ПОШТОВА МАРКА
Марко залишив Олену, мама тяжко зітхнула.
Та як це? я не втямив.
Я й сама не розумію. Був у відрядженні місяць. Повернувся вже не таким, як раніше. Сказав Олені: мовляв, прости, люблю іншу, мама замислилась, втупившись у стіну.
Прямо так і сказав? Щось тут не тіко. Жах просто, я почав сердитись на чоловіка сестри Олени.
Дзвонила Ірина, каже, мамі зле, викликала «швидку». Виявилося, Олені сталось неврологічне порушення ковтання, мама часто заморгала й ще більше засмутилася.
Добре, мамо, не хвилюйся так. Олена дарма, як кажуть, чоловіка на почесне місце під ікони посадила, усе навколо нього крутилася. От тепер і розплачуються. Шкода її. Сподіваюсь, у Марка з тою усе не серйозно. Він же любив Олену і Ірину, я не міг повірити в почуте.
…У Марка й Олени була справжня шалена любов і пристрасть. Одружилися вже через два місяці після знайомства. Народилася дочка Ірина. Життя їхнє текло усталеним, рівним руслом поки не гримнуло
Снігова лавина
Я відразу поїхав до сестри. Легко про такі речі говорити з чужою людиною, але з рідною зовсім інше.
Оленко, що сталося? Марко хоч поговорив із тобою? Він зовсім з розуму зїхав? я засипав сестру запитаннями.
Ой, Остапе, я сама в шоці. Звідки вона взялася? Може, поворожила щось? Марко, як навіжений, вибіг. Не спиниш. Сказав: «Олено, життя повинне текти, а не витікати». Речі кинув у торбу й поїхав. А мені ніби по обличчю наждаком пройшлися. Нічого не тямлю сльози не переставали бігти Олені по щоках.
Чекаймо, Оленко. Раптом одумається твій утікач. Усяке буває, я обійняв засмучену сестру.
…Але Марко не повернувся.
Переїхав до іншого міста. З новою дружиною.
Христина була старша за Марка аж на вісімнадцять років. Але ця різниця у віці зовсім не заважала їхньому коханню та щастю. «У душі немає віку», часто повторювала Христина.
Марка засліпила нова дружина. Вона стала для нього маяком у житті.
Христина мала складний характер
Вміла любити, вміла й не любити. Була дикою, вільною. Могла сказати медово, а могла й порізати словом боляче.
Марко боготворив Христину.
Щоразу дивувався:
Де ж ти раніше була, моя Христю Півжиття тебе шукав
А Олена тоді вирішила люто помститись усім чоловікам.
Красива була. За нею і жінки, і чоловіки озиралися.
На роботі закрутила роман із начальником. Голову йому вскружила.
Оленко, виходь за мене. Від золота не відмовлю. Будеш у мене панянкою.
Не хочу я заміж, Стефановичу, натерпілась
Краще поїхали на море. Хочу Ірину оздоровити, Олена кокетливо підморгнула.
Поїхали, рідна
А Сашко був простіший. Допомагав по господарству, ремонт у квартирі зробив.
Одруження не пропонував, бо був добряче одружений
Олена крутила шнури з обох.
Любові до них не було. Просто допомагали якось жити, забувати смуток і все.
Олена сильно сумувала за Марком. Бачила його уві снах. Прокидалася в марних сльозах. Спогади будили серце, тягнуло невідворотно.
«Як відєднати від себе людину? Чим не догодила чоловікові? Покірлива ж була, турботлива, виконувала всі забаганки. Ми ж ніколи не сварились»
…Минуло багато літ.
Олена так і жила: то загадково всміхаючись Стефановичу, то час від часу повертаючи Сашка у його сімю.
…Ірині було вже двадцять, коли вона зважилась навідатись до батька.
Квиток на поїзд купила. Дорогою думала, з чого почати розмову з Христиною.
Приїхала до обласного центру.
…Подзвонила у двері.
Ти, мабуть, Ірина в дверях зявилася цікава жінка.
«А мама набагато гарніша», подумала Ірина.
Ви Христина? здогадалась Ірина.
Так, проходь. Тата немає, ось-ось прийде, Христина провела Ірину на кухню.
Як поживаєш? Як мама? забігала суєтливо Христина, Теї чи кави?
Христина, скажіть, як вам вдалося забрати тата з сімї? Він же кохав маму, я це точно знаю, Ірина подивилася просто у вічі Христині.
Іринко, не все в житті передбачиш. У коханні немає гарантій. Буває, несподівана пристрасть. Одної зустрічі вистачає. Небо поєднує. Іноді й сам не відаєш, чому. Так доводиться, як у танці, змінити пару. Це незбагненно, Христина стомлено сіла на стілець.
Але ж можна себе зупинити, чи ні? Борг перед родиною врешті-решт Ірина не розуміла Христину.
Неможливо, дитино, коротко відповіла Христина.
Дякую за відвертість, Ірина вирішила не пити каву.
Ірино, хочеш підкажу з дівочого досвіду?
Чоловік, як поштова марка: чим більше плюєш на неї, тим міцніше тримається, Христина засміялася, І взагалі, з чоловіком треба то сталлю бути, то оксамитом До речі, ми з твоїм татом посварились.
То я тоді тата тут чекати буду? запитала дівчина.
Не знаю. Живе вже тиждень у готелі. Можу дати адресу, Христина написала на клаптику паперу, ось.
Ірина навіть зраділа такому розвитку. Так зможе поговорити з батьком без чужих очей.
До побачення, дякую за каву, Ірина швидко вийшла.
Знайшла готель. Постукала до батька.
Марко зрадів. Видно, ніяково йому було.
Іринко, я якраз збирався сьогодні повертатися Знаєш, посварилися й таке
Тату, це вже ваша справа. Я просто хотіла тебе побачити, Ірина обережно взяла руку батька.
Як мама? невпевнено спитав Марко.
Все добре, тату. Ми вже звикли без тебе, Ірина тихо зітхнула.
Вони з батьком провели теплий вечір у номері: тихо говорили, іноді сміялись, іноді плакали
Тату, а ти кохаєш Христину? раптом запитала Ірина.
Дуже. Пробач, доню, твердо відповів Марко.
Зрозуміло. Мені час. Скоро поїзд, Ірина зібралася.
Приїжджай ще, Іринко. Ми рідні, Марко опустив очі.
Звісно, звісно Ірина вийшла з готелю.
…Повернувшись додому, вирішила Ірина дотримуватись Христининої поради.
Не кохати, не цінувати, не слухати порожніх чоловічих слів. Плювати…
Та минуло три роки, й знайшовся особливий чоловік. Кирило. Він був створений саме для Ірини. Його послало саме небо
Ірина це одразу відчула.
Коли «твій» поруч, все інше вже не смакує
Кирило прийняв свою жінку серцем і не відпускав. Відчутно торкнувся душі. Ірина закохалась увесь. Без залишкуВони пішли удвох тією ж зимовою вулицею, де ще недавно кружляв вітер спогадів. Тепер усе було по-іншому: руки у руці, прості розмови, спокійна радість у грудях. Мама Олени приглядалася до них із вікна й усміхалася такої щасливої дочки вона давно не бачила. Кирило приносив додому не подарунки тепло й упевненість, якої не вистачало Ірині все життя.
Минуле, як застарілий лист без адресата, усе слабше трималося за пам’ять. Олена також вчилася забувати і прощати; навіть наважилася написати Марку коротку смс: «Щиро бажаю щастя. Дякую за Ірину». Відповіді не чекала й не потребувала.
Одного разу Ірина знайшла в старій шухлядці батькову колекцію марок; серед них була та сама з голубом, яку колись він подарував мамі, коли вони тільки закохалися. Вона приклала марку до пальців, усміхнулася сама до себе і раптом зрозуміла: усе найважливіше в житті немов поштова марка. Хтось тримається міцно, поки ти намагаєшся відпустити, інші відлітають одним подихом часу. Але справжнє, твоє не в марках, не в словах, не в обіцянках, а в тих простих почуттях, що живуть глибоко всередині, що лишають слід і незмінну ніжність до світу й людей поруч.
Ірина сховала ту марку до нової коробки разом із фотографіями Кирила. Вона вже знала: любов не відбирають, не втрачають її просто знаходять заново. А коли знаходиш, не треба більше ні за ким бігти.
Життя продовжилося затишно, неспішно, по-новому щасливо. І снігові лавини залишилися десь далеко, зі старої історії, коли серце ще не знало свого міцного дому.
