Дружина моя, Олена, з самого початку була для мене чимось дивним. Дуже красива, справжня українська красуня: світле волосся, чорні очі, статна, висока, з усім тим, що чоловік хоче бачити у жінці. І в ліжку справжній вогонь. Спочатку між нами палала пристрасть, було не до роздумів. А потім вона завагітніла, ми одружилися, як і належить.
Народився син, такий же білявий і чорноокий. Все було, як у всіх: пелюшки, підгузники, перші кроки, перші слова. І Олена поводилася нормально, няньчилася з малим, як звичайна мама.
Але коли син став підлітком, почалося щось незрозуміле. Олена захопилася фотографією то курси проходить, то щось знімає, завжди з цією технікою носиться.
Та чого тобі не вистачає? питав я її. Працюєш юристкою, от і працюй.
Юристом, завжди мене виправляла.
Ну, юристом! Родині більше уваги приділяй, а не блукай бозна-де.
Сам не розумів, що мене дратує. В господарстві ж не халтурить: і їжа завжди смачна, і чистота, і син на ній тримається прийшов чоловік із роботи, ліг на диван до телевізора все, як треба. Але злило мене те, що ніби дружина моя кудись зникає, там, де мені місця немає. Вона ніби поруч, але одночасно її немає. Ніколи не дивилася зі мною телевізор, не обговорювала новини. Позакінчує всі справи і знову не зі мною.
Ти жінка заміжня, чи ні? злився я, коли знову знаходив її за компютером.
Олена мовчала. Ховалася у собі.
Ще любила їздити в різні екзотичні країни. Брала відпустку й тікала кудись із рюкзаком, із фотоапаратом. Я не розумів.
Ходімо краще до наших на дачу, вони лазню звели, самогон у них відмінний. Самим теж пора обзавестись своїм шматком землі.
Олена відмовлялася, але кликала мене в подорожі. Раз спробував ну й до чого воно мені! Все чуже, мова незрозуміла, їжа гостра до неможливості. А на красу природи мені завжди було байдуже.
Тоді вона поїхала без мене. Ще й з роботи звільнилася.
Як же пенсія? обурювався я. Чи ти уявила себе якоюсь визначною фотографкою? Знаєш, скільки треба гривнів, щоби продертись у ту професію?
Вона не відповідала. Якось несміливо шепнула:
У мене буде перша виставка. Особиста.
Дивіться, у всіх виставки, буркнув я. Теж мені досягнення.
Але на відкриття пішов. Нічого не зрозумів. Обличчя якісь, і тут не красиві. Руки в зморшках, чайки над водою. Все дивне, як і сама Олена.
Посміявся з неї тоді. А вона взяла й подарувала мені машину. Ось, будь ласка, сім’я ми, користуйся. Сама права так і не отримала, мені подарувала, з грошей, зароблених на своїх фото, бігала по замовленнях.
Тут мені стало страшно. Незатишно. Якийсь незрозумілий звір у домі замість дружини. Відколи такі гроші в неї? Чоловіки давали? Ну не можна ж заробити на машині тим фотографуванням. Гуляє? Навіть якщо не зараз, то обовязково буде.
Навіть провчити її спробував так, легенький ляпас дав. Вона схопила кухонного ножа, махнула навмання два шви мені на животі зробили. Добре, що не встигла встромити. Потім просила вибачення. Більше я собі такого не дозволяв.
Котів любила дуже. Всіх підбирала, лікувала, вдома завжди два муркота жили. Нічого, лагідні, добрі, але ж не люди! Як можна любити їх більше, ніж чоловіка?
Одного разу її кіт помер, не змогла врятувати, прямо на руках у ветклініці згас. Олена убивалася, плакала, коньяку випила, себе звинувачувала. Багато днів це тривало, мені вже набридло, кинув сердито:
Ти б ще тарганів пом’янула!
Зустрів холодний погляд, змовчав і вийшов. Нехай робить що хоче.
Друзі співчували, подруги дружини теж були на моєму боці. Всі казали: зовсім Оленка здуріла, берегів не бачить. Тут я і знайшов розраду у сусідці, заодно й давній подрузі Олени з дитинства. Ірка була простішою і зрозумілішою. Працювала продавчинею, у мистецтва не лізла, завжди готова і поговорити, і в ліжко. Правда, пила добряче, але ж не збираюся на ній одружуватися…
Чекав, коли Олена помітить, влаштує скандал, сцену ревнощів. Тоді я вже скажу: «А ти сама де пропадаєш?» Потім ми пробачимо одне одному зради, і налагодимо сім’ю. А Ірку кину.
Але Олена мовчала. Дивилась лише якось не по-доброму. І в ліжку вже нічого не ладналося. Вона віддалялася, тільки я намагався обійняти вся стискалася. Перейшла жити в окрему кімнату.
Син зовсім виріс, відучився в університеті. Весь у матір чорні очі, білявий, і такий же дивний мені.
Коли внуки? питав я.
Денис лиш посміхався: мовляв, хочу зробити щось у житті, справжнє кохання зустріти. Он тоді й діждешся внуків, тату. Чужий, незрозумілий. Материнська кров. У них із Оленою завжди була гармонія, розуміли одне одного й без слів. Мені здавалось, я зайвий, моторошно було дивитись у ті чорні очі, погляд яких не розгадати. Знову і знову йшов до Ірки.
А потім про все дізналася Олена. Хтось із сусідів розповів. Та я й не приховував. Прийшов якось додому а вона сидить за столом, курить. Тихо так, майже шепоче:
Іди звідси. Вон із дому!
А очі чорні, страшні, підведені синцями.
Я пішов до Ірки. Чекав, що дружина покличе назад. Через тиждень написала у Вайбері мовляв, треба поговорити. Я зрадів, помився, найкращий одеколон використав. А Олена з порогу:
Завтра йдемо подавати на розлучення.
Далі все як у сні. Розлучення, папери, підписи, свою частку квартири віддав добровільно та й так її батьківська була…
І що тепер, будеш розведенкою жити? сердито запитав я після ЗАГСу. Хотів ще додати «Кому ти треба?», але втримався.
Олена усміхнулася. Вперше за багато років посміхнулася саме мені, щиро й широко:
Я поїду до Львова. Там серйозний проект запропонували.
Хоч квартиру не продавай, чомусь попросив я. Куди повернешся?
Я не повернусь, спокійно відповіла дружина, вже колишня. Розумієш, я вже давно кохаю іншу людину. Він теж фотограф, зі Львова, з ним мені захопливо цікаво. Але я думала я ж заміжня, зраджувати гидко, і ні з чого ніби розлучатися. Просто ми з тобою різні люди. Через це розлучаються? Чи не розлучаються?
Не розлучаються, підтвердив я.
А от розлучились, засміялася Олена. Я спочатку розізлилась, коли дізналась про Ірку. А потім подумала все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Одружишся на ній, і хай у вас усе буде добре.
І пішла.
Я не одружусь, сказав я їй услід.
Але Олена вже не почула.
Відтоді звісток від неї немає. Лише раз на рік коротке повідомлення у Вайбері: «З Днем народження! Здоровя й щастя! Дякую за сина».
Тепер я часто думаю: ми справді різні люди, і це не погано й не добре. Просто треба не тримати поруч того, чия дорога в інший бік. Ось така моя чоловіча наука.







