Чи вартий чоловік гірких образ? — Ігорю, це остання крапля! Все, ми розлучаємося! Можеш не ставати на коліна, як завжди, не допоможе! — остаточно поставила я крапку у нашому шлюбі. Ігор звісно не повірив. Був переконаний, що все піде по відомим рейкам: впаде на коліна, вибачиться, купить ще одну обручку — і я, як завжди, пробачу… Та цього разу я вирішила розірвати наше сімейне багатостраждальне коло. Мої пальці аж до мізинців були усипані каблучками, а щастя в житті не було. Ігор почав безпросвітно заливати горе. …А все ж починалось так романтично. Мій перший чоловік Едік зник безвісти. Це були важкі 90-ті, страшний час. Едік не відрізнявся легким характером: рвався у всі бійки. Казали про нього: очі орлині, а крила комарині. Якщо щось не по ньому — починалася справжня “козацька вечірка”. Переконана, що Едік загинув у якихось розбірках: вісток про нього не було. Я залишилась із двома доньками: Лізі п’ять, Раї — два. П’ять років потому після тієї загадкової втрати… Думала, зійду з розуму. Едіка кохала шалено, хай і з важким характером — ми з ним були нерозлийвода, одне ціле. Для себе вирішила: життя закінчено, буду ростити дівчаток. На собі поставила хрест. Але… Довелося мені несолодко в ті буремні часи. Працювала на заводі — зарплату приносили… прасками. Їх треба було “розкидати” по знайомих, щоб купити харчі. По вихідних так і виживала. Взимку, коли я замерзала на базарі, продаючи ті праски, підійшов чоловік… — Змерзли, дівчино? — обережно спитав незнайомець. — Як ви здогадались? — намагалася ще пожартувати, хоча зуб на зуб не потрапляв. Але від нього віяло теплом і людяністю. — Балаканину городжу… Може, в кафе зігріємося? Я допоможу донести ваші праски. — Йдемо, бо замерзну, — ледве вимовила я. До кафе ми так і не дійшли: привела нового знайомого до під’їзду, попросила почекати з прасками, поки заберу дітей із садочка. Вже тоді душа зігрілася від цієї зустрічі. Вертаючись, здалеку побачила Ігоря (так він представився) — курив, збивався з ноги на ногу. Подумала: “Запрошу на чай, а там — побачимо!” Ігор допоміг дотягнути сумку на шостий поверх: ліфт не працював. Поки я з дітьми йшла на третій поверх, Ігор вже спускався вниз. — Чекайте, мій рятівнику! Не відпущу, поки не напою гарячим чаєм! — схопила його за рукав. … Так, крок за кроком, він став для мене рідним. Ігор запропонував роботу з гарною зарплатою… Я кивнула — хотілося навіть руки цілувати. Ігор був вдруге у процесі розлучення, мав сина від першого шлюбу. Закрутилося: одружились, Ігор удочерив моїх доньок. Купили чотирикімнатну квартиру, обставили меблями, технікою, збудували дачу. Щороку їздили на море… Казка! Сім років минуло щасливо. Та Ігор, здобувши все бажане, часто почав “зазирувати до чарки”. Спершу не зважала: чоловік же багато працює! Та коли випивка лізти стала в роботу й дім, я насторожилась. Переконати — марно… Я — авантюристка! Щоб відволікти чоловіка від випивки, вирішила народити ще дитину. Уже було мені 39. Подруги сміялися: — Давай, може, й ми на сорок станемо молодими мамами! Я завжди казала: — Позбудешся малюка — пожалкуєш. Народиш — ніколи. …У нас з Ігорем народилась двійня! Виховували четверо дівчат! Ігор не кинув пити. Я терпіла й вигадала нову ідею: переїхати в село, завести господарство — корисно дітям, чоловіку не до чарки. Продаємо квартиру, дачу. Купили будинок у селищі, відкрили кафе. Ігор став мисливцем, купив рушницю… Тримається все до чергової випивки… Ігор не просто напився — озвірів! Всі речі і меблі пошкоджено, навіть до нас дістався: взяв рушницю, вистрелив у стелю! Я з дітьми сховалися у сусідів… Вранці повернулись: усе розтрощено, Ігор мертвим сном на підлозі. Забрала дітей, пішла до мами. Мама каже: — Таню, що ж мені струмити з твоєю оравою дівчат? Повертайся до чоловіка — перемелеться… Через пару днів прийшов Ігор. Тоді я й поставила крапку. Він нічого не пам’ятав. Я вже не жаліла: все відсікаю — міст спалено. Ліпше вже бідно, але мирно, ніж одного дня не прокинутись. Кафе довелося продати за безцінь — втекли в сусіднє село, в крихітний домик. Старші доньки влаштувалися на роботу, згодом — вийшли заміж. Двійня ще вчилась у п’ятому класі. Всі дівчатка любили тата Ігоря, він передавав через них прохання повернутись. Дівчата й собі: “Мамо, вистачить гордості, тато виправився!” — але я була непохитна. Минуло два роки. Стало самотньо. Всі подаровані обручки довелось здати в ломбард… Не викупила. Думала: у нашому домі була любов. В принципі, Ігор любив усіх дочок однаково, мене жалів, умів каятись. Чого ще хотіти? Щастя ж у своєму гнізді… Старші доньки вже рідко з’являлись — телефоном і годі. Минає час, і двійнята вилетять, зостанусь сама… Дівчата, як гусята: обростуть перами і полетять. Умовила я двійнят розпитати тата: може, вже хтось є? Аж ні: живе в іншому місті, від спиртного відмовився, нікого нема. Дочкам дав адресу — на всяк випадок… Словом, ми разом п’ятий рік. Я ж казала: авантюристка…

Чоловік дорожчий за гіркі образи

Ігорю, це була остання крапля! Все, розлучаємося! Можеш не ставати на коліна, як ти любиш цього разу не подіє! я поставила жирнючу крапку у нашому шлюбі.

Ігор, звичайно, не вірив. Він був впевнений, що все піде за звичним сценарієм: стане на коліна, покається, купить мені ще одну каблучку і я пробачу. Так уже було не раз. Та цього разу я вирішила досить, розриваю шлюб навіки. Пальці в мене всі у золотих і срібних кільцях, а щастя як не було, так і немає. Ігор пропадав у чарці, пив без просвітку.

А починалося все, як у справжній мелодрамі

Мого першого чоловіка, Едуарда, оголосили зниклим безвісти. То було ще на початку буремних 90-х. Тяжкі то були часи, страшно жити Едуард мав складну, вибухову вдачу: сам на пролом, не вмів відступати. Як казали в нашому місті: «Очі орлині, а крила комарині». Якщо щось не так, одразу сварка, кипить і шумить Думаю, саме тому Едуарда і не стало напевне, загинув у якихось кримінальних розбірках. Жодної звістки про нього. Я залишилася з двома донечками: Ліза мала пять років, Раїса тільки дві. Минуло років пять, як він зник

Я ледь не збожеволіла. Я кохала Едуарда, хай і був він непростою людиною. Ми з ним одне ціле, нерозлийвода Думала, життя скінчилося, роститиму тільки дочок. На собі поставила хрест. Та життя вміє дивувати

Ті роки були голодними. Працювала на заводі, зарплату видавали прасками. Їх треба було якось продати на ринку, щоб додому принести шматок хліба. Так я і стояла морозної неділі при мінус двадцяти, змерзла до кісток, коли до мене підійшов незнайомий чоловік.

Замерзли, пані? тихо спитав він, співчутливо дивлячись.
Побачили, так? сперлася пожартувати, хоч зуби в мене цокотіли. Але поряд з цим чоловіком мені стало якось тепло.
Ой, вибачте, дурницю спитав. Може, зігріємось у кавярні? І я допоможу донести ваші праски
Та ходімо вже Інакше просто тут від холоду скончаюсь, ледь вимовила я.

До кавярні ми так і не дійшли я повела незнайомця до свого підїзду, попросила почекати і приглядіти сумку з прасками, бо мені треба було забрати дітей з садочку. Коли ми усі поверталися додому, я вже точно знала: мого визволителя звати Ігор. Він чекав, переминаючись із ноги на ногу, курив.

«Запрошу на чай, а далі як буде» вирішила я. Ігор допоміг донести сумку аж на шостий поверх (ліфт, як завжди, не працював). Я з дітками піднімалась, а він уже спускався.

Зачекайте, мій добродію! Не відпущу, поки чай не випєте! схопила я його за рукав.
А чи не завадю? Ігор глянув на дівчаток.
Та ні! Беріть їх за руки, а я до кухні!

Я не хотіла втрачати цього чоловіка. Він вже здавався таким рідним За чаєм Ігор запропонував роботу у нього помічницею зарплата більша, ніж за рік торгівлі прасками! Звісно, я кивнула, а в душі бажання мало не кинусь йому в ноги

Ігор був вдруге одружений, але вже розлучався, мав сина від першого шлюбу. Започаткувалось нове життя Ми з Ігорем одружилися, він удочерив моїх донечок. Купили чотирикімнатну квартиру в Черкасах, обставили все сучасними меблями і технікою. Потім ще дачу збудували під Каневом. Кожного літа відпочивали в Залізному Порту на морі. Ну, прямо наче в казці

Сім років минуло у безхмарному щасті. Та тоді Ігор, досягши усього, все частіше заглядав у пляшку. Спершу я не зважала: чоловік важко працює, стомлюється іноді треба розслабитись. Але коли почав пропадати просто на роботі з чаркою, забила тривогу. Коли умовляння не подіяли, я, авантюристка по натурі, вигадала новий спосіб народити ще одну дитину! Мені тридцять девять, всі подруги сміються, мовляв:

Давай, Даринко, може й ми здумаємо у сорок стати молодими мамами

Я завжди казала, що жодна жінка не пошкодує, якщо народить дитину, навіть незаплановану

І от у нас з Ігорем народилась двійня! Тепер у нас четверо дівчат! Ігор не полишив пити Я терпіла, але захотілося вирватися на природу, завести господарство, худобу. Може, діти зміцніють, та й Ігор матиме менше часу на застілля.

Продали наше помешкання в Черкасах і дачу, купили будинок у селищі поблизу. Відкрили шикарне кафе, Ігор захопився полюванням, купив рушницю та все, що треба справжньому мисливцю. У лісі дичини вистачало.

Все ніби йшло непогано. Та одного дня Ігор напився так, що збожеволів: розгромив увесь посуд і меблі, дістав рушницю і вистрелив у стелю! Я з дітьми втекла до сусідів переховуватися це був жах.

На ранок усе стихло. Ми обережно повернулись додому: все потрощено, посуд побитий, меблі уламки. Ігор лежить непритомний на підлозі. Зібрала я, що лишилося, і з дітьми до мами. Вона жила неподалік.

Ох, Даринко, що ж мені робити з твоїм дівчачим стадом? Повертайся до чоловіка, у сімї різне буває, усе перемелеться, кохання головне, втішала вона мене.

Мама мала свою логіку: краще тримати чоловіка біля себе, хай і нелегко, головне родина повна.

Через два дні прийшов Ігор. Тут я й поставила крапку. Ігор не пригадав нічого з тої ночі просто не повірив моїм розповідям, та мені вже було байдуже. Я спалила всі мости. Як далі жити не знала. Але вирішила: хай краще не сито, аби жива, ніж убита чоловіком у приступі безпам’ятства.

Довелося швидко дешево продати кафе, аби виїхати. Ми з доньками поселилися в сусідньому селі у маленькій хатинці. Старші дівчата пішли працювати, потім, слава Богу, вдало повиходили заміж. Двійнята ще вчилися в пятому класі. Усі мої доньки, попри все, любили Ігоря і спілкувалися з ним. Від них я дізнавалася, як він живе: просив, благав мене повернутися. Навіть доньки просили: «Мамо, досить уже, тату все зрозумів, сотню разів просив пробачення!»

Та я була непохитна. Хотілося тихого життя, спокою. Минуло два роки І мені стало бракувати Ігоря. Охоплювала самота. Усі подаровані каблучки довелося віднести до ломбарду, назад вже не повернула. Серце щеміло за минулим. Адже у нас була любов, Ігор всіх дівчат однаково любив, мене шкодував, умів покаятися Сімя була зразкова. Кому яке щастя, у чуже не заглянеш. Що ще треба?

Ось уже й старші дочці тільки телефонують у них свої сімї, часу немає. Розумію, молодість бере своє. А ще трохи полетять з гнізда й двійнята, залишуся сама, як кукушка в лісі. Гусята підростуть та й розлетяться

Підмовила я молодших розпитати у батька, як він живе. Чи, бува, не завів когось? Виявилося, Ігор працює і мешкає у Полтаві, зовсім не пє, сам. Дал адрес дочкам

Словом, ми вже пять років разом Я ж казала, я справжня авантюристка!