Куди я маю поставити цей таз з холодцем? У холодильнику і місця нема, там усе забито твоїми цими капрезе та авокадо, тьху, й не вимовиш, невдоволено буркотіла жінка, намагаючись втиснути велику емальовану миску на нижню полицю, пересуваючи акуратні пластикові ємності.
Олеся, яка саме стояла біля плити і помішувала соус до гарячого, глибоко вдихнула й подумки рахувала до десяти. Це було лише початком: гості зайшли двадцять хвилин тому, а в квартирі вже панував гомінкий гармидер, наче до них заселилася ціла бригада, яка вирішила облаштувати побут під себе.
Тітко Валентино, поставте, будьте ласкаві, на балкон, там зараз мороз, засклено, з вашим холодцем нічого не станеться, якомога м’якіше відповіла Олеся, стримуючи голос. А в холодильнику у мене салатні заготовки, їх морозити не можна.
На балкон! образливо пирхнула тітка, кремезна жінка з кучерявою хімією і у великому квітчастому халаті, яким лише приїхала і тут же переодяглася. Бруд там з вулиці летить, продукти на підлозі тримати не годиться. Та нічого, приберу твої банки з зеленню хто ж його їстиме Мужикам мясо треба, а не сіно!
Олеся кинула погляд на чоловіка. Павло, високий і врівноважений, різав хліб за кухонним столом і удавав, ніби його тут немає. Він добре знав характер тітки Валентини та її доньки своєї двоюрідної сестри Софії, яка вже оглядала ванну кімнату, голосно оцінюючи якість плитки.
Павле, допоможи тітці Валентині віднести холодець на лоджію, твердо сказала Олеся. Я там спеціально поличку звільнила і все протерла, пиль там нема.
Павло слухняно піднявся, забрав миску у впертої родички і зник у коридорі. Тітка, позбувшись ноші, одразу переключилася на Олесю.
Що це ти така бліда, Олесю? Знов на дієті? Шкіра та кістки. От Софійка моя всюдушки, так приємно подивитись! А ти все сохнеш. І ремонт у вас якийсь лікарняний. Сіре, біле, нудно. Он тепер шпалери з золотими візерунками продають оце краса, оце багатство.
Нам подобається сучасний стиль, тітко Валь, коротко відповіла Олеся, куштуючи соус. Кожному своє до вподоби.
У цей момент до кухні увійшла Софія. Їй було тридцять два, на три роки старша Олесі, але завжди поводила себе, наче на пятнадцять без права на заперечення порадами для «молодшої». За нею примчали її двоє синів шести і п’яти років, вже замурзані шоколадом.
Олесь, у вас у ванній лише душ? здивовано протягла Софія, сідаючи і закладаючи ногу за ногу. Я сподівалась на ванну. Як я хлопців купатиму? Їм треба поплескатись перед сном!
Ми робили ремонт для себе, парирувала Олеся, відчуваючи роздратування. Душ це зручніше, а хлопчиків швидко обполоснете, вже ж не немовлята.
Візит планувався давно, але Олеся до останнього сподівалась, що у тітки з донькою зміняться плани. З сусіднього обласного центру вони напросилися святкувати в Києві, бо ж «родина мусить бачитися» та «прогуляємось столицею». Олеся, вихована у дусі гостинності, не змогла відмовити, хоча чудово памятала їхній минулий приїзд після якого ще тиждень відмивала квартиру і лікувала нерви.
Нині вони з Павлом нарешті перебралися до просторої трикімнатної, з дорогим дизайнерським ремонтом. Своє гніздечко, кожна дрібниця виплекана, все влаштовано за власним смаком.
Олеся особливо пишалася спальнею своєю «зоною тиші». Темно-сині стіни, щільні штори, велике ліжко з матрацом, що коштував як мала автівка, і пухнастий ковролін. Вхід для гостей заборонено, двері завжди закриті. Вітальня з широким розкладним диваном і у крайньому випадку Павлова робоча кімната ось усе, що передбачено для гостей.
Мамо, я хочу пити! заблагав молодший син Софії, тягнучи її за рукав.
Іди до тьоті Олесі хай дасть соку, махнула Софія. Олеся, дай їм чогось. Вони з дороги змучились.
Олеся налила яблучного соку у два склянки:
Тільки обережно, не лийте на підлогу, паркет тут натуральний, попередила вона.
Та перестань вже трястись за ту підлогу, гмикнула тітка Валентина. Речі для людей, а не люди для речей. Діти завжди щось розіллють. Олесю, ти чомусь нервова стала, у своїй столиці аж зазналася.
Павло, відчуваючи напругу, запропонував:
Може вже сідати до столу? Пята година, час Старий рік проводжати.
Посиденьку почали хаотично. Діти метушилися, хапали ковбасу і сир, Софія голосно розповідала по телефону подрузі про дорогу, а тітка критично оглядала кожну страву.
Салат з креветками? вона підняла вилку і обдивилась морепродукт. Не розумію цього. Он «оселедець під шубою» це справа, а тут трава, ніби жвачка. Олесю, ти б хоч картоплі зварила, з кропом. А то якесь пюре з трюфельною олією аж тхне, як зіпсоване!
Це делікатес, мамо, ліниво зауважила Софія, відкладаючи телефон. Хоч і сама люблю простішу їжу. Олесю, передай гриби. Сама солила чи куплені?
Куплені, фермерські, відповіла Олеся.
Ну ясно, своїми руками лінь привезла ж свою літрову банку, зараз відкрию спробуєте справжні гриби, резюмувала тітка.
Олеся мовчки жувала, дивлячись у тарілку. Павло під столом тихо взяв її за руку «Тримайся, лиш три дні», читалося у його погляді.
Ближче до восьмої, коли шампанське вже було випите, а діти втупились у планшет, розмова зайшла про ночівлю.
Ой, змучилася з дороги, спина просто відвалюється, поскаржилася тітка, потираючи поперек. Поїзд так тряс, ніби на возі їхали. Треба б мені прилягти, ноги витягнути.
Так, мамо, треба нас всіх зручно влаштувати, підтримала Софія. Олесь, де ти нам постелила?
Олеся була готова:
Вітальня із диваном, дуже широкий, двоє дорослих там спокійно розмістяться. Для Софії з хлопцями Павловий робочий кабінет, там теж кушетка розкладається, якщо тісно є надувний матрац, високий і зручний.
Що ти маєш на увазі диван? перепитала тітка, дивлячись на племінницю, як на божевільну. Олесю, жартуєш? Мене радикулітом тягне! Мені на дивані не спати, я потім не встану! Мені потрібне ліжко, рівне, мяке!
Тітко, диван ортопедичний, спеціально для гостей брали, жорсткий, без стиків, намагалася пояснити Олеся.
Диван це все одно диван! перебила тітка. Молодим спати там, а я жінка стара, хвора. Я думала, ви нам спальню віддасте, там у вас матрац, кажуть, фантастичний.
Олеся застигла. Вона очікувала прохань, але не такого прямого вторгнення у їхній простір.
Спальню? перепитав Павло, насупившись. Валентино Петрівно, спальня наша кімната.
І що? спокійно відповіла Софія. Ви молоді, на дивані чи на підлозі кілька ночей не помрете. А мамі зручніше на ліжку, та й мені з дітьми двері закриються, вони вночі носитимуться.
Почекайте, Олеся відчула, як закипає. Ви серйозно пропонуєте, щоби ми з Павлом спали у проходній вітальні, а нашу ліжко вам?
Олесю, чого ти драматизуєш? розвела руками тітка. Ми ж не назавжди, а на свята! Гостям завжди найкраще дають, так мене мама вчила, і бабуся. А ти вже міська, традиції забула
Традиції це нагодувати й напоїти, твердо відповіла Олеся. А ліжко це річ особиста, як зубна щітка. Ми на ній спимо. Спальню уступити не можемо, вибачайте.
Софія грюкнула келихом. Скло дзенькнуло.
Олесь, ти зараз справді виставляєш хвору тітку та племінників на диван? Ми до тебе їхали триста кілометрів, а ти нас на диван?
Диван коштує тридцять тисяч гривень, він дуже зручний, втрутився Павло. Я сам іноді там сплю, коли матч дивлюсь.
Не треба мені ваших цін! заверещала тітка. Це справа не в грошах, а у пошані! Мати твоя, покійна, хоч би подивилася згоріла б із сорому! Егоїстка! Вся в батька
Олесі згадався досвід їхньої покійної мами, яка усе життя терпіла вимоги сестри, віддавала останнє, няньчила її дітей. Та сама історія найкраще сестрі, собі нічого.
Не згадуйте маму, тихо сказала Олеся. Мама була свята, а я не мама. Я свої межі знаю. Спальня закрита. Гостей приймаю, все для вас, але вимагати мою постіль ні. Кому не підходить диван можу підшукати готель, допоможу забронювати.
Готель?! ледве не захлинулася Софія. Ти нас виганяєш? Тітко, ти чула?
Чула, дочко, чула, тітка Валентина театрально шарпнулася за серце. Ой, недобре Тиск скаче! Води мені, терміново!
Софія метнулася до графина, подала таблетки. Діти притихли, почався скандал.
Еге, скомандувала Софія. Або ми спимо у спальні, або зараз же їдемо! Більше не приїдемо й усім розкажемо, яка ти, Олесю, столична вершки жуєш! Вибирай сама!
Олеся глянула на Павла. В його очах було: «Не поступайся». Він теж натомився від нахабства, від того, що їхній дім хочуть перетворити на гуртожиток.
Вибір дивний, Софіє, спокійно відповіла Олеся, встаючи з-за столу. Я пропоную гостинність, смачне застілля й хороші місця для сну. Ви вимагаєте мою ліжко і ультиматуми? Ну якщо для вас головне не родинна зустріч, а чужа постіль, то нам не по дорозі.
Ах так? тітка Валентина швидко схопилася, забувши про радикуліт. Збирайся, Софіє! Дітей одягай! Ми тут ні хвилини не залишимось! Хоч на вокзалі, хоч у кого спати, а не у таких родичів!
Мамо, ніч так пізня, потягів нема! розгубилась Софія, не очікувала такого.
Таксі викличемо! До Зіни поїдемо, вона хоч у «комуналці», зате щира людина все віддасть! А ці хай своїм авокадо удавляться!
Зчинилася суматоха. Софія зло запаковувала речі, тітка обурено ходила по квартирі й голосила на всю вулицю про «судьбинку».
Поверніть наші подарунки! заявила тітка, спинившись у коридорі. Я вам льняні рушники везла! Не заслужили Зіні віддам.
Олеся принесла сувеніри. Ось, беріть. І гриби свої з собою підхопіть.
Забираємо! гримнула Софія, І цукерки дітям теж назад!
Павло стояв осторонь, йому було соромно дивитись на це дорослі люди, гірше малих дітей.
Збори тривали пятнадцять хвилин, тітка не замовкала ні на секунду, згадуючи давні образи і пророкуючи самотню старість: «Ніхто тобі води не подасть».
Таксі викликали? спитав Павло, коли взувалися.
Самі викличемо! огризнувся Софія. Мамо, виходимо, машина вже чекає!
Вони вийшли з квартири шумною, сердитою групою. Тітка Валентина як гримнула новими дверима, що аж штукатурка посипалась.
У квартирі запанувала цілковита тиша. Слабко гудів холодильник і цокали годинники на стіні. На столі лишились незїдений салат з креветками, розкидані серветки і плями соку на скатертині.
Олеся повільно сіла і закрила обличчя руками. Плечі її здригались.
Павло підійшов, обійняв за плечі й поцілував у скроню:
Все, Олесю. Вже минуло, більше не повернуться.
Олеся підвела голову. Усміхалась крізь сльози нервово, але полегшено.
Павле, ти це бачив? «Краще на вокзалі, ніж у вас!» Яке полегшення
Полегшення, засміявся Павло. А холодець вони забули! Миска на балконі вся їхня.
Олеся розсміялась вголос.
Холодець! Оце «скарб» залишили! А Зіна, до якої вони поїхали, живе у кімнаті, дванадцять метрів і чоловік-пияк. Я уявляю, як вона «зрадіє» такій компанії на Новий рік.
Це вже не наш клопіт, сказав Павло, наливаючи шампанського. Я спочатку незручно себе почував, але коли вона згадавши про твою маму Я ледь стримався, щоб не вигнати сам. Ти молодець.
Я просто дуже люблю нашу спальню, зізналась Олеся, сьорбаючи з келиха. І тебе. І наш спокій. Мені здається, це буде найкращий Новий рік разом, багато їжі й ніхто не дорікає дивними салатами.
Вони почали прибирати, удобрюючи повітря. Атмосфера очистилась від образ і заздрощів.
Олеся підійшла до вікна за ним падав рясний сніг, заховав сліди таксі. Місто сяяло вогнями. Десь там їхали її родичі, несучи з собою зло і невдоволення. Олесі їх стало навіть трохи жаль: жити з таким вантажем у серці значно важче, ніж спати на дивані.
Павле, сказала вона. Давай увімкнемо музику і запалимо свічки. У нас же справжнє свято.
Обовязково, відгукнувся чоловік із кухні. І гаряче ось-ось буде готове. Та сама качка, яку вони так і не скуштували.
За годину за столом горіли свічки і лунала джазова музика. Качка з яблуками вийшла дивовижною, з хрусткою скоринкою.
За нас, сказав Павло, за наш дім. І хай у ньому будуть лише ті, хто цінує нашу повагу.
І за власні межі, додала Олеся, чокаючись склянкою. Які тепер уміємо відстоювати.
Пізно вночі, лежачи у своїй улюбленій кімнаті, на «спірному» матраці, Олеся відчувала щиру вдячність. Тиша, чисте постільне, запах лаванди а не чужих парфумів. Можливо, її родичі зараз тулиться у кутку кімнати у далекої тітки Зіни або ображено сидять на вокзалі. Але ця думка не турбувала.
Олеся збагнула важливе: неможливо бути добрим для всіх, якщо це руйнує тебе. Гідність, спокій і власні кордони це ті цінності, які варто захищати навіть перед ріднею. Плата за спокій навіть їхній образ цілком прийнятна.
Вранці телефон Олесі розривався від повідомлень. Родичі вже переказали перекручену історію, де вона вигнала бідну тітку босу на мороз. Олеся нічого не читала, не відповідала. Просто перевела телефон у авіарежим, потягнулася у ліжку й усміхнулась новому дню.
А холодець з Павлом потім віддали дворовим собакам. Собаки були вдячні і не нарікали ні на часник, ні на консистенцію. Бо тварини вміють цінувати щирість і добро, на відміну від деяких людей.
І саме це слід пам’ятати: повага до себе це не егоїзм, а необхідна умова щасливого життя.
