Останнє літо в батьківській хаті Володимир приїхав у середу, коли сонце вже хилилося до полудня і прогрівало дах так, що шифер потріскував. Калитка впала з петель ще три роки тому — він переступив через неї і зупинився перед ганком. Три східці, нижній згнив наскрізь. Володимир став ногою на другий, перевіряючи вагу, пройшов далі. Всередині пахло застояним повітрям і мишами. Пил лежав рівним шаром на підвіконнях, у кутку вітальні паутина тяглася від балки до старої шафи. Володимир відчинив вікно, зусиллям подолавши заїдену раму — у кімнату увірвався запах розпеченої кропиви і сухої трави з двору. Він обійшов усі чотири кімнати, складаючи подумки список: помити підлоги, перевірити піч, полагодити воду на літній кухні, викинути все, що згнило. А потім зателефонувати Андрієві, мамі, племінникам. Сказати: приїжджайте в серпні, проведемо тут місяць, як колись. Колись — це двадцять п’ять років тому, коли батько ще був живий, і кожного літа вони збирались тут усією сім’єю. Володимир пам’ятав, як варили варення у мідному тазу, як з братами носили з криниці відрами воду, як мама вечорами читала на веранді уголос. Потім батько помер, мама переїхала до міста до молодшого сина, хату забили. Володимир навідувався раз на рік — перевіряв, чи все ціле, і їхав. Але цієї весни щось клацнуло всередині: треба спробувати повернути це. Хоч раз. Перший тиждень він працював сам. Вичистив димар, замінив дві дошки на ґанку, помив вікна. Їздив до райцентру по фарбу і цемент, домовлявся з електриком щодо проводки. Голова сільради, зустрівши його біля магазину, похитав головою: — Навіщо, Володю, вкладати у цю розвалюху? Все одно продасте. Володимир відповів коротко: — Не продам до осені, — і пішов далі. Андрій приїхав перший, у суботу ввечері, з дружиною і двома дітьми. Вийшов з машини, оглянув двір і скривився. — Ти серйозно думаєш, ми тут місяць? — Три тижні, — поправив Володимир. — Діти на свіжому повітрі, і тобі не завадить. — Тут навіть душу немає. — Буде баня. Натоплю сьогодні. Діти, хлопець одинадцяти і дівчинка восьми років, мляво пішли на гойдалки, які Володимир учора причепив на старий дуб. Дружина Андрія, Світлана, мовчки понесла продукти до хати. Володимир допоміг вигрузити речі. Брат усе ще хмурнів, але мовчав. Мама приїхала в понеділок, її підвіз сусід. Вона зайшла до хати, зупинилася серед вітальні та зітхнула. — Все таке маленьке, — тихо сказала. — Я пам’ятала більше. — Ти тридцять років тут не була, мам. — Тридцять два. Вона пішла на кухню, провела рукою по стільниці. — Тут завжди було холодно. Батько обіцяв провести опалення, але так і не зібрався. Володимир чув у голосі не ностальгію, а втому. Він налив їй чаю, посадив на веранді. Мама сиділа, дивилась у сад і розповідала, як тяжко було носити воду, як боліла спина після прання, як сусіди пліткували. Володимир слухав і розумів: для неї ця хата — не затишок, а стара рана. Увечері, коли мама лягла спати, він із Андрієм сиділи біля вогнища у дворі. Діти вже спали, Світлана читала в кімнаті при свічках — світло поки провели тільки в одну половину хати. — Навіщо тобі все це? — запитав Андрій, дивлячись у вогонь. — Хотів зібрати нас. — Ми й так бачимося. На свята. — Це не те… Андрій усміхнувся. — Володю, ти романтик. Думаєш, як трохи тут побудемо — станемо ближчі? — Не знаю, — зізнався Володимир. — Хотів спробувати. Брат помовчав, потім сказав лагідніше: — Я радий, що ти цю затію вигадив. Але дива не чекай. Володимир і не чекав. Але сподівався. Наступні дні минали в клопотах. Володимир ремонтував паркан, Андрій допомагав перекривати дах у сараї. Хлопчик, Артем, спочатку нудьгував, а потім знайшов у сараї старі вудки і вже не злазив з річки. Дівчинка, Соня, допомагала бабусі полоти грядки, які Володимир на швидкуруч скопав біля південної стіни. Одного разу, коли всі разом фарбували веранду, Світлана раптом засміялася: — Ми як якась комуна! — Комуна хоч план мала, — буркнув Андрій, але теж усміхнувся. Володимир бачив, що напруга поступово спадає. Вечорами вони вечеряли за довгим столом на веранді: мама варила борщ, Світлана пекла пироги з домашнього сиру. Розмови точилися про дрібниці: де купити сітку від комарів, чи треба косити траву під вікнами, чи вже полагодили насос. Але одного вечора, коли діти вже спали, мама раптом сказала: — Ваш батько хотів цю хату продати. Ще за рік до своєї смерті. Володимир завмер з чашкою в руці. Андрій насупився. — Чому? — Втомився. Казав, що хата — якор. Хотів переїхати у місто, ближче до лікарні. Я була проти. Думала, це наше родове. Посварилися. Він не встиг продати — і за рік помер. Володимир поставив чашку. — Ти себе звинувачуєш? — Не знаю. Просто…втомилась від цього місця. Тут усе нагадує, як я настояла, а він так і не дожив у спокої. Андрій відкинувся на стілець. — Мамо, ти про це не казала. — Ви не питали. Володимир подивився на маму. Вона сиділа, згорблена, стара жінка з мозолястими руками — і зараз він вперше побачив, що для неї ця хата — не скарб, а тягар. — Можливо, треба було продати її, — тихо сказав він. — Може й треба, — погодилась мама. — Але ви виросли тут. Це щось значить. — Що саме? Вона підняла на нього очі. — Що ви пам’ятаєте, якими були. Поки життя не розкидало всіх по світах. Цим словам Володимир одразу не повірив. Але наступного дня, коли вони з Андрієм і Артемом ходили на річку і хлопчик спіймав першого окуня, він побачив, як брат обійняв сина і засміявся — по-справжньому, без втоми. А ввечері, коли мама розповідала Соні, як тут, на цій веранді, вчила її тата читати, Володимир почув у голосі не біль, а щось інше. Можливо, примирення. Від’їзд призначили на неділю. Напередодні Володимир натопив баню, всі разом парилися, потім пили чай на веранді. Артем спитав, чи приїдуть вони наступного року. Андрій подивився на Володимира, але промовчав. Вранці Володимир допомагав вантажити речі. Мама обняла його на прощання. — Дякую, що покликав. — Я хотів, щоб було краще. — Було добре. По-своєму. Андрій хлопнув його по плечу. — Продавай, якщо вирішиш. Я не проти. — Подивимось. Машина поїхала, курява осіла на дорозі. Володимир повернувся в хату. Пройшовся кімнатами, зібрав посуд, виніс сміття. Замкнув вікна, закрив двері. Дістав з кишені старий сарайний замок, що знайшов у коморі, повісив на хвіртку. Замок важкий, іржавий, але ще добрий. Він стояв біля воріт, дивлячись на хату. Дах рівний, ганок міцний, вікна чисті. Хата виглядає живою. Але Володимир знав: це ілюзія. Хата жива, поки в ній люди. Три тижні вона жила. Може, цього достатньо. Він сів у машину і рушив. У дзеркалі мигнула покрівля, потім її закрили дерева. Володимир їхав повільно, розбитою дорогою, і думав, що восени зателефонує рієлтору. А поки — поки він буде пам’ятати, як вони сиділи за столом на веранді, як мама сміялася з жарту Андрія, як Артем показував упійману рибу. Хата зробила свою справу. Вона зібрала їх докупи. І цього, мабуть, досить, щоб відпустити її без болю.

Останнє літо вдома

Я повернувся в середу, коли сонце піднялося високо й припекло так, що бляха на даху лопалася від спеки. Хвіртка ще три роки тому злетіла з петель переступив через неї і зупинився біля ґанку. Три сходинки, нижня давно згнила. Наступив на другу, перевірив міцність і піднявся далі.

У хаті пахло затхлістю й мишами. На підвіконнях рівним шаром лежав пил, у кутку залу тягнулася павутина від балки до старої шафи. Відкрив вікно рама ледь здалася, і в кімнату влетіли запахи розпеченої кропиви й висохлої трави з подвіря. Я обійшов усі чотири кімнати, подумки складаючи список: підлогу перемити, піч перевірити, водогін на літній кухні відремонтувати, викинути гниль. А потім зателефонувати Андрію, мамі, племінникам. Сказати: приїжджайте в серпні, поживемо тут місяць, як було колись.

Колись це назад двадцять пять років, коли батько ще був живий, і щоразу влітку ми збиралися тут усією родиною. Добре памятаю, як варили варення в мідному тазу, як з братами носили відра води з криниці, як мама вечорами читала нам уголос на веранді. Потім батька не стало, мама перебралася до міста до наймолодшого, а у батьківській хаті зачинили вікна й двері. Я щороку приїздив перевірити, чи не розікрали, й повертався. Але цієї весни щось клацнуло всередині: треба спробувати повернути усе назад. Хоч раз.

Перший тиждень працював сам. Почистив димохід, замінив дві дошки на ґанку, відмив вікна. Їздив у райцентр у Бершадь за фарбою й цементом, домовлявся з електриком. Голова сільради, зустрівши мене біля магазину, хмикнув:

Та навіщо, Сергію, цю халупу ремонтувати? Все ж на продаж пустиш.

Я коротко відказав:

До осені продавати не буду, і пішов до хати.

Андрій приїхав першим, у суботу ввечері, з дружиною та дітьми. Вийшов з авто, окинув двір поглядом, зморщив чоло:

Серйозно? Ти думаєш тут жити місяць?

Три тижні, поправив я. Дітям свіже повітря тільки на користь.

Тут навіть душа немає.

Є лазня. Розтоплю сьогодні.

Діти одинадцятирічний хлопець Артемко і восьмирічна дівчинка Доміна мляво попрямували до гойдалки, яку я вчора повісив на старому гіллястому дубі. Дружина Андрія, Ярина, мовчки понесла продукти до хати. Я допоміг занести сумки. Брат все ще був невеселий, але промовчав.

Маму привіз у понеділок сусід на машині. Зайшла до хати, зупинилася посеред зали й важко зітхнула:

Яка ж маленька, сказала тихо. Я згадувала, що все більше.

Мамо, ти тридцять років тут не була.

Тридцять два, Сергію.

Вона пройшла на кухню, провела долонею по полицях:

Тут завжди було холодно. Батько обіцяв опалення провести, та так і не зібрався.

Я чув у її голосі не тугу, а втому. Залив їй чаю, всадив на веранду. Вона сиділа, дивилася на сад, і згадувала, як тяжко було воду носити, як боліла спина після прання, як сусіди ганьбили й пліткували. Я просто слухав і розумів: цей дім для неї не теплий спогад, а стара рана.

Увечері, коли мама лягла, з Андрієм сиділи біля багаття у дворі. Діти спали, Ярина читала при свічці світло провели поки тільки в одній половині хати.

Навіщо воно тобі? спитав Андрій, вдивляючись у вогонь.

Хотів зібрати нас разом.

Так і так зустрічаємось на свята.

Це зовсім не те.

Андрій усміхнувся куточком губ:

Сергію, ти романтик. Думаєш, якщо ми тут побудемо, все зміниться?

Не знаю, чесно відповів я. Хотів спробувати.

Брат помовчав, потім мякше:

Добре, що ти це задумав. Тільки дива не чекай.

Я дива і не чекав. Але дуже сподівався.

Наступні дні промайнули у турботах. Я лагодив паркан, Андрій допоміг перекрити дах на сарайчику. Артемко спершу нудьгував, а тоді знайшов у кутку старі вудочки й почав пропадати на Південному Бузі. Доміна допомагала бабусі полоти город, який я похапцем розбив біля південної стіни.

Одного дня, коли всі разом фарбували веранду, Ярина раптом розсміялась:

Справжня комуна, щастя гуртом.

В комуни був план, а в нас суцільна імпровізація, знизав плечима Андрій, але посміхнувся.

Я бачив, що напруга поволі спадає. Ввечері їли за довгим столом на веранді: мама варила борщ, Ярина пекла пиріжки з сиром, купленим у сусідки. Розмови оберталися навколо повсякденного: хто купить сітку від комарів, чи косити траву під вікнами, чи полагодили вже насос.

Аж от одного вечора, коли діти вже спали, мама каже:

Ваш батько хотів цей дім продати. Ще за рік до смерті.

Я завмер із чашкою в руці. Андрій насупився:

Чому?

Стомився він. Казав: дім якорем став, переселитись у квартиру біля лікарні хотів. А я опиралась. Думала це наш рід, як же так. Ми тоді посварились. Він хату не продав, а за рік помер.

Я поставив чашку на стіл.

Ти картала себе за це?

Не знаю, сину. Просто я дуже втомилась від цієї хати. Тут усе нагадує, як я наполягла, а він не встиг пожити спокійно.

Андрій відхилився на стільчику.

Мамо, ти ніколи про це не говорила.

Ви не питали.

Я глянув на неї: сидить згорблена, руки натруджені, і зрозумів цей дім для неї не скарб, а тягар.

Може, треба було тоді його продати, тихо сказав я.

Може, згодилась мама. Але ви тут виросли. Це ж щось значить.

Що саме?

Вона підняла на мене очі:

Те, що ви памятаєте, якими були. Ще до того, як життя розвело кожного у свій бік.

Я не одразу повірив у ті слова. Але наступного дня, коли ми з Андрієм і Артемком вирушили на річку, і хлопець виловив свого першого окуня, я побачив, як брат обгорнув плечі синові й засміявся вголос по-справжньому, без тіні втоми. А ввечері, коли мама розповідала Доміні, як тут, просто на ґанку, колись навчала їхнього батька читати у голосі я почув не біль, а щось близьке до прощення.

Відїзд вирішили на неділю. Напередодні розтопив баню, всі разом парились, потім пили чай із сушеними яблуками на веранді. Артемко раптом спитав, чи приїдуть ще наступного року. Андрій глянув на мене, але промовчав.

Зранку я допомагав пакувати речі в багажник. Мати міцно мене обійняла:

Дякую, що зібрав нас.

Я мріяв, що тут буде краще.

Було добре але по-своєму.

Андрій поплескав по плечу:

Захочеш продавай. Я не заперечую.

Подивимось.

Машина виїхала, курява розтягнулася за шосе. Я повернувся у хату. Зібрав посуд, виніс сміття. Закрив вікна жалюзі, замкнув двері. Витяг старого амбарного замка, котрий знайшов у сараї, й повісив на хвіртку. Замок тяжкий, іржавий, але міцний.

Я стояв біля воріт, дивився на дім. Дах рівний, ґанок лагідний, вікна блищать. Він наче живий. Але я знаю: житиме він доти, доки люди у хаті. Три тижні дім був живий. Можливо, цього досить.

Я сів у авто і рушив. У дзеркалі мигнула стріха, потім дерева сховали її з очей. Я їхав розбитою дорогою і думав, що восени все ж зідзвонюсь з агентом. А поки памятатиму, як ми всі сиділи за столом, як мама сміялась із Андрійових жартів, як Артем показував свою першу рибину.

Старий дім виконав своє він зібрав нас. А цього, певно, досить, щоби відпустити його іти вже без болю.

Цього літа я навчився: не будинки тримають родину разом, а спогади і наша здатність час від часу повертатися одне до одного, навіть якщо ми давно виросли.

Оцініть статтю
ZigZag
Останнє літо в батьківській хаті Володимир приїхав у середу, коли сонце вже хилилося до полудня і прогрівало дах так, що шифер потріскував. Калитка впала з петель ще три роки тому — він переступив через неї і зупинився перед ганком. Три східці, нижній згнив наскрізь. Володимир став ногою на другий, перевіряючи вагу, пройшов далі. Всередині пахло застояним повітрям і мишами. Пил лежав рівним шаром на підвіконнях, у кутку вітальні паутина тяглася від балки до старої шафи. Володимир відчинив вікно, зусиллям подолавши заїдену раму — у кімнату увірвався запах розпеченої кропиви і сухої трави з двору. Він обійшов усі чотири кімнати, складаючи подумки список: помити підлоги, перевірити піч, полагодити воду на літній кухні, викинути все, що згнило. А потім зателефонувати Андрієві, мамі, племінникам. Сказати: приїжджайте в серпні, проведемо тут місяць, як колись. Колись — це двадцять п’ять років тому, коли батько ще був живий, і кожного літа вони збирались тут усією сім’єю. Володимир пам’ятав, як варили варення у мідному тазу, як з братами носили з криниці відрами воду, як мама вечорами читала на веранді уголос. Потім батько помер, мама переїхала до міста до молодшого сина, хату забили. Володимир навідувався раз на рік — перевіряв, чи все ціле, і їхав. Але цієї весни щось клацнуло всередині: треба спробувати повернути це. Хоч раз. Перший тиждень він працював сам. Вичистив димар, замінив дві дошки на ґанку, помив вікна. Їздив до райцентру по фарбу і цемент, домовлявся з електриком щодо проводки. Голова сільради, зустрівши його біля магазину, похитав головою: — Навіщо, Володю, вкладати у цю розвалюху? Все одно продасте. Володимир відповів коротко: — Не продам до осені, — і пішов далі. Андрій приїхав перший, у суботу ввечері, з дружиною і двома дітьми. Вийшов з машини, оглянув двір і скривився. — Ти серйозно думаєш, ми тут місяць? — Три тижні, — поправив Володимир. — Діти на свіжому повітрі, і тобі не завадить. — Тут навіть душу немає. — Буде баня. Натоплю сьогодні. Діти, хлопець одинадцяти і дівчинка восьми років, мляво пішли на гойдалки, які Володимир учора причепив на старий дуб. Дружина Андрія, Світлана, мовчки понесла продукти до хати. Володимир допоміг вигрузити речі. Брат усе ще хмурнів, але мовчав. Мама приїхала в понеділок, її підвіз сусід. Вона зайшла до хати, зупинилася серед вітальні та зітхнула. — Все таке маленьке, — тихо сказала. — Я пам’ятала більше. — Ти тридцять років тут не була, мам. — Тридцять два. Вона пішла на кухню, провела рукою по стільниці. — Тут завжди було холодно. Батько обіцяв провести опалення, але так і не зібрався. Володимир чув у голосі не ностальгію, а втому. Він налив їй чаю, посадив на веранді. Мама сиділа, дивилась у сад і розповідала, як тяжко було носити воду, як боліла спина після прання, як сусіди пліткували. Володимир слухав і розумів: для неї ця хата — не затишок, а стара рана. Увечері, коли мама лягла спати, він із Андрієм сиділи біля вогнища у дворі. Діти вже спали, Світлана читала в кімнаті при свічках — світло поки провели тільки в одну половину хати. — Навіщо тобі все це? — запитав Андрій, дивлячись у вогонь. — Хотів зібрати нас. — Ми й так бачимося. На свята. — Це не те… Андрій усміхнувся. — Володю, ти романтик. Думаєш, як трохи тут побудемо — станемо ближчі? — Не знаю, — зізнався Володимир. — Хотів спробувати. Брат помовчав, потім сказав лагідніше: — Я радий, що ти цю затію вигадив. Але дива не чекай. Володимир і не чекав. Але сподівався. Наступні дні минали в клопотах. Володимир ремонтував паркан, Андрій допомагав перекривати дах у сараї. Хлопчик, Артем, спочатку нудьгував, а потім знайшов у сараї старі вудки і вже не злазив з річки. Дівчинка, Соня, допомагала бабусі полоти грядки, які Володимир на швидкуруч скопав біля південної стіни. Одного разу, коли всі разом фарбували веранду, Світлана раптом засміялася: — Ми як якась комуна! — Комуна хоч план мала, — буркнув Андрій, але теж усміхнувся. Володимир бачив, що напруга поступово спадає. Вечорами вони вечеряли за довгим столом на веранді: мама варила борщ, Світлана пекла пироги з домашнього сиру. Розмови точилися про дрібниці: де купити сітку від комарів, чи треба косити траву під вікнами, чи вже полагодили насос. Але одного вечора, коли діти вже спали, мама раптом сказала: — Ваш батько хотів цю хату продати. Ще за рік до своєї смерті. Володимир завмер з чашкою в руці. Андрій насупився. — Чому? — Втомився. Казав, що хата — якор. Хотів переїхати у місто, ближче до лікарні. Я була проти. Думала, це наше родове. Посварилися. Він не встиг продати — і за рік помер. Володимир поставив чашку. — Ти себе звинувачуєш? — Не знаю. Просто…втомилась від цього місця. Тут усе нагадує, як я настояла, а він так і не дожив у спокої. Андрій відкинувся на стілець. — Мамо, ти про це не казала. — Ви не питали. Володимир подивився на маму. Вона сиділа, згорблена, стара жінка з мозолястими руками — і зараз він вперше побачив, що для неї ця хата — не скарб, а тягар. — Можливо, треба було продати її, — тихо сказав він. — Може й треба, — погодилась мама. — Але ви виросли тут. Це щось значить. — Що саме? Вона підняла на нього очі. — Що ви пам’ятаєте, якими були. Поки життя не розкидало всіх по світах. Цим словам Володимир одразу не повірив. Але наступного дня, коли вони з Андрієм і Артемом ходили на річку і хлопчик спіймав першого окуня, він побачив, як брат обійняв сина і засміявся — по-справжньому, без втоми. А ввечері, коли мама розповідала Соні, як тут, на цій веранді, вчила її тата читати, Володимир почув у голосі не біль, а щось інше. Можливо, примирення. Від’їзд призначили на неділю. Напередодні Володимир натопив баню, всі разом парилися, потім пили чай на веранді. Артем спитав, чи приїдуть вони наступного року. Андрій подивився на Володимира, але промовчав. Вранці Володимир допомагав вантажити речі. Мама обняла його на прощання. — Дякую, що покликав. — Я хотів, щоб було краще. — Було добре. По-своєму. Андрій хлопнув його по плечу. — Продавай, якщо вирішиш. Я не проти. — Подивимось. Машина поїхала, курява осіла на дорозі. Володимир повернувся в хату. Пройшовся кімнатами, зібрав посуд, виніс сміття. Замкнув вікна, закрив двері. Дістав з кишені старий сарайний замок, що знайшов у коморі, повісив на хвіртку. Замок важкий, іржавий, але ще добрий. Він стояв біля воріт, дивлячись на хату. Дах рівний, ганок міцний, вікна чисті. Хата виглядає живою. Але Володимир знав: це ілюзія. Хата жива, поки в ній люди. Три тижні вона жила. Може, цього достатньо. Він сів у машину і рушив. У дзеркалі мигнула покрівля, потім її закрили дерева. Володимир їхав повільно, розбитою дорогою, і думав, що восени зателефонує рієлтору. А поки — поки він буде пам’ятати, як вони сиділи за столом на веранді, як мама сміялася з жарту Андрія, як Артем показував упійману рибу. Хата зробила свою справу. Вона зібрала їх докупи. І цього, мабуть, досить, щоб відпустити її без болю.