Новорічна тиша
Листопад у Києві тягнувся сірим, холодним і сирим полотном, розмивая останні барви осені. Дні здавалися нескінченними, а душа впадала у звичну осінню меланхолію. Про початок грудня Ярина дізналася лише з усюдисущої реклами українського шампанського, червоної ікри і мішків із зимовими мандаринами.
Місто захлиналося у передноворічній гарячці: вітрини магазинів світились гірляндами, люди з пакунками подарунків виглядали так, ніби змагаються у марафоні із перешкодами. Кожен поспішав, метушився, щось планував, ніби це мало врятувати світ.
Ярина нічого не чекала і нікуди не поспішала. Вона просто мріяла, щоб це шумне святкове безумство скоріше закінчилось.
Сорок. Вже. Три місяці як розлучена ні болю, лише дивна млява порожнеча. Дітей вони з чоловіком не мали, тому доля розвела дві паралельні дороги без жодних драматичних компромісів.
“З Новим роком!” гукали їй колеги, підморгуючи і посміхаючись щиро, а Ярина відповідала лагідною, але порожньою усмішкою. Цілий день вона нагадувала собі: “Нічого особливого. Просто грудень змінює січень. Середа переходить у четвер. Не більше, ніж формальність.”
Її план на новорічну ніч був вишукано простим: теплий душ, стара фланелева піжама, чашка духмяного ромашкового чаю і в ліжко о 22:00, як у будь-який інший день.
Жодного “Олівє”, “Іронії долі” чи пляшки ігристого у холодильнику до наступного року.
***
От і настав той вечір.
Погода, ніби насміхаючись над загальним настроєм, вирішила влаштувати свою власну “вечірку”: з неба хльостав дощ, перемішуючись з мокрим снігом, а бруд на дорогах ставав ще непривітнішим. Небо тиснуло сірою плитою, і навіть святкові вогники здавалися глухими й байдужими. Це був ідеальний час, щоб заховатися від усього світу.
О 21:30 Ярина вже лежала під теплою ковдрою. За стіною в сусідів ледь чутно звучала музика. Ярина заплющила очі і намагалася заснути.
Її розбудив несподіваний різкий звук. Хтось надто наполегливо калатав у двері не просто стукав, а ніби бив, наче це останній шанс врятуватись. Ярина сердито пробурмотіла щось про пяних сусідів, поглянула на годинник:
23:45
Вона піднялася, але одразу до дверей не підійшла напевно, помилились номером. Трохи поміркувавши, Ярина вирішила зазирнути у вікно і завмерла.
За вікном усе було білим-біло. Ні дощу, ні бруду, ні сірого асфальту.
Величезні пухнасті сніжинки, як у дитинстві, кружляли під світлом ліхтаря, ніжно вкриваючи землю білосніжною ковдрою.
Світ за кілька годин перетворився на справжню зимову казку.
***
Стук у двері знову повторився тихіше, але ще наполегливіше.
Ярина, зачарована зимовою красою за вікном, все ж таки пішла відкривати. Без страху. Без сумнівів. У цю мить вона просто дозволяла собі бути НЕ прагматичною. Повернула ключ і прочинила двері.
***
Перед нею стояв сусід.
Андрій з квартири навпроти сивий чоловік із трохи кудлатим волоссям та іскрою гумору у добрих очах. На ньому старий твідовий піджак і теплий вовняний шарф через плечі.
В одній руці Андрій тримав невеличку валізку, а в іншій банку із яскраво-червоним, смачним напоєм.
Даруйте, що турбую, промовив він хриплуватим голосом, я почув… Тобто мені здалося, що у вашій оселі сьогодні особлива тиша. Новорічна тиша. Вона рідкісна, і я не міг не зауважити.
Ярина мовчки дивилась на нього, потім на засніжену вулицю.
Андрію, навіщо вам це? нарешті спитала, трохи розгубившись.
Я приніс вам гостинець, простягнув він банку. Це журавлиновий морс. Моя покійна дружина казала, що він лікує навіть найглибшу тугу. А ще підняв валізу хочу вам дещо показати. Дозволите на пятнадцять хвилин? Просто до півночі.
Вона стояла на порозі, вагаючись. Усю оборону, складену за місяці, раптом прорвало спочатку цей дивовижний сніг, тепер сусід із валізою та морсом. В ній ожило давно призабуте дитяче цікавість.
Заходьте, мовила Ярина, відступаючи у кімнату.
Андрій пройшов, обтрусивши сніг з черевиків. Не знімав верхнього одягу, лише поставив валізу посеред вітальні, де панувала приглушена тиша. Єдине світло пробивалося у кімнату крізь вікно від вуличного ліхтаря.
У вас дуже мінімалістично, зауважив він без жодної нотки осуду.
Я не планувала свято, коротко кивнула вона.
Буває, усміхнувся Андрій. Після таких змін, як у вас, святкування здається чужим і навіть прикрим. Довкола всі радіють, а ти не можеш і не хочеш. Думаєш, що щось не так.
Ярина поглянула на нього, вражена сутністю його слів.
До цього вечора їхні розмови обмежувались побутовими фразами, ні слова про особисте.
Це правда? тихо запитала.
Я старий, Ярино. Я бачив багато зим і людей. І точно знаю: зима це не кінець, а час перепочинку для землі, щоб набратися сил. Людина також потребує відпочинку, але не спати вічно.
Андрій клацнув замками валізи й обережно відкрив її. На бархатній підкладці лежали не речі, а
Скляні кульки. Більше десятка. Кожна інша. Одна темно-синя, з сріблястим малюнком як у зоряному небі. Інша червона, із золотою трояндою в середині. Третя прозора, але якщо придивитися під певним кутом, у ній грає райдуга.
Що це? прошепотіла Ярина, підійшовши близько.
Моя колекція, з гордістю відповів Андрій. Це не марки і не монети. Це спогади. Кожна кулька щаслива мить життя. Ось, він обережно підняв синю, це перший відпочинок з дружиною в Карпатах. Ми дивились на зорі й обіцяли завжди бути разом. Цю, показав на червону, вона подарувала на нашу річницю, сказала, що любов, якщо справжня, ніколи не зівяне.
Ярина пильно дивилась на ці маленькі скляні всесвіти. Її серце, наче вкутане льодом, починало відтавати. Вона бачила не просто прикраси всю насичену подіями людську долю.
Чому ви показуєте це мені?
Бо у вас порожньо, відповів Андрій чесно. А порожнеча це не вирок. Це місце. Місце для нового. Дивіться.
Він витягнув з кишені ще одну кульку прозору, без малюнків і блиску.
Це для вас, простягнув він. Ваша перша кулька. Символ сьогоднішнього вечора. Символ того, що ви відчинили двері, хоча мали залишитись одні. Символ першого снігу, що ви побачили, і нагадування: навіть у найдивнішій тиші трапляється диво.
Ярина взяла кульку в долоні вона була холодна і гладка.
З вулиці донеслись бої курантів, почали лунати “З Новим роком!”
Ярина поглянула на Андрія. В його очах світились ті самі іскри, але тепер вони здавалися їй не просто веселими, а по-доброму мудрими.
Дякую, прошепотіла вона, і вперше за довгий час її усмішка була справжньою.
Не має за що, посміхнувся Андрій. Тепер у вас є початок. А далі ви самі вирішите, яке спогад стане наступним у вашій кульці. Можливо, це буде чашка кави завтра. Книга. А, можливо, щось велике. Життя перед вами: Новий рік тільки починається.
Він закрив валізу, побажав доброї ночі та вийшов, лишаючи Ярину наодинці з тишею.
Але тепер це була інша тиша наповнена мякою радістю і надією.
Ярина підійшла до вікна, стискаючи прозору кульку. Сніг все ще йшов, стирав минулі сліди й закутував світ у чистоту. І вперше за багато місяців Ярина подумала не про минуле, а про майбутнє
А це і було справжнє новорічне диво бо людина завжди здатна наповнити свою порожнечу новими сенсами, якщо відкриє серце для спогадів і добрих змін.
