Оксано, та скільки можна? Ганна примружено роздивлялася її стареньку льняну сукню, ніби це була річ з сільського музею, що випадково залишилась у гардеробі. Ти в цьому лахмітті ходиш? При чоловікові?
Оксана несвідомо опустила очі й поправила поділ. Сукня давно стала мякою і такою зручною після десятків прань.
Мені подобається…
Подобається, підхопила Іванка з телефоном в руці, навіть не підняла погляду. Тобі взагалі усе просте подобається. Сидіти вдома, варити борщі, вязати рушники. Ти ж розумієш, що молодість летить? Треба жити, а не просто існувати.
Ганна гаряче закивала, її нові сережки-каблучки дзвеніли при кожному поруху:
Ми вчора з Богданом ходили у новий ресторан біля Оперного! Ох і атмосфера А ти, мабуть, знову смажила картоплю?
Оксана справді смажила. З грибами, як любив її чоловік Максим. Він повернувся змучений, умостився поруч, зїв дві тарілки й заснув у неї на плечі під тривалу трансляцію вечірніх новин. Оксана не стала розповідати про це навіщо? Подруги все одно не зрозуміли б.
…Колись, років десять тому, всі троє подруг вийшли заміж із різницею у кілька місяців. Оксана добре памятала той час: її просту церемонію в районному РАЦСі, гучне свято Ганни з живою музикою та феєрверками, а потім і весілля Іванки, де кожен гість отримав розписану вручну рушничку як символ родини. Оксана тоді вже помітила, що подруги криво перемовлялися, коли вона сказала, що провести медовий місяць хоче на дачі у батьків Максима. Ганна скривилася у свій келих, а Іванка так закотила очі, що це було б помітно навіть з сусіднього села.
Відтоді їхні шпильки стали звичним тлом зустрічей. Оксана навчилася не реагувати, хоча кожен раз щось непомітно боліло під серцем.
Ганна була тією жінкою, яку помічали всі. Гучний сміх, широкі жести, нескінченні байки про людей, скандали, погляди. В їхній квартирі з Богданом завжди гуділи друзі, родичі, колеги, малознайомі знайомі люди зявлялися і зникали, залишаючи за собою розбиті чарки й плями від вина на світлому килимі.
У нас у суботу буде чоловік двадцять, розповідала Ганна телефоном, приходь! Богдан шашлики зробить.
Оксана чемно відмовлялася Максим після роботи цінував тишу, а не чужий гармидер.
Ну і сиди в своїй норі, кинула Ганна, і в її голосі прозвучала жалість.
Богдан спершу підтакував дружині: допомагав накривати, жартував з гостями, прибирав тарілки. Оксана бачила його на тих рідкісних вечорах, куди приходила втомлені очі, напружена усмішка, рухи, як у робота. Він наливав людям «кагору», сміявся «коли треба», але погляд все більше лягав кудись у стелю.
Богданчику, чого ти такий кислий? Ганна щипала його за щоку просто при глуді гостей. Усміхайся, люди ж подумають, що я тебе голодом морю!
Богдан посміхався. Гості гуділи сміхом. А Оксана думала, скільки людина витримає оцю маску, доки вона не зростеться з шкірою. Чи захоче зірвати її разом із собою.
…Минуло десять років маска тріснула. Богдан пішов до колеги мовчазної Наталки з бухгалтерії, яка приносила йому домашню випічку й ніколи не сварилася. Ганна дізналася про це останньою, хоча офіс шептав вже давно.
Він мене покинув, зриваючись, плакала Ганна у телефон. Десь на фоні чути було, як щось розбилося. Віддав йому найкращі роки, а він подяка!
Оксана мовчала, слухала. Що тут скажеш? Що Богдан десять років засинав під чужий сміх, прокидався під чужий гамір? Що дім це не свято на показ?
Після розлучення виявилося, що квартира під іпотекою, і боргів як на легкий літак. Ганна залишилась самотньою з купою кредитів, і її сміх лунав вже не так голосно.
Іванка тим часом будувала «красиву» імперію життя. Її сторінка у Фейсбуці була заповнена світлинами: ресторани Львова, магазини «Глобус», прогулянки морем у Одесі. Фотки з ідеальним макіяжем і підписами про «щастя» й «вдячність долі». Денис був на задньому фоні розмитий силует, що тримав цей фасад.
Дивись, Іванка сунула Оксані телефон. Муж Ксюші подарував підвіску з «Сірку». А мій що? Знову якусь дурню купить
Може, йому від того приємно щось особисте підібрати?
Та ні, я йому список кинула нехай з нього обирає.
Оксана промовчала. Вчора Максим знайшов для неї книгу, яку вона хотіла давно прочитати. Сам розшукував у крихітній книгарні біля метро, сам запакував у крафтовий папір. Оксані не хотілось про це розповідати Іванці. Та лише посміялась би «з такої бідності».
Пять років Денис старався. Брав додаткову роботу, працював у вихідні, стрибав вище і вище так, як хотіла Іванка. А потім зустрів продавчиню з книжкової розведену, з синочком, без манікюру й брендових сумок. Вона дивилась на нього так, як ніби він вже достатньо хороший. Просто так.
Розлучення було швидким і неприємним. Іванка вимагала все, але отримала половину по закону, не по серцю. Родинний бюджет вичерпано: абонементи у спа, косметолог, нескінченні турне покупок. Збережень у гривнях не лишилось.
Як тепер жити? Іванка сиділа в кавярні, розмазувала сльози по щоках. За що?
Оксана пила свій чай і думала, що жодного разу Іванка не спитала, як у неї з Максимом. Чи здорові. Питання завжди крутились навколо тільки Іванки.
Обидві подруги опинилися без чоловіків, без грошей, без звичного ритму. Ганна влаштувалася на ще одну роботу, щоб закрити борги. Іванка переїхала у меншу квартиру і перестала постити фотографії.
А Оксана жила так, як і завжди. Готувала Максимові вечерю, цікавилась, як у нього на роботі, слухала про нелегкі переговори і проблеми з постачальниками. Не вимагала подарунків, не порівнювала з чужими чоловіками. Просто була поруч, спокійна, як рідна стіна. Тепла, як світло у кухонному вікні.
Максим це цінував. Одного вечора він прийшов додому з папкою документів і поклав її перед Оксаною.
Що це?
Половина нашого бізнесу. Тепер твоя.
Оксана довго вдивлялася у те, що лежало перед нею, не наважуючись взяти.
Навіщо?
Ти заслужила. Хочу, щоб ти була захищена. Без тебе нічого цього не було б.
А ще через рік Максим купив їй нову квартиру світлу, простору, з великими панорамними вікнами. Оформив на її імя. Оксана плакала, вткнувшись йому в плече, а він гладив її по волоссю і повторював, що вона найдорожче для нього. Його тихий причал.
Колишні подруги стали заглядати на чай. Спершу зрідка, потім упевненіше. Сиділи на новому дивані, торкалися шовкових подушок, роздивлялися маленькі картини на стінах. В очах Оксана бачила здивування, розгубленість, обережну заздрість.
І звідки це все? Ганна обвела поглядом кімнату.
Максим подарував.
Просто так?
Просто так.
Подруги перезирнулись. Оксана підлила їм ще чаю й промовчала.
Якось Ганна не витримала. Гупнула чашку так, що чай бризнув на блюдце, і видихнула у присмерку кімнати:
Поясни мені. Чому? Чому ми все втратили, а ти ці сіренька мишка щаслива?
Запала тиша. Іванка дивилась у вікно, удаючи байдужість, але нервово крутила на пальці дешеве кільце не те, що колись діамант.
Оксана могла відповісти. Могла розповісти про терпіння. Про увагу до дрібниць. Про те, що щасливий шлюб це не свято на люди, а щоденна робота. Про те, що любов це слухати, помічати, берегти. Не вимагати, а віддавати.
Та навіщо? Двадцять років вони бачили в ній лише фон для свого життя. Двадцять років радили «жити яскравіше», а не бути такою нудною. Двадцять років не чули нічого, окрім себе.
Мабуть, так просто пощастило, сказала Оксана і посміхнулась.
Після тієї розмови гостювали вони рідше. А згодом зовсім перестали. Заздрість виявилась сильнішою за дружбу, сильнішою за память, сильнішою за здоровий глузд. Легше відвернутися, ніж визнати свої помилки.
Оксана не страждала. Дивно, але порожнеча від відсутності їх поруч заповнилася тишою і ясністю. Наче нарешті зняла затісне взуття і могла вільно дихати.
…Минуло ще десять років. Оксані виповнилося пятдесят чотири, й життя залишилось добрим. Дорослі діти, онучок, Максим, який досі приносив їй книжки, загорнуті в крафтовий папір. Від давньої знайомої вона краєм віка дізналася, що Ганна так і залишилася сама дві роботи, вічні скарги на здоровя і втому. Іванка змінила трьох чоловіків, але кожного разу все повторилось: вимоги, образи, претензії.
Оксана слухала без злорадства. Просто слухала і думала, що часом саме такі «сіренькі мишки» знаходять справжнє щастя. Тихе, непомітне, але таке безцінне.
Вона вимкнула телефон і пішла готувати вечерю. Максим пообіцяв повернутись раніше і дуже просив «картопельку з грибами»На кухні лежала її вечірня робота: смачний пиріг, салат, трохи ягід для онука. Оксана поставила чайник, відкрила вікно, вдихнула літній запах саду. У кімнаті загорілася тепла лампа, і Максим, знову приносячи якісь книги, тихо зайшов і обняв.
Добре вдома, прошепотів він, і в цьому було все: затишок, спокій, любов.
Вечір сплітався з легким сміхом онука, дзвоном тарілок, тихою музикою з телефону. Оксана всміхалася, дивлячись на рідних, і в кожному русі відчувала ту простоту, яку подруги прагнули змінити, а вона берегла як найдорожчий скарб.
За вікном догорало сонце, і на кухонних шпалерах скользила тінь тінь маленької щасливої сімї, невеликої, але справжньої, з теплою сукнею, яка зберегла всі її роки.
Вона сіла до столу, зачекавши, поки усі зберуться, і подумала: не завжди світло там, де багато вогнів. Іноді найяскравіше у звичайних речах: у турботі, у доброму слові, в очах тих, хто поруч.
Оксана нарізала пиріг і тихо сказала:
Їжте, мої рідні. Поки разом все буде добре.
І в ту мить світ здався їй простим, зрозумілим і дуже щасливим.
