Без «треба»
Андрій відчинив двері й побачив на кухонному столі три тарілки із засохлими варениками, перекинуту банку від ряжанки й розкритий зошит у клітинку. Рюкзак Остапа валявся посеред коридору, Соломія сиділа на дивані, втупившись у телефон.
Він поставив сумку, зняв черевики. Хотів щось сказати про тарілки, але горло стиснулося від утоми, і він просто підійшов до столу, взяв тарілку й поніс до мийки.
Тату, я зараз сама все помию, буркнула Соломія, не зводячи очей.
Ага
Він увімкнув воду, підставив тарілку під струмінь. Вареники вмить розмокли й попливли у злив. Андрій вимкнув воду й на хвилину завмер, дивлячись на мокрий посуд.
Соломійко, а де Остап?
У себе. Математику робить.
А ти що?
Я вже все зробила.
Він витер руки рушником і пройшов у кімнату Остапа. Син лежав на килимі, сперши голову на кулак, у зошиті півтора приклади.
Привіт, мовив Андрій.
Привіт.
Як справи?
Нормально.
Домашні завдання?
Роблю.
Андрій сів на край ліжка. Остап зиркнув на нього, потім знову втупився у зошит.
Тату, ти чого?
Не знаю, сказав Андрій. Втомився, певно.
Він справді не знав. Зранку дзвонила мама, просила приїхати й допомогти перебрати шафу, потім на роботі нарада затягнулася аж до шостої, у метро стояв, затиснутий до дверей. А зараз сидів у кімнаті Остапа й усвідомлював не хоче говорити про тарілки, уроки чи порядок. Не хоче бути функцією, яка прийшла додому й одразу «включилася».
Слухай, ходімо на кухню, запропонував він. Усі разом.
Навіщо?
Поговоримо.
Остап скривився.
Знову про двійку з української?
Ні. Просто поговоримо.
Тату, я ще не доробив уроки.
Доробиш потім. Пять хвилин.
Він підвівся, вийшов і покликав Соломію. Вона підняла очі, невдоволено зітхнула.
Серйозно?
Серйозно.
Вона кинула телефон на диван і попленталася слідом. Остап вийшов зі своєї кімнати, зупинився у дверях кухні, наче не вирішуючи заходити.
Андрій сів за стіл, відсунув зошит. Соломія сіла навпроти, Остап на край стільця.
Що сталося? спитала Соломія.
Нічого не сталося.
Тоді навіщо?
Андрій подивився на неї, потім на Остапа. В Остапа були напружені очі, він явно чекав чогось недоброго.
Просто хочу поговорити, тихо мовив Андрій. По-справжньому. Без «треба зробити уроки», «треба помити посуд», і без цього всього.
Тобто посуд можна не мити? обережно уточнив Остап.
Помиємо потім. Я не про це.
Соломія схрестила руки на грудях.
Ти сьогодні якийсь дивний.
Дивний, погодився він. Напевно, бо втомився прикидатися, що все добре.
Вони помовчали. Він шукав слова, та в голові була лише порожнеча.
Я не знаю, як це сказати, почав він. Але мені здається, ми всі робимо вигляд. Я повертаюсь, ви робите вигляд, що все в порядку, а я що вірю. Ми говоримо про школу, їжу, а насправді жодної розмови нема.
Тату, ти нас навантажуєш, тихо сказала Соломія. Навіщо?
Не знаю. Може, тому що сам не справляюсь і страшно, що ви теж не справляєтесь, а я навіть не знаю з чим.
Остап насупився.
Я справляюсь.
Справді? Андрій подивився йому у вічі. А чому тоді останні два тижні ти засинаєш лише після опівночі?
Остап замовк, втупився у стіл.
Я чую, як ти крутишся, сказав Андрій. А зранку встаєш, ніби взагалі не спав.
Просто не хочеться спати.
Остап.
Ну й що «Остап»?
Кажи прямо, що насправді.
Остап знизав плечима, відвернувся.
У школі все добре. Завдання роблю. Чого ще?
Соломія втрутилася:
Тату, навіщо ти його допитуєш?
Я не допитую. Я хочу зрозуміти.
А він не хоче розповідати. Це його право.
Андрій подивився на неї.
Гаразд. Тоді ти скажи, як у тебе.
Вона всміхнулася гірко.
У мене? Чудово. Вчуся, спілкуюся з подругами, все як треба.
Соломіє.
Вона помовчала, відвела погляд.
Що?
Ти останній місяць майже не виходиш з дому. Подруги кликали тебе двічі ти відмовилась.
Ну і що? Не хотілося.
Чому?
Вона стисла губи.
Бо втомилася від їхніх балачок про хлопців й іншу дурню.
Добре, сказав він. Просто мені здається, ти сумна.
Вона легенько смикнула головою, ніби струшувала щось зайве.
Я не сумна.
Добре.
Він замовк. У кімнаті стало тихо, лише холодильник дзижчав за спиною.
Послухайте, заговорив він повільно, я не хочу вас зараз повчати. І не хочу, щоб ви мене жаліли. Просто скажу, як є: мені страшно. Щодня. Боюсь, що грошей не вистачить, боюсь, що бабуся захворіє й не скаже, боюсь, що на роботі когось скоротять. Боюсь, що ви щось переживаєте, а я не побачу, бо надто заклопотаний собою. І я втомився робити вигляд, що все під контролем.
Соломія моргнула, подивилася на нього уважно.
Ти ж дорослий, сказала тихо. Маєш справлятися.
Я знаю. Але не завжди виходить.
Остап підняв голову.
А що буде, якщо не вийде?
Не знаю, чесно відповів Андрій. Мабуть, доведеться просити про допомогу.
У кого?
У вас, наприклад.
Остап скривився.
Але ж ми діти.
Діти. Але ви частина цієї родини. І іноді мені треба, щоб ви сказали мені правду. Не просто «все нормально», а як є насправді.
Соломія провела долонею по столу, збираючи невидимі крихти.
А для чого тобі знати?
Щоб не бути самотнім.
Вона подивилася на нього, і він побачив у її очах щось схоже на розуміння.
Мені страшно ходити до школи, раптом озвався Остап. Там один хлопець каже, що я дурний. Щодня говорить. І всі сміються.
Андрій відчув, як у грудях стислося.
Як його звати?
Не скажу. Ти ж підеш розбиратися буде гірше.
Не піду. Обіцяю.
Остап подивився з недовірою.
Справді?
Справді. Але маєш знати ти не сам.
Остап кивнув і опустив голову.
Я не сам. Там Діма поруч. Ми разом сидимо.
Добре.
Соломія зітхнула.
Я не хочу вступати до університету, тихо сказала вона. Всі запитують, куди я подамся, а я не знаю. Взагалі не знаю. І здається, що нікуди, бо нічого не вмію.
Соломіє, тобі чотирнадцять.
І що? Всі вже визначилися. А я ні.
Не всі.
Всі, кого я знаю.
Він задумався.
Я в твоєму віці теж мріяв бути геологом. Потім передумав. Потім ще раз. А зараз працюю зовсім не там, де думав колись.
І як, нормально?
По-різному. Іноді класно, іноді складно. Але життя таке не мусиш усе вирішити наперед.
Соломія кивнула, але невпевнено.
Просто всі кажуть, що треба визначатися.
Кажуть, згодився він. Але це їхні слова, не твої.
Вона подивилася на нього, мало не посміхнулась.
Ти сьогодні зовсім інший.
Втомився бути правильним.
Остап пирснув у долоню:
А можна тобі запитання?
Давай.
Ти справді боїшся?
Так.
А що робиш, коли боїшся?
Андрій подумав.
Встаю зранку й роблю щось. Навіть якщо не впевнений, що правильно. Просто дію.
Остап кивнув.
Зрозуміло.
Вони помовчали. Андрій дивився на дітей і розумів: нічого вирішити не вийшло, відповідей не додасть. Але щось змінилося він став для них людиною, не лише батьком-функцією. І вони відповіли йому щирістю.
Гаразд, мовила Соломія, підіймаючись. Треба мити посуд.
Я допоможу, сказав Остап.
Я теж, додав Андрій.
Вони піднялися, Соломія відкрутила воду, Остап подав губку. Андрій взяв рушник і почав витирати. Вони працювали мовчки, але то була вже нова тиша, не порожня, а тепла.
Коли остання тарілка лягла на сушку, Соломія витерла руки й подивилась на батька.
Тату, а можна ще так поговорити? Якось іншим разом.
Можна, усміхнувся він. Коли тільки захочеш.
Вона кивнула і подалася до себе. Остап затримався, переступаючи з ноги на ногу.
Дякую, що не будеш вирішувати з тим хлопцем, сказав він.
Але якщо стане зовсім кепсько скажеш мені?
Скажу.
Ходімо дозавершити математику.
Вони пішли у кімнату Остапа, сіли на килим поруч. Андрій взяв зошит, подивився на приклади. Остап підсів ближче, і вони почали вирішувати завдання разом, неквапно, по-домашньому. Але тепер Андрій знав: за цими прикладами ховається хлопчик, який має свої страхи, і що він, Андрій, може бути просто поруч не як контролер, а як батько, який теж іноді боїться і все ж прокидається щоранку.
Може, це небагато. Але це початок.
Життя не складається з «треба», а зі справжніх слів і підтримки, навіть коли ти боїшся.
