийшла, незвана гостя. Плакала, сміялась, згадуючи веселий український анекдот, де зять тещі каже: “Та що ж ви, мамо, навіть чаю не скуштуєте?” І ось вона й справді виявилась у ролі тієї “мами”. Плакала й сміялась одночасно, а вдома, загорнувшись у плед, вже ридала без сорому, бо її не чує ніхто, крім золотої рибки у круглій акваріумі. Такою цікавою жінкою була Антоніна, чоловіки нею захоплювались, та доля з батьком її сина Никити не склалась: зловживав, ревнував, бив перед дитиною, аж доки її батько не прогнав кривдника й не став на захист доньки. Відтоді Антоніна сама ростила сина, не доручаючи себе нікому. Професія — технолог в ресторані, матеріальних труднощів не знала, гроші відкладала на квартиру, а коли сума була, Никита одружився з гарною Анастасією. Віддала дітям двокімнатну квартиру — їм треба! А тепер на машину збирає, щоб син з невісткою не їздили на старих “Жигулях”. А на той день до дітей не планувала заходити, просто опинилась поруч під зливою і вирішила забігти — зігрітись, поспілкуватись із Настею по-жіночому, чаю випити. А Настя навіть не запросила зайти, сухо запитала в коридорі, чи щось треба, і виставила під дощ. Антоніна плакала, потім заснула, а уві сні золота рибка раптом виросла й сказала: “Ревеш? Ти ж не для себе, а для них усе життя копиш! Відправся на море, поживи для себе!” І Антоніна дійсно взяла відкладені гроші, купила собі путівку на море, повернулась засмаглою та щасливою, і навіть новий цікавий чоловік — директор ресторану — з’явився поряд. А діти приходили тепер тільки коли щось треба. Та одного разу Настя прийшла з натяками на машину, а Антоніна вже інша: на її запитання сама відповіла холодно, а з кімнати вийшов чоловік — “Тоню, чай будемо пити?” — “Будемо!” — відповіла усміхнено, а Насті сказала: “Ти вже йдеш, чаю не будеш, правда?” Захлопнула двері, підморгнула рибці: “Ось так!”

Антоніна Степанівна йшла крізь західний дощ київських вулиць і плакала. Сльози текли щоками, змішуючись із краплями води.
Добре, що дощ, думала жінка. Ніхто не побачить, що я плачу.

Та ще й картала себе:
Сама винна! Прийшла невчасно. Ніхто не чекав, чужа у власній сімї.

Вона йшла і плакала. А потім розсміялася, згадуючи давній український жарт, як зять каже тещі:
Мамо, може, хоч чаю випєте?
Ось і вона сьогодні стала тією «мамою». Плакала й сміялася поперемінно.

Зрештою повернулася додому, скинула мокрий одяг, завернулася в теплий плед. Заплакала без сорому. Ніхто не бачить лише золота рибка в круглому акваріумі мовчки спостерігає.

Антоніна Степанівна була завжди цікавою, гарною жінкою, й чоловіки не переводилися біля неї. Та от з батьком її сина Микити життя не склалося. Він сильно пив. Спочатку ще можна було терпіти: напється спить. А потім почав ревнувати Антоніну до всіх підряд! До незнайомого чоловіка на трамвайній зупинці, до продавця ковбаси, до сусідського дідуся.

Одного разу, побачивши, як Антоніна привітно усміхнулася сусідові, зовсім втратив глузд.
Побив її. Жорстоко, навмисно, прямо на очах у малого Микити.
Микитка описав усе бабусі й дідусеві з такими барвами, що мама Антоніни гірко заплакала:
Для чого ж я тебе ростила, доню, щоб якийсь пяний покидьок бив тебе?!

А батько мовчки взяв пальто, вийшов на сходи й буквально спустив зятя з четвертого поверху. Той ще й руку собі зламав, доки летів.
Батько пригрозив кулаком і сказав:
Ще раз підійдеш до моєї доньки глушатиму, у тюрму піду, аби ти, паскудо, їй життя не псував.

Чоловік зник назавжди. Антоніна більше не виходила заміж треба сина ростити самій. А раптом знову попадеться недобрий.

Чимало чоловіків намагалися з нею завязати стосунки, але Антоніна не могла довіритися. Вистачило їй вже біди з Микитовим батьком.

Матеріальних проблем у Антоніни не було. Вона була технологом із громадського харчування, працювала в гарному невеликому ресторані на Подолі. На життя не скаржилася.
Гроші потроху відкладала на своїй рахунок гривні, не долари чи євро все по-нашому, по-українськи.

Коли назбирала потрібну суму, син Микиточка одружитися захотів. Дівчина йому трапилася чудова дзвінке імя: Оксана.

Після весілля Антоніна залишилася у своїй «хрущовці», а молодим подарувала двокімнатну квартиру.
Ви ж сімя, вам більше треба! сказала вона.

Тепер Антоніна збирала для дітей на нову машину скільки можна їздити на старенькому «Ланосі»?

Сьогодні до Микити не йшла б, звички навязуватися у неї не було. Просто опинилася поруч, коли хлинула злива, навіть парасолі не мала. Та й на таку зливу парасоля не захистить.

От і вирішила зайти, пересидіти, з Оксаною по-дівочому поспілкуватися, чаю випити.

Але Оксана, побачивши свекруху, лише здивовано глянула і навіть проходити не запропонувала. Стоячи в передпокої, суворо запитала:
Антоніно Степанівно, ви щось хотіли?

Антоніна розгубилася, почала виправдовуватись:
Та от, дощ…

Дощ вже минув! Вам недалеко, дійдете, сказала Оксана, склавши руки на грудях і дивлячись у вікно.

Так, так… покірно погодилася Антоніна, знову вийшла під дощ, вся в сльозах.

Плакала й заснула від утоми. Наснилася їй золота рибка з акваріума. Стала вона великою і беззвучно ворушила губами. Та Антоніна усе розуміла, рибка говорила!

Плачеш? Що за дурниці! Навіть чаю в дощ тобі не налили! А ти за що гроші дітям збираєш? Все життя для них, для когось! Подивись на себе! Ти розумна й гарна! Ти маєш гроші і що з того, що на машину дітям? Вони того не цінують. Їдь на море! Поживи хоч трохи для себе.

Прокинулась Антоніна, коли вже було темно.
Рибка в акваріумі плавала, все ще відкривала рот. Та Антоніна вже не розуміла її мову.
Але зрозуміла головне: не можна жертвувати собою для невдячних, нещирих людей, котрі навіть чаю не запропонують і не дадуть пересидіти дощ.

Антоніна взяла ті гроші, що відкладала дітям на машину, і купила собі путівку на узбережжя Чорного моря.

Відпочила, повернулася гарна, засмагла, посвіжіла.

Син з Оксаною й не знали. Вони зявлялися лише, коли треба було грошей або щоб Антоніна посиділа з онуком.

А ще жінка перестала боятися чоловіків. У неї зявився кавалер цікавий, імпозантний директор ресторану, де вона працювала.

Він давно мав до неї почуття, та все не складалося. Антоніна все думала про сина, про невістку. А тепер все стало інакше: на роботу разом, з роботи разом, життя зовсім інше.

Нещодавно Оксана зайшла:
Чому це ви не заходите, Антоніно Степанівно? Не дзвоните? Микита машину гарну пригледів! натякнула невістка.

Оксано, ти щось хотіла? спокійно, склавши руки на грудях, запитала Антоніна.

Оксана тільки відкрила рот, хочу щось сказати, та з кімнати зявився цікавий чоловік:
Тоню, чай будемо пити?

Будемо! усміхнулася Антоніна.

І гостю клич, чемно запропонував він.

Ні, Оксана вже йде. І чаю вона не пє! Правда, Оксано?

Антоніна Степанівна зачинила за невісткою двері і, засміявшись, підморгнула рибці.

Ось так! Не забувайте про себе. Бо поки ви себе не цінуєте вас не оцінять і інші.