– Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду квартири! – сказала мені моя подруга. Я дуже активна жінка. Хоч мені вже 65 років, мені вдається подорожувати різними містами України й знайомитися з цікавими людьми. З теплом і смутком згадую свою молодість — тоді можна було відпочивати, де заманеться: на морі, на березі Дніпра, на кемпінгу з друзями… І все це — майже за копійки. На жаль, ті часи вже позаду. Я завжди любила знайомитися з різними людьми — і на пляжі, і навіть у театрі. З багатьма з них я дружила роками. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми жили разом у санаторії на відпочинку. Коли роз’їжджалися, стали подругами. Минуло кілька років, інколи ми обмінювалися листами. І ось одного дня я отримала телеграму без підпису: “О третій ночі приїжджає поїзд. Зустрінь мене!” Я не зрозуміла, хто це міг бути. Звісно, ми нікуди не поїхали з чоловіком. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила й заніміла від подиву — на порозі стояла Оксана, двоє підлітків, бабуся й чоловік. З ними була ціла гора речей. Ми з чоловіком були шоковані, але все ж впустили гостей. Оксана питає: – Чому ти нас не зустріла? Я ж відправила телеграму! А це, між іншим, коштує! – Вибач, ми не знали, хто її надіслав! – Ти ж дала свою адресу. Ось ми й прийшли. – Я думала, ми просто переписуватимемося, не більше! Оксана пояснила, що її донька цього року закінчила школу і планує вступати до університету. Решта сім’ї приїхали підтримати її. – Ми будемо жити у тебе! Грошей на оренду або готель у нас немає! Я була шокована. Ми ж навіть не родичі! Чому я повинна дозволяти їм залишатися? Нам довелося годувати гостей тричі на день. Вони привезли трохи продуктів, але нічого не готували — просто їли наше. І все мені доводилося для них робити. Я більше не могла цього терпіти, і через три дні попросила Оксану з родиною виїхати. Мені було байдуже, куди. Почалася сварка. Оксана розбила посуд й кричала. Я була просто шокована її поведінкою. Коли вони пакували речі, їм навіть вдалося вкрасти мій халат, кілька рушників і якимось чином – велику каструлю. Не знаю, як вони це винесли, але каструля просто зникла! Так завершилася моя “дружба”. Слава Богу! Більше я її не чула й не бачила. Як можна бути такими нахабними!? Тепер я набагато обережніша, знайомлячись з новими людьми.

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 4 хв.Опубліковано 11.02.2026

Ми трохи поживемо у тебе, бо на оренду квартири у нас гривень не вистачає! заявила мені моя приятелька.

Я взагалі дуже енергійна жінка. Хоч мені вже й шістдесят пять років, я встигаю мандрувати світом і знайомитись з купою цікавих людей. З посмішкою та дещицею смутку згадую свою молодість от тоді ж можна було влітку робити що заманеться! Хочеш їдь на море у Одесу чи Бердянськ, хочеш на риболовлю під Коростень, або ж налітай з приятелями в похід під Карпати! А все це за кілька десятків гривень, серйозно.

А зараз зараз, звісно, не те пальто. Але знайомитись з людьми я завжди обожнювала. Хочеш на пляжі, хочеш в театрі, а декуди й у черзі за хлібом. І друзів у мене було чимало, з деякими перезначалася навіть роками.

Якось я познайомилась з жінкою на ім’я Ганна, справжня українка. Ми з нею тоді жили в одній кімнаті у маленькому готелі на Світязі. Розїхались приятельки. Минуло кілька років, ми час від часу переписувались, надсилали відкритки з Різдвом.

Одного дня мені прийшов телеграма (здається, зараз тільки листоноші й знають, що це таке). Анонімний, без підпису: О третій ночі приїздить потяг. Зустрінь мене!

Я не второпала, хто це міг написати. Звісно, ми з чоловіком нікуди не пішли хто буде стрічати невідомо кого посеред ночі? Але о четвертій ранку дзвінок у двері. Я відчиняю і в мене відвисає щелепа. На порозі стоїть Ганна, з нею дві циганисті дівчини-підлітки, старенька бабуся й дядько з гітарою. В руках клунок на пів квартири. Ну ми й впустили їх, чого ж.

Ганна запитує одразу:
Чого не зустріла нас? Я ж телеграму шлепнула по-серйозному! Та й, знаєш, недешево ті телеграми нашими гривнями!
Так ми ж не знали, хто її шле!
Та ти ж мені адресу лишала, ось і я тут!
Я думала, будемо просто листуватись, от і все!

Далі Ганна розповіла, що одна з дівчат оце щойно закінчила школу в Луцьку, й збирається поступати в університет. Вся родина примчала в столицю “на підтримку”. І дивиться на мене так, ніби я благодійний фонд:

Жити будемо у тебе! Гривень на найм квартири чи навіть на хостел немає!

Я шокована. Ну, ми ж навіть не родичі Чому ж я маю їх розміщати? Та ще й годувати цілу родину три рази на день. Привезли баняк пампухів, але готувати ростуть не бажанням; просто жерли мої борщі і вареники, а я мусила всіх обслуговувати.

Знесилена та трохи не при собі, на третю добу я попросила Ганну з компанією пошукати собі нове місце. Все одно, куди. Ось тут почалася українська народна драма крики з розмахуванням руками, баба ледве не побила макітру.

Ганна, обурена, почала ляскати дверимо, а потім почала пакувати речі. І знаєте прикро, але коли вони пішли, зник мій фірмовий халат, два рушники і, якимось дивом, навіть моя любименька каструля! Оце вже ого не знаю, куди вони її приткнули, але потім її так і не знайшла

Ось так от і завершилася наша безсмертна дружба. Слава Богу! Більше ні слуху, ні духу. І не треба! Як можна бути такою нахабною?
Тепер я знайомлюсь з людьми значно обережніше вже на каструлі поглядаюАле знаєте що? Коли наступного ранку я сиділа з чашкою кави на підвіконні, дивлячись на пустий коридор і трохи порожню полицю, я раптом відчула дивне полегшення. У квартирі знову було спокійно: ніхто не гримав дверима, не вимагав борщів, не шукав гривні під подушкою. Настала власна тиша, трохи гірка, але така затишна, як шерсть мого старого кота, що одразу стрибнув мені на коліна.

Я все одно обожнювала знайомства але тепер уже точно знала ціну гостинності. От що я зрозуміла на старості літ: іноді дружба закінчується тоді, коли ти починаєш цінувати себе більше, ніж чужі телеграми, халати і каструлі. Життя вчить нас бути добрими, але часом ще більше бути мудро обачними.

Та я не шкодую. Я знову подорожуватиму і, можливо, одного дня зустріну кого-небудь такого ж цікавого та не нахабного. А поки хай щастить Ганні з її компанією і тією каструлею. Бо мій спокій, нарешті, вартий набагато більше, ніж будь-яка втрата.

А на моїй кухні тепер стоїть нова каструля яскрава, блакитна, як небо над Світязем. І ось з нею починаю свій новий день вільний, легкий, і дуже, дуже свій.

Підбігший офіціант запропонував забрати кошеня, але двометровий чолов’яга підібрав заплакане пухнасте маля, посадив на сусідній стілець і гримнув: — Тарілку моєму котячому другу! І найкраще м’ясо! — Одягнемо щось яскраве, майже як у юних фей, і гайда до дорогого ресторану! Себе показати, чоловіків оцінити… Так впевнено мовила одна з трьох подруг — директорка престижної й зовсім недешевої приватної гімназії. Посада зобов’язує — мудрі слова вона завжди мала під рукою. Цим «феям» було по тридцять п’ять — найкращий, на їхню думку, вік для коротких спідниць і блузок, що радше підкреслюють гідності, ніж приховують їх. Глибокі декольте, бездоганний макіяж — повний бойовий набір. Ресторан обрали відповідний: пафосний, статусний і дуже дорогий. Та вони це собі дозволяли. Забронювали столик, зручно розташувалися і одразу стали ловити захоплені погляди чоловіків — і недоброго оціночного взору їхніх супутниць. Розмови точилися навколо найважливішого — чоловіків. Ділилися мріями, очікуваннями та власними вимогами. Кожна хотіла ідеал: високого, стрункого, привабливого й неодмінно заможного. Щоб на руках носив, забаганки виконував, не набридав теревенями й не навантажував побутом. А якщо ще й знатного роду — зовсім ідеал. — Тільки не такі, як он ті… Подруги переглянулися і кивнули у бік компанії трьох веселих, трохи схильних до повноти чоловіків із залисиними. На столі — пиво, чіпси й гори стейків, мова про футбол та риболовлю, а сміх — гучний, щирий, без етикету. — Жах. — Яка вульгарність. — Фе. Вирок єдиний: неоглянуті, грубі, без натяку на шляхетність і зовсім не для таких ефектних панянок. І тут вечір раптово змінився. У ресторан увійшов Він — чоловік, що під’їхав на червоному Ferrari найновішої моделі. — Граф Кобург-Київський Саксонський! — урочисто оголосив офіціант. Подруги напружились, наче мисливські собаки, що взяли слід. Високий, стрункий, з благородною сивиною, у бездоганному костюмі, що коштував цілий статок. Запонки з діамантами і білосніжна сорочка довершували образ. — Ох… — Оце так… — Ммм… Декольте відхилились ще сміливіше, погляди стали геть відвертими. — Ось це чоловік, — прошепотіла одна. — Граф, гарний і мільйонер, — підхопила друга. — А я, до речі, давно мрію про Мальдівські острови… Третя мовчала, але її погляд промовляв більше слів. Знадобилося менш як десять хвилин — і панянок запросили за графський стіл. Вони йшли пишно, з легким презирством переглядаючи всіх, особливо трійцю з пивом. Граф виявився вишуканим, вів світську розмову, розповідав про старовинний рід, фамільні маєтки й колекцію картин. Між подругами зростала напруга — кожна розуміла: продовжити вечір із графом запросять лише одну. Розрядили атмосферу страви: лобстери, підноси морських делікатесів і дороге вино. Панянки дивилися на графа і фантазували вже не про ресторан. Щічки зарожевіли, і вони видались особливо гарними. Граф блищав — жартував, розповідав історії про вищий світ, а подругам стало зовсім неважливо, куди запросить їх після вечері. При ресторані був невеличкий сад. Смачно пахло так, що аромати дійшли й туди. Незабаром звідти з’явився — точніше, виліз — маленький сірий кошеня. Худе, голодне. Прослизнуло між столами й сіло біля ніг графа — сподівалося на увагу. Дарма. Обличчя графа здригнулося від відрази. Він без вагань відштовхнув кошеня ногою. Малюк пролетів кілька метрів і вдарився об ніжку столу, де сиділи ті самі троє друзів. У залі запала гробова тиша. — Терпіти не можу цих брудних, безрідних тварюк, — голосно заявив граф. — У мене в маєтку — породисті гончаки і найкращі коні. Офіціант поспішив запевнити: — Зараз усе владнаємо, вибачте нас… Він направився до «пивного» столика, та один із чоловіків уже підвівся. Огрядний, майже двометровий, з червоним обличчям і зціпленим кулаком. Друзі стримували його. Він мовчки підняв кошеня, посадив на стілець. — Тарілку моєму пухнастому другу! — прогримів він. — Найкраще м’ясо. Негайно! Офіціант зблід і кинувся на кухню. У залі пролунали оплески. Одна з «фей» мовчки підійшла до велетня й сказала: — Посунься. І замов дамі віскі. Граф не міг вимовити ні слова. За хвилину до них долучились дві інші подруги, обдарувавши графа презирливим поглядом. Пішли з ресторану вже не всі разом. В одній компанії було троє — чоловік, жінка й сірий кошеня. Пройшов час. Зараз перша з подруг одружена з тим велетнем — власником великої інвестиційної компанії. Дві інші вийшли заміж за його друзів, відомих адвокатів. Весілля відсвяткували в один день. Нині у колишніх «фей» зовсім інше життя: пелюшки, кулінарія, прибирання. Майже одночасно у всіх народилися донечки. А щоб на вихідних навідатись у улюблений ресторан, вони відсилають чоловіків на футбол чи риболовлю, кличуть няню й знову збираються — поговорити про своє, жіноче. Про чоловіків. А графа Кобург-Київського Саксонського за рік арештували. Гучний процес — шлюбний аферист, який дурив довірливих жінок. Справжніх чоловіків це, на щастя, не стосується. Я кажу про тих трьох — із животиками, залисиними, без шику, але зі справжнім благородним серцем. Ось так. Інакше — ніяк.