Зовсім забути не вдалося
Щодня я повертався з роботи додому спершу київське метро, потім маршрутка, і нарешті вдома. Дорога займала понад годину в один бік, і назад так само. Автівка більше простоює, ніж їздить. У Києві, як і скрізь, ранкові й вечірні затори такі, що простіше спуститись у метро швидше та нервів менше.
Близько двох років тому моє сімейне життя докорінно змінилось ми з дружиною розійшлися. Донька залишилась з нею, тоді їй було сімнадцять. Розлучились мирно, бо я людина спокійна, на конфлікти не здатний. Ще задовго помічав: дружина змінилась і, на жаль, не в добру сторону. Постійно нервувала, кудись пропадала, додому поверталася пізно, посилалась на подруг.
Якось я запитав:
Де ти так допізна ходиш? Нормальні дружини вдома сидять.
Не твоє діло. Ті «нормальні» це квочки, а я інша, розумна й товариська. Вдома мені тісно. І взагалі, не колгоспниця, як ти. Як народився в селі, таким і залишився.
То навіщо за селюка заміж ішла?
Обрала з двох бід меншу, відрізала й далі пояснювати не стала.
А потім подала на розлучення. Виставила мене з квартири, довелося винаймати житло. Я вже звик, вдруге одружуватись не маю бажання. Але у пошуках.
В метро, як усі, я часу не гаяв, гортав новини на телефоні, сміявся з анекдотів, дивився короткі ролики. Хотів прокрутити далі, аж раптом наче струм ударив повернувся назад і вдивився у фото й прочитав оголошення:
Народна цілителька Марія, лікування травами.
Із екрану смартфона дивилась на мене моя перша любов. Любов, щоправда, нерозділена й навіть безнадійна. Перше кохання то незабутнє. Я добре пам’ятав цю дівчину з нашого класу. Трошки дивачка, але красива.
Я аж не встиг вискочити на своїй станції. Вийшов із метро, і не чекаючи маршрутки, пішов пішки додому хотів пройтись пішки. Все автоматично: зайшов у кімнату, зняв куртку, сів у передпокої на маленький стільчик. Світла не вмикав лише дивився на екран. Потім записав номер, вказаний у оголошенні, вчасно, бо телефон майже розрядився.
Поставив на зарядку, подумав повечеряти, але апетиту не було. Поцмукавшись з тарілкою, перебрався на диван, і тут нахлинули згадки.
З першого класу Марія одразу вирізнялась. Тиха і скромна дівчинка з довгою тугою косою, шкільна форма нижче колін, не як у інших. Наше селище було невелике, майже всі один одного знали. Але про неї ніхто нічого. Марія жила з бабусею та дідом їхній будинок окремо, біля самого лісу, красивий, наче казковий, з різьбленими вікнами.
Як тільки я Прошко її побачив, одразу закохався, по-дитячому, але вважав це серйозним. У ній все було незвичне. На вулиці завжди зав’язувала хустину, мала особливий рюкзачок з гарною вишивкою згодом здогадався, що він зроблений власноруч.
Замість «добрий день» вона спокійно казала: «Доброго здоров’я». Немов з давньої української казки. На перервах не галасувала, не бігала, ввічлива, стримана.
Якось Марія не прийшла на уроки ми з хлопцями й дівчатами пішли до неї, може захворіла. І я з ними. За селом дорога вела вліво, і за поворотом несподівано з’явився їхній казковий будинок.
Ой, там люди гуртом стоять! промовила жвава Варка.
Підійшли виявились похорони. Померла бабуся Марії. Вона стояла в хустині, обличчя мокре від сліз, а поруч дід, чорний від горя, дивився в одну точку. Далі всі рушили на цвинтар і ми теж. На поминках запросили зайти у дім.
Це мені особливо запамяталось перший раз був на похоронах. Марія повернулась у школу через день. Час плинув, всі дорослішали, дівчата стали красунями, фарбувались і змагалися, у кого гарніші речі. Лише Марія все така ж ніжна і природна, з рум’янцем на щоках, пряма, як струна.
Хлопці почали залицятись до дівчат, я теж вирішив спробувати своє щастя з Марією. Спершу вона ніяк не реагувала, але наприкінці дев’ятого класу я сказав:
Можна я тебе додому проведу?
Вона подивилася серйозно, відповіла тихо, щоб ніхто не чув:
Я просватана, Прошко. В нас такий звичай.
Я засмутився, не зрозумів, що це за звичай і хто вони такі? Згодом дізнався її бабуся і дід були старовіри. Батьків давно не стало, тож виховували Марію вони.
Марія вчилася тільки на відмінно, не носила жодних прикрас, як інші дівчата. Звісно, однокласниці перемовлялись поза очі, але Марія не звертала уваги, трималась гідно.
З кожним роком вона розквітала, а в десятому була вже зовсім красуня, струнка, з тонкими рисами. Хлопці потай їй захоплювались, але ніколи не ображали.
Після школи всі розїхались. Я до Києва, вступив в університет. Про Марію майже нічого не знав, тільки чув, що вона заміжня. Додому на канікули майже не їздив. Влітку з будівельним загоном працював.
Марія, як і задумано, одружилася з тим хлопцем, за якого була просватана, та переїхала до нього у віддалене село. Господарювала: доїла корову, грузила сіно, займалася хатою та дитиною народила сина. Далі її ніхто з однокласників не бачив.
Ось чим займається Марія, думав я, сидячи на дивані, травами лікує. Цікаво… Ще гарнішою стала.
Ледве заснув. Ранок дзвоник будильника. Встав, поснідав, поїхав на роботу. Минуле не відпускало, перед очима стояла Марія-красуня.
Так, перше кохання серце хвилює. І не забувається, думав я.
дитяче кохання не забувається, серце тривожить
Декілька днів ходив наче в тумані, а потім не витримав і написав їй.
Привіт, Маріє!
Доброго здоров’я, відповіла вона, так само по-старому. Щось турбує чи просто цікавитесь?
Маріє, це Прохор, твій однокласник. Ми ж разом за партою сиділи. Побачив тебе в інтернеті й вирішив написати.
Памятаю, Прохоре. Ти завжди найкраще вчився.
Тут твій номер можна зателефонувати? обережно запитав я.
Звісно, дзвони.
Ввечері зважився подзвонити. Погомоніли хто де живе, як справи.
Я в Києві працюю, кажу просто. А ти розкажи, яка твоя сім’я, як діти, чоловік?
Живу у тій самій хаті, з якої до школи ходила, знаєш її. Повернулася після того, як не стало чоловіка. У лісі ведмідь… Дід давно теж помер.
Пробач, Маріє, не знав…
Нічого, давно це було. Я вже спокійно сприймаю. Це життя. А ти просто так телефонуєш чи як до травниці? Я можу порадити
Просто так. Трави мені не треба, просто побачив тебе і спогади нахлинули. За нашим селищем скучив, давно там не був, мама теж уже померла.
Поговорили, згадали однокласників, попрощалися. Тиша. Дім, робота… Через тиждень знову затужив і вдруге подзвонив.
Привіт, Маріє!
Доброго здоровя, Прохоре, або скучив, або притомився?
Скучив, Маріє. Ти не злись, а можна я в гості приїду? тихо запитав, серце тривожилось.
Приїжджай, сказала несподівано. Коли зможеш.
В мене через тиждень відпустка!
То й добре. Адресу знаєш, чую, що усміхається.
Тиждень збирався, вибирав подарунки для Марії, хвилювався. Яка вона тепер чи змінилась? Через тиждень їхав на рідну землю. Дорога не ближня шість годин за кермом, але я люблю далекі подорожі.
Селище зявилося раптово, коли звернув з траси. В’їхав зміни вражають. Нові будинки, завод працює. Їду центральною вулицею супермаркети, кафе. Зупинився біля магазину.
Ого, а я думав, що наше селище, як і багато інших, занепало. А воно розквітло! промовив вголос, озираючись.
Уже не селище, а місто районного підпорядкування, з гордістю відповів старенький дід, зупинився поруч. Давно отримали статус. Ви, мабуть, давно тут не були?
Давно, тату, давно, зітхнув я.
У містечка хороший голова дбає душею, от і процвітає колишнє селище.
Марія вже чекала мене у дворі, я заздалегідь подзвонив, коли підїжджав. Вийшла, побачила мою автівку із-за рогу серце підскакує, аж дихати важко. Ніхто й не знає, що Марія ще зі школи тихо мене любила. Цю таємницю берегла, і якщо б я не обявився, то так і пішла би з нею назавжди.
Зустріч була радісна. Довго просиділи у альтанці. Дім-казка постарів, але був такий же затишний і гостинний.
Маріє, я до тебе у справі, вона поглянула серйозно й трохи з острахом.
Уважно слухаю, трохи напружено відповіла.
Я тебе люблю все життя. Невже ти й досі не відповіси? твердо сказав я.
Марія підскочила і обняла мене за шию.
Прошко, а я ж теж тебе з дитинства люблю!
Відпустку я провів у Марії. Коли вже треба було їхати, пообіцяв:
Усі справи у місті вирішу, перейду на дистанційну роботу й повернусь. Більше нікуди звідси не поїду. Тут народився, тут і пригодився, сміявся я.
