Пізній подарунок
Автобус рипонув, і Ганна Миронівна ще міцніше вхопилася обома руками за поручень, відчуваючи під пальцями легку шершавість пластику. Пакет з продуктами вперся їй у коліна, яблука тупо перекотилися всередині. Вона стояла біля виходу, перераховуючи зупинки до своєї.
У вусі тихенько шелестіли навушники, тільки онука благала не відключати: «Бабцю, ти залишай, раптом подзвоню». Телефон лежав у зовнішній кишені сумки, важкий, мов камінь. Ганна Миронівна й так глянула, чи застібнула блискавку.
Вже уявляла, як зайде у квартиру, поставить пакунок на табурет у передпокої, перевзується, зніме пальто, ретельно повісить шалик. Потім розкладе покупки, поставить варитися суп. Ввечері завітає син, забере лотки. В нього зміна, готувати ніколи.
Автобус пригальмував, двері розчахнулись. Ганна Миронівна обережно спустилася сходинками, тримаючись за поручень, і вийшла до свого будинку. Двором носилися діти з мячем, одна дівчинка на самокаті ледь не зачепила її, але встигла звернути. Від підїзду тягло котячим кормом і тютюновим димом.
У передпокої вона поставила пакет, зняла черевики, як завжди підсунула їх носками до стінки. Пальто повісила на гачок, шалик склала на поличку. На кухні розклала продукти: моркву до решти овочів, курку в холодильник, хліб у хлібницю. Дістала каструлю, набирала воду, поки не закрила долонею дно.
Телефон зблиснув на столі. Вона витерла руки об рушник і підсунула слухавку ближче.
Так, Сашко, сказала вона, трохи нахиляючись, наче так краще почує сина.
Мамо, привіт. Як ти? голос був поспішний, позаду щось питали.
Все добре. Суп варю. Зайдеш?
Так, годин за два підтягнусь. Слухай, ма, у нас в садочку знову збір ремонт групи. Ти б не могла Як минулого разу.
Ганна Миронівна вже тяглася до шухляди з паперами, де лежала сіра зошитка з витратами.
Скільки треба? спитала вона.
Якщо зможеш, три тисячі. Там усі здають, але ж ти знаєш Зараз важко.
Знаю, сказала вона. Добре, дам.
Спасибі, мамо. Ти в нас золота. Я ввечері зайду за грошима. І суп твій заберу.
Коли закінчився дзвінок, вода в каструлі вже закипала. Вона кинула курку, посолила, доклала лавровий листок. Сіла за стіл і відкрила зошит. В рядку «пенсія» стояла акуратно виведена сума кульковою ручкою. Під нею комунальні, ліки, «онуки», «непередбачене».
Вписала «садочок» і суму, задержала ручку. Цифри трохи стрибнули, ніби їх підпирало знизу. Залишалося не так багато, як би хотілося. Але не критично. «Добре, прорвемось», подумала вона і закрила зошит.
На холодильнику висів магніт з маленьким календарем. Під датами реклама: «Палац культури. Абонементи на сезон. Класика, джаз, театр. Пільги для пенсіонерів». Магніт подарувала сусідка Тамара, коли приносила маківник на день народження.
Ганна Миронівна вже не раз ловила себе на тому, що читає цей напис, чекаючи, поки закипить чайник. Сьогодні погляд знову зачепив слово «абонементи». Згадалося, як колись, ще до шлюбу, вони з подругою ходили до філармонії. Квитки коштували копійки, але черга немала. Мерзли на вітрі, топтались, сміялись. Тоді ще носила довге волосся, закручувала в пучок, надягала найкращу сукню та єдині туфлі на підборах.
Тепер вона згадала залу, сцену не бачила вже років, а онуки тягнуть її тільки на дитячі ранки, але це інше. Там шум, хлопушки. А тут Вона навіть не знала, які там концерти зараз. І хто взагалі ходить.
Вона зняла магніт, перегорнула. На звороті був сайт і телефон. Сайт їй був ні про що, а от телефон… Вона поставила магніт назад, але думка вже крутилася.
«Дурниці, сказала собі. Краще відкладу онуці на куртку. Дитина росте, усе дороге».
Встала, відклала суп, повернулася до столу, але зошита не відкрила. Замість цього дістала зі скриньки старий конверт, у якому зберігала гроші «на чорний день». Там лежали гривні, відкладені за кілька місяців. Не густо, але вистачить і на ремонт пральної машинки, і на аналізи.
Пальці перебирали купюри, поки рахувала. Рекламний магніт крутився в голові.
Увечері прийшов син. Зняв куртку, повісив за спинку стільця, витяг з пакета лоточки.
О, борщ, зрадів він. Мамо, ти як завжди. Ти їла?
Їла, їла. Бери сам. Гроші я підготувала, вона з конверта відрахувала три тисячі гривень.
Мамо, ти б хоч записала, скільки залишилось, сказав він, беручи купюри. А то, раптом, не вистачить.
Записую, відповіла вона. У мене все по порядку.
Ти в нас головний економіст, усміхнувся він. В суботу знов до нас зможеш? Нам з Танькою в магазин треба, з онуками нікому лишити.
То прийду, кивнула вона. Які в мене ще справи.
Він розповів якісь новини про роботу, начальника, нові правила. Уже взувався в коридорі, повернувся:
Мамо, ти хоч щось собі купуєш? А то лише онукам та нам.
Та в мене все є, сказала вона. Навіщо більше.
Він махнув рукою:
Гаразд. Я ще на тижні забіжу.
Коли за сином зачинилися двері, квартира стала тихою. Вона помила посуд, витерла стіл. І знову глянула на магніт. У вухах звучало його питання: «Ти собі хоч щось купуєш?»
Вранці, прокинувшись, довго лежала, вдивляючись у стелю. Онуки в школі й садочку, син на роботі. Ніхто до вечора не мав бути. День був вільний, але насправді повний дрібних справ: полити квіти, витерти підлогу, перебрати старі газети.
Встала, зробила зарядку, як учив лікар: підняла руки, потяглася, обережно покрутила головою. Поставила чайник, насипала в чашку заварку. Чекаючи, знову зняла магніт.
«Палац культури. Абонементи…»
Взяла телефон, набрала номер з магніту. Серце затіпалось частіше. У слухавці коротко задзижчало, тоді відповів жіночий голос:
Палац культури, каса, слухаю.
Доброго дня, сказала Ганна Миронівна, рот пересох. Я щодо… абонементів.
Так, звісно. Який цикл вас цікавить?
Я… навіть не знаю. Які є?
Жінка терпляче пояснила: симфонічний оркестр, камерна музика, «вечори романсу», дитячі програми.
Для пенсіонерів у нас знижка, додала вона. Але абонемент на чотири концерти все одно чималий.
А якщо окремо?
Можна і так, але дорожче. Абонемент вигідніший.
Ганна Миронівна уявила свої цифри в зошиті, конверт у шухлядці. Обережно спитала ціну, сума промайнула в голові як важкий камінь. Можна, але тоді «на чорний день» залишиться дуже мало.
Подумайте, сказала жіночка. Абонементи швидко розбирають.
Дякую, відповіла і поклала слухавку.
Чайник уже закипів. Вона налила окріп, сіла і підсунула зошит. На чистій сторінці написала: «Абонемент». Поруч суму. Приписала: «Чотири концерти».
«Скільки це буде в місяць, якщо розділити?» подумала. Виходило не так лячно. Почала викреслювати уявні дрібниці: можна менше купувати солодкого, підстригтись самотужки.
В голові промайнули обличчя онуків. Молодший давно просив новий конструктор, старша кросівки для танців. Син із невісткою зітхають за кредит. А тут її власне бажання, чомусь незручне, ніби зібралася не на концерт, а на щось заборонене.
Закрила зошит, рішення не прийнявши. Помила підлогу, перебрала білизну, розвісила на батареї. Але думка про залу не відпускала.
Після обіду задзвонив домофон. Це була Тамара з банкою солоних огірків.
Забирай, сказала вона, проходячи на кухню. Мені нема куди ставити. Як ти?
Живу, усміхнулась Ганна Миронівна. От думаю…
Замялася. Незручно було озвучити.
Про що думаєш? Тамара вже сіла, дістаючи вязання.
Про концерт, видихнула Ганна Миронівна. Абонементи продають. Я колись у філармонію ходила. Може, купити, але дорого.
Тамара підняла брови.
Нащо в мене питаєш? Самій іти. Захотіла йди.
Гроші… почала Ганна.
Ой, гроші, відмахнулась та. Всю життя всім роздала. От і зараз синові дала? Дала. Внукам подарунки? Зробила. А собі? Той самий шалик, те саме пальто. Хіба не можна хоч раз витратитися на музику?
Не раз, заперечила Ганна. Колись ходила.
Колись це коли морозиво по двадцять копійок було! Зараз інший час. Це ж твої гроші, ні в кого не просиш.
Все одно скажуть, дурниця, тихо. Краще б онукам віддала.
А ти й не кажи, знизала плечима Тамара. Скажеш, у поліклініку ходила. Та ти вже не дитина.
Слова «не дитина» зачепили. Ганна Миронівна відчула і образу, і дивний сором.
В поліклініку і так ходжу, сказала. А все одно боязко. Раптом не дійду, чи там сходи, чи серце.
Там ліфт! відмахнулася сусідка. І сидіти будеш, не танцювати. Я в театр минулого місяця ходила нічого, жива.
Посиділи ще трохи, перекинулися новинами, цінами. Коли Тамара пішла, Ганна Миронівна знову взяла телефон. Зателефонувала до каси та, поки не встигла передумати, сказала:
Хотіла б оформити абонемент на «вечори романсу».
Пояснили, що треба підійти особисто з паспортом. Вона записала адресу, час роботи й прикріпила листок магнітом до холодильника. Серце тріпотіло, як після швидкої ходи.
Увечері зателефонувала невістка.
Ганно Миронівно, в суботу вам точно зручно? спитала. Нам у торговий центр, там розпродаж.
Можна, відповіла вона.
Дякую! Щось привеземо вам чай, може, чи рушнички.
Ви мені тільки не треба нічого, сказала. Обійдусь.
Після розмови підійшла до холодильника, подивилася на листок з адресою. Каса працює до шостої. Треба раніше вийти, не поспішати.
Вночі їй снилася зала: мякі крісла, світло, люди в темному. Вона десь посередині, тримає в руках програмку й боїться поворухнутися, аби не заважати сусідам.
Вранці прокинулася з тяжкістю. «Нащо воно мені Стільки турбот». Але листок на холодильнику не зник. Після сніданку дістала з шафи краще пальто, струсила, перевірила гудзики. Вибрала теплий шалик, зручне взуття. В сумку поклала паспорт, гаманець, окуляри, тискознижуючі й пляшечку води.
Перед виходом сіла на табурет і посиділа хвилину, прислухаючись до себе. Голова не паморочилася, ноги не тремтіли. «Дійду», сказала собі і зачинила двері.
До зупинки було недалеко, але вона йшла обережно, рахуючи кроки. Автобус підійшов швидко. Усередині людно, хлопець поступився місцем. Вона подякувала й сіла до вікна, обійнявши сумку.
Палац культури через дві зупинки від центру. Висока будівля з колонами, афіші тягнуться фасадом. Біля входу дві жінки емоційно щось обговорюють. Усередині пахло старим деревом і солодким із буфету.
Каса праворуч. За склом жінка з лагідним голосом. Ганна Миронівна подала паспорт, назвала обраний цикл.
Зі знижкою для пенсіонерів вам пощастило ще є гарне місце в центрі залу.
Показала схему, де квадратики ряди. Ганна Миронівна лише кивнула.
Коли назвали суму, рука тремтіла. Вона дістала гроші, відлічила. Хотілося сказати «передумала», але за спиною вже наростав рух, і вона поклала купюри.
Ваш абонемент, подала їй щільну картонку з датами. Перший концерт через два тижні. Приходьте заздалегідь, щоб знайти місце.
Абонемент був гарний: на обкладинці сцена, всередині акуратний список програм. Вона поклала його в сумку між паспортом і зошитом з рецептами.
Виходячи, відчула млявість у ногах. Сіла на лавку, зробила ковток води. Поруч курили двоє підлітків, гучно щось обговорювали. Вона слухала їхню мову, як іноземну.
«Купила», подумала. Тепер вже не відступити».
Два тижні збігли у звичних клопотах. Онуки хворіли, вона сиділа з ними, варила компот, гріла термометри. Син приносив продукти, забирав лотки. Кілька разів майже сказала про абонемент, але щоразу переводила розмову на інше.
У день концерту встала рано, щось тривожно крутилося під грудиною. Приготувала обід, щоб не затриматися на кухні. Подзвонила синові.
Я сьогодні ввечері не вдома, сказала. Якщо що, дзвоніть завчасно.
А ти куди? здивувався він.
Вона замялася. Брехати не хотілось, але й розповідати страшно.
У Палац культури. На концерт.
В трубці мовчанка.
Який ще концерт? Мам, тобі воно треба? Там молодь, шум, натовп.
Це не дискотека, обережно відказала вона. Там романси.
І хто тебе запросив?
Ніхто. Я сама купила абонемент.
Пауза ще більша.
Мамо, ти серйозно? Самі знаєте, зараз скруто. Ти б могла ті гроші…
Я розумію, перебила. Але це мої гроші.
Голос її прозвучав несподівано твердо. Вона міцніше затисла слухавку.
Гаразд, зітхнув син. Твої, не сперечатимусь. Тільки потім не нарікай, якщо бракуватиме. І не захворій там… та й взагалі, у твоєму віці…
У моєму віці можна посидіти й музику послухати, сказала. Не на Говерлу лізу.
Він зітхнув уже лагідніше.
Добре. Тільки передзвони, як повернешся.
Передзвоню, пообіцяла вона.
Довго сиділа за столом, тримаючи абонемент у руках. Руки трусилися, відчуття, наче зробила щось викличне. Та відступати не хотілось.
До вечора переодяглася: найкраща синя сукня з комірцем, колготки без стрілок, зручне взуття. Довго причісувала волосся, пригладжувала вибивані пасма.
На вулиці вже сутеніло, коли вона вийшла. Вітрини світилися, зупинка людна. Вона обіймала сумку з абонементом, паспортом, шаликом, таблетками.
В автобусі тісно. Хтось наступив на ногу, перепросив. Вона трималася за поручень, рахувала зупинки. Почула свою, протислась до виходу.
Біля входу у Палац культури люди різного віку. Були і літні подружжя, і молодиці, і кілька хлопців у джинсах. Ганна Миронівна трохи заспокоїлась: не найстарша тут.
В гардеробі віддала пальто, отримала номерок. З хвилькою вагання рушила туди, куди показувала стрілка «Зала».
У напівтемряві над рядами мерехтіли маленькі лампи. Біля дверей контролерка, переглядала абонементи.
Ваш ряд шостий, місце девяте, подивилась вона. Проходьте туди.
Ганна Миронівна пробиралась між кріслами, перепрошуючи. Дісталася свого, обережно сіла, поклала сумку на коліна. Серце калатало, вже очікуючи.
Навколо шепотілися, листали програмки. Вона теж відкрила свою, ковзнула пальцем по назвах. Не все знайоме, але внизу помітила імя композитора, якого слухала по радіо.
Світло поступово згасло. На сцену вийшла ведуча, сказала кілька слів. Ганна Миронівна слухала, але сенс минав важливіше було відчуття, що вона тут, а не біля плити.
Перші акорди і мороз по шкірі. Голос співачки глибокий, з хрипотинкою. Слова про кохання, розлуку, далекі дороги стали своїми. Вона згадала, як колись, у іншому місті й іншому віці, сиділа в такій залі поруч із дорогим, якого давно немає.
Очі зволожились, але не плакала. Тільки стискала край сумки й слухала. Згодом відчула, як розслабляється, дихає рівніше. Музика наповнювала весь простір і раптом життя вже не видалося суцільним клопотом.
Після антракту ноги затекли, спину нило. Вийшла розімятися у фойє. Люди розмовляли, купували чай, тістечка. Вона купила собі маленьку шоколадку, хоч зазвичай шкодувала грошей на це.
Смачно, сказала вголос, відламуючи шматочок.
Поряд стояла жінка її віку у світлому костюмі.
Чудовий концерт, так? звернулася.
Так, кивнула Ганна Миронівна. Я давно не була.
Я теж, усміхнулась та. То онуки, то дача. А тут подумала: а якщо не зараз то коли.
Обмінялися кількома словами про програму, співачку. Задзвенів дзвоник, всі рушили до зали.
Друга частина промайнула хутко. Ганна вже не думала про гроші й ціну кожного номеру. Просто слухала. Коли концерт скінчився, зал довго аплодував. Вона теж, поки не заболілі долоні.
На вулиці повіяло холодом. Вона йшла до зупинки, в ногах втома, а в грудях спокій і тепло. Не ейфорія, а відчуття, що зробила щось важливе для себе.
Вдома подзвонила синові.
Я вже вдома, сказала. Все гаразд.
Ну і як? Не замерзла?
Ні. Було добре.
Головне, щоб ти була задоволена. Тільки не надто Нам же ще збирати на ремонт.
Я памятаю. Але я вже купила абонемент. Ще три концерти.
Три? Ну, як вже купила, ходи. Тільки обережно.
Після розмови повісила пальто, поставила сумку. На кухні налила собі чай, сіла. Абонемент лежав на столі, трохи примятий. Провела пальцем, потім переписала дати концертів у календар на стіні. Обвела кружечком.
Наступного тижня, коли син знову попросив грошей на щось із садка, вона довго дивилась у зошит.
Я можу дати тільки половину. Решта для мене.
На що?
Вона глянула на нього, втомлене обличчя, темні кола під очима.
На себе, спокійно сказала. Мені теж треба.
Він хотів сперечатися, та махнув рукою.
Як скажеш, мамо.
Ввечері, залишившись одна, вона дістала зі шафи альбом. На фото вона молода, у світлій сукні біля філармонії в іншому місті. В руках програмка. На обличчі несмілива усмішка.
Довго дивилася на це обличчя, намагалася впізнати у дзеркалі. Потім закрила альбом.
На холодильнику поряд із магнітом прикріпила новий листок: «Наступний концерт 15-го». Нижче: «Вийти раніше».
Життя її не перевернулося. Вранці суп, стірка, поліклініка, онуки. Син далі просив допомоги, вона допомагала, наскільки могла. Але десь глибоко зародилося відчуття власного часу, планів, які нікому не треба пояснювати.
Іноді, проходячи повз холодильник, вона торкалась листка з датою. В душі виникало тихе вперте відчуття: вона ще жива, і має право хотіти.
Одного вечора, перегортаючи газету, натрапила на оголошення: безкоштовні курси англійської для пенсіонерів у бібліотеці. Потрібен лише запис наперед.
Вирізала і поклала листок поруч з абонементом. Потім налила чаю й замислилась: чи не ризиковано це вже.
«Спочатку дослухаю романси, вирішила. А там побачимо».
Вклала вирізку до зошита, але вже не здавалося, що вчитися ще чомусь неможливо. Увечері, перед сном, підійшла до вікна, відсунула штору. У дворі горіли ліхтарі, йшов підліток у навушниках, хлопчик стукав мячем.
Ганна Миронівна стояла, спираючись на підвіконня, і відчувала: в грудях розливається спокій і впевненість. Життя навколо йшло своїм плином, залишалося багато турбот й обмежень. Але між ними зявилося місце для чотирьох вечорів у концертній залі й, можливо, для нових англійських слів.
Вимкнула світло на кухні, пройшла в кімнату й, акуратно натягнувши ковдру, лягла спати. Завтра буде, як завжди: магазин, дзвінки, обід. Але в календарі вже стояв маленький кружечок і цього було достатньо, хоча ніхто, крім неї, цього навіть не помічав.
