Підняла на ноги мою свекруху. Але я розлючена бо не прополола грядки.
Що ти тут робиш?! Свекруха стояла посеред квітників біля бузку у Львові, і крик її лунав, мов грім. Такий сором на весь район! Я ніколи за свої діти не ховалася у мене їх було семеро і жодної бурянини на грядках!
На її крик вже збіглися сусіди. Вони прилипли до паркана наче ворони й одразу розібрали кожне слово, що вилетіло з її вуст. Жінка, помітивши цю увагу, лише розпалювалася. Вона вже не підбирала слів, виливаючи на мене весь свій гнів. Я стояла, приголомшена, не в силі озватися. Нарешті, втомившись від крику, вона глибоко вдихнула й голосно, щоб усі сусіди почули, заявила:
Я не сказала жодного слова.
Спокійно пройшла повз свекруху, ще міцніше притиснувши синочка до грудей. Вже вдома підійшла до шафи, відділила усе, що належало взяти свекрусі цього вечора й вранці, розклала у спеціальну коробку. Не складаючи турботливо речі, закинула до сумки усе моє і сина. Мовчки вийшла з її будинку.
Через три дні дзвонить свекруха:
А що ти зробила з тими всіма ліками, які професор привозив? Я просила сусідку купити трохи, та вона каже, що одна банка дуже дорога стоїть, бач, сто гривень. А ті, що написані іноземною взагалі не продають, не міняють. Що мені робити? Донько моя, пішла геть, образилася, а я тут, на краю душу Богу віддаю!
Я нічого не відповіла. Вимкнула телефон і дістала картку. Все, не можу більше фізично і морально у мене немає сил.
Рік тому, перед самими пологами, мій чоловік загинув на слизькій трасі під Івано-Франківськом. Не можу згадати, як проводжала його в останню дорогу, як забрала “швидка” і наступного ранку я стала мамою Жити не хотілося. Без коханого все навколо здавалось пустим та неважливим. Годувала і заколисувала синочка, наче автомат так було треба.
З отупіння мене вирвав телефонний дзвінок.
«Твоя свекруха в тяжкому стані. Кажуть свого сина не переживе».
Я одразу прийняла рішення. Прописку зняла без вагань, одразу продала квартиру у Києві. Частину грошей вклала у будівництво нової щоб синові на майбутнє залишилося. А я я поїхала рятувати свекруху.
Цей рік я не жила існувала.
Не знала, що таке сон: крутилася біля свекрухи і маленького сина. Малюк вередував, а свекруха вимагала моєї присутності вдень і вночі.
Добре, що гроші були. Я зверталася до найкращих лікарів зі всієї України вони приїжджали і оглядали її. Купила усе, що призначили, і зрештою свекруха піднялася. Спочатку носила її на руках по хаті, потім водила на двір. А згодом жінка настільки зміцніла, що й сама стала ходити і тоді
Я не хочу більше її знати. Нехай сама собі дає раду зі своїм одужанням. Принаймні, я виявилася достатньо розумною, щоб не витратити всі гроші на неї. З сином переїхали до нової квартири. Ніколи не гадала, що все буде так.
Я хотіла знайти сімю у своїй свекрусі, бо я сирота. Але зараз я тільки одна. Лише синові треба пояснити: не кожен заслуговує на добре ставлення. Для когось чистий город важливіший за людське теплоТого вечора я сиділа біля вікна, тримаючи сина на руках. За склом вогники міста миготіли, як відлуння минулих надій.
Я дивилась на маленьку долоньку в своїй руці й розуміла: ми вже не самотні. У серці вже не було порожнечі там оселилася тиха, вперта сила. Ми пройшли крізь біль і образи й залишилися вдвох, але тепер це було достатньо.
Синові я більше не обіцяла нічиєї любові. Я пообіцяла йому і собі вміння берегти власний спокій і гідність. Я навчала його як любити, не принижуючи себе; як довіряти, не дозволяючи розтоптати свої межі; як прощати, не залишаючись із тими, хто не цінує тебе.
Я почала жити з нуля. Вперше за довгий час я посадила свої квіти на балконі. Вони тягнулися до світла, як і ми з сином повільно, вперто, попри рани і бурі.
Колись я мріяла про велику родину. Але тепер достатньо двох сердець, що щиро люблять і підтримують одне одного. І хай майбутнє буде невідомим, я вірила: серед буденності й невдач завжди народжуються нові початки. Навіть після найтемнішої ночі нас обійме світанок.
