Єдиний чоловік у родині
Вранці за сніданком старша донька Оксана, не відриваючи погляду від смартфона, питає:
Тату, ти бачив, яка сьогодні дата?
Ні, а що з нею не так?
Оксана розвертає до тата смартфон: на екрані суцільні одинички 11.11.11, себто 11 листопада 2011 року.
Це ж твоє щасливе число одинадцять, а сьогодні аж три підряд. Сьогодні має бути фартовий день!
Ой, твоїми устами мед би їсти, фиркнув Віталій.
Та, татку, встряла менша, Ярослава, також не відриваячись від свого телефона. А для скорпіонів сьогодні обіцяють цікаве знайомство і подарунок на все життя.
Ото вже дивина. Може, й справді десь у Польщі або в Канаді помер невідомий нам далекий родич, і в спадкоємцях одні ми і мільйонер
Та який там мільйонер, тато, підтримує смішок Оксана. Тобі це дріб’язок. Хоч вже одразу мільярдер!
А й справді, дрібнувато буде. Що ж ми робитимемо з таким добром? Поїдемо, скажімо, у Венецію і купимо там віллу, чи на Ай-Петрі. Яхту візьмемо
І гвинтокрил, татку! Я мрію про свій власний гвинтокрил, влізає Ярослава.
Без питань! Буде тобі гвинтокрил. А тобі, Оксанко, що до вподоби?
Мрію знятись у кіно з Іваном Дорном чи з Тіною Кароль!
Тю! Дрібно мислиш! Я вже дзвоню продюсеру! Все, мрійниці, досить снідати збираємось, запізнимося.
Ну от, навіть помріяти не дають, зітхає Ярослава.
Мріяти не тільки можна, а й треба! допивши чай і встаючи, сказав Віталій. Але не забувайте школа нікуди не дінеться.
Згадав Віталій цю ранкову розмову лише ввечері, коли в супермаркеті перекладав продукти з візка у пакети. День явно не був фартовим. Роботи значно додалося, затримався ще й на півтори години, сили на нулі. І нового знайомства не було, і про подарунок навіть згадувати не хочеться.
«Ото вже щастя: як фанера над Житомиром пролетіло», усміхнувся, виходячи з супермаркету.
Коло його старенької, сімейством вірно любленої «Таврії» крутився пацан. На вигляд безпритульний: замурзаний, у латаній одежині, взуття різне зліва кросівок незрозумілого кольору, справа розчавлений кирзовий чобіт, замість шнурків синій електричний дріт. На голові засмальцьована вушанка, праве «вухо» підпалене чи перекушене.
Дядю, я голодний, дайте хоч хліба озвався хлопченя, ледве Віталій підійшов ближче.
І фраза ця пролунала з такою театральною паузою, аж Віталій насторожився: не стільки жалість до бідаки прорізалась, як уява ніби уривок із старої кінолеви.
Він згадує, як колись у самодіяльному театрі при сільському Будинку культури викладач з артистизму спеціально навчав майстерності цих пауз. Мовляв, чуйний глядач відчуває справжній герой чи підробка. І тут пацан явно грав.
«Брешеш, малий майнула думка. Ці театральні паузи для мене? Ну-ну, дружок, пограємо в цю гру Дівчата мої таке люблять: детективів з себе будуть вдавати».
Одним хлібом ситий не будеш. Може, миску борщу, картопельки з оселедцем, компот із груш і свіжі пампушки? Працює таке меню?
Хлопець лише на мить знітився, проте швидко взяв себе в руки: напружився і підозріло подивився з-під лоба.
«О! Вже менше гри, більше правди. Всім своїм виглядом він проситься грати далі».
Ну що, згідний?
Згідний, буркнув ледве чутно.
От і домовились. Тримай пакунок, будь ласка.
Віталій протестував цю фішку не раз. Справді голодні діти, якщо даєш повний пакет їжі, блискавично тікають. Але не цей малий: стоїть і дивиться в землю.
Віталій нарочно подовгу рився в кишенях, шукаючи ключі, потім ще телефону з дівчатами поговорив, спиною до хлопця. Але той не рушив.
«Спасибі, друже, бігати по супермаркетних стоянках зараз не хотів би».
Нарешті ключі знайдені, пакети на задньому сидінні. Віталій відчиняє передню дверку, запросливо кланяється:
Прошу, пане! Карета під’їхала, картопля майже готова, борщ на підході.
Хлопчина тихо сів поруч.
Їхали мовчки. Родина Віталія живе під Луцьком у селі за сім кілометрів від міста, сам він працює вже більше десяти років рятувальником при комунальній службі. Сирота, він сам пройшов через дитбудинок, тому болісно сприймає долю безпритульних. Дівчата його світ. Якби не ті дурнуваті закони та паперові чиновники, уже б Віталій з десяток дітей усиновив! Ой, скільки разів бігав тією дорогою, забираючи когось додому, намагаючись знайти малим нову родину
«Всі ці комісії знають: у сотнях правильних сімей сльози та побої, а моя невеличка родина не підходить От тобі справедливість! Для дитини головне любов, а не метрів квадратних!»
Поглянув на хлопця той згорблений, голову втягнув у плечі, шапка на півобличчя. Видно, у думках блудить.
«Странний ти, малий. Не бачу в тобі дитбудинковського нахабства. Скоріш за все, недавно на вулиці, з дому втік»
«Та він наляканий просто Справді, все здається фальшивим тільки через шок. Нічого, зараз приїдемо, нагодуємо, помиємо, відпочинеш і сам усе розкажеш. Воно ж видно дитина з хати»
Дівчата вже стояли на ґанку. Ледь машина зупинилася одразу кинулись до пакетів.
А це хто, тату? тільки зараз побачили новенького.
Кого зранку там віщували приємне знайомство й подарунок на все життя, сміється Віталій.
Та ну, тату! Ярослава підступає ближче, заглядає хлопцю під шапку. Подарунок, кажеш, просто класний. Може, ти не свого підібрав?
Та ні, чіпляється до моєї ноги, кричить: Я твій подарунок, не віддам!
І як цей подарунок зветься? втрутилася Оксана, пакети хлопає по землі.
Безіменний.
Без цінника!?
Без.
Ясно… Татку, тобі підсунули бракований.
Хлопець ще сильніше знітився, здавалось, от-от дременить. Ярослава це почувала, міцно вхопила його за плече, іншою рукою хвацько плеснула по шапці:
Алло, хто вдома?
Мовчить, тільки шию ще глибше в шию втягнув.
Не абонент, зітхнула Оксана. Тут поганий сигнал, ходімо в хату, може, там запрацює.
Оксана мовчки глянула на тата, і той відразу зрозумів: старі методи доброго й суворого поліціянта йдуть в хід. Віталій рукою показав: Пять хвилин і ні секундочки більше.
Ясю, неси подарунок в дім, будемо вивчати, який він невідомий ходячий обєкт.
Ярослава спритно стягнула малого як вузлик, той щось процідив крізь зуби.
Татку, а в нього всередині щось бринькає, сміючись каже Ярослава.
Може, гайка відкрутилась підтакує Оксана. Татку, коли підеш у гараж, принеси пасатижі й паяльник.
Поки доньки, стискаючи хлопця, заносили пакети, Віталій, як за програмою, загнав машину в гараж, перевірив, протер, як кожного вечора.
Минуло мало не п’ятнадцять хвилин, як до гаража забігла Ярослава:
Тату, він все обманює!
І як ти це зрозуміла?
Ну, елементарно, Холмсе! Пахне він не дворовим хлопчиськом, а о, дивина! домашнім.
Ти його обнюхувала, чи що?
Та так! Пахне простягає руку з чорними плямами.
Сажа?
Та ні, тато, понюхай.
Віталій принюхався і навіть спробував нігтем зчистити.
Грим?
Ай, влучив у яблучко! Так грим, і навмазував, щоб здаватися бездомним бичком.
Бичком?
Сам себе так назвав Бик. Я глянула в Інтернеті це щось типу міць, сила…
От, відгодуємо, на базар…
Тату, досить жартів! обірвала його Оксана. Я певна, що наш Бик прийшов саме до тебе, прикинувся волоцюгою й увалився на сцену. Театр одного актора, коротше.
Навіщо?
Ось і питаємо. Але ще кілька секунд і Оксана його виведе на чисту воду.
Не встиг закрити гараж вибігла Оксана і гучно гукає:
Па, а у нас лишилась ще сірчана кислота?
Лишилась, підправляє Ярослава. Полканістри є, зараз несу! Ми тепер всіх розчиняємо й у каналізацію.
Катіви, хитає головою тато.
Катівки! виправила, сміючись, дочка.
Тато, мий руки вечеря стрибає, долинуло з кухні.
Ми вже такі голодні, хочемо нашого бичка поласувати.
Молочний, я би з радістю похрускала його кісточками, підспівує Ярослава.
«Оце свині! лагідно усміхається Віталій, йдучи мити руки. Певно, бідолаху вже вивели на чисту воду.»
Віталій заходить на кухню. Хлопець сидить на табуретці по центру, дівчата накривають на стіл, посміхаючись нишком одна одній. Нарешті вдалося розгледіти хлопця як слід. Так, справжній рижий, а очі як небо над Рівненщиною. На ньому смугаста майка, пятнадцять лат, на грудях трафарет УРСР, діряві джинси, босі ноги під лавкою, голову чеше рушником.
Бику, підсідай! строго закинула Ярослава. Ти таке їси, чи тобі сіна принести?
Можна й комбікорм, підколола Оксана.
Дівчата, тихо! насупився тато. Їли тихенько й смачно!
Окей, синхронно відповіли.
Підглядаючи скоса за Биком, Віталій дивувався, як у хлопця на очах змінюється постава: вирівняв плечі, голову не ховає, тримається впевнено. Мабуть, усе це свідома роль із метою потрапити саме у цю родину.
«Що ти задумав, малий? Дав би Бог, щоб лише добра шукаєш Але видно, що добрий хлопець…»
Тату, тату! Прокинься! Оксана смикає за рукав.
Дякую, наївся досхочу! Дівчата-хазяйки, золоті вам руки. Я що, в ступор впав?
Ой, як довго! одразу підхопила Ярослава. Доньки виросли, заміж повиходили, тепер ми внуки!
А це ваш кавалер? жартує Віталій, показуючи на хлопця.
Ти що ні, це наш домашній бичок!
Вгодовуємо, кажуть, літом ціна на бичків підскочить! Оксана сяде поруч.
На яловичину! підправляє Ярослава й усміхається, тихо крутячи пасмо волосся хлопця.
Годі! раптом вигукує хлопчина, підривається з місця та, хвилюючись, заговорив: Оксана, Ярослава, все, більше не треба Я здаюсь. Віталію Петровичу, пробачте, що так безглуздо, ніяково вийшло
Сідай, заспокойся і розповідай по порядку, киває Віталій.
Та, тільки правду! каже Ярослава. Не думай брехати, я відчула б!
Самому гидко
Правда була така, що вся родина трохи оніміла. Його звуть Степан Биков. Він на день старший за Ярославу теж одинадцять. Батька вбили на війні десь під Авдіївкою, мати тоді була вагітна, народила передчасно. Вижила лише молодша також Надія. Родичів майже немає, тягли як могли старша сестра Софія, Степан за старшого у хаті, бо мав вже двох малих: Надю і Любку. Жили дружно, трималися. Але восени Софія ні з того ні з сього стала як не своя. Степан думав, що та захворіла. А вона закохалася: мовчала та, але з часом зізналася
Софія була закохана і у кого? У Віталія Петровича, з Луцька, добряка, що рятує безпритульних дітей. Хлопець дізнався тато розлучений, дівчат виховує, колишня дружина втекла в Канаду з іншим. Сам колись був із дитбудинку. Степан вирішив треба перевірити: який він у побуті, чи добра у нього сімя. Сам єдиний чоловік у родині, тож мусить знати, куди сестру віддавати.
Вичепурився як безхатченко, прийшов спеціально, щоб познайомитися, побачити дівчат, перевірити Віталія Петровича, все по правді. Не врахував тільки, що дівчата мають добру інтуїцію й швидко розкриють будь-яку театральну гру.
Ви мені дуже сподобались. Оксана, Ярослава, ви чудові. Віталію Петровичу, будь ласка, візьміть мою сестру Софію за дружину. Не пожалкуєте вона дуже добра, як мама. Боялась сама про це сказати
А чого? здивовано питає Оксана.
Думала, ви не захочете, коли дізнаєтесь, що в неї уже двоє дітей
Тьху на тебе пять разів! сміється Ярослава. Скільки можна про багато дітей? Твоїм вихованням треба зайнятись!
Займемося! серйозно озвалась Оксана. Тату, чого мовчиш? Так підем свататись, чи як?
Весело вийшло, як у кіно. А я ж давно звернув увагу на Софію Добра, спокійна, не така, як моя колишня Та втекла ще як ваші малі були лишила нас і полетіла, а Софія змогла б почав був Віталій.
Татку, вона вже доросла, 23 роки, втрутився Степан.
Ти досвідченіший, підтримаєш, підхопила Оксана. Разом усі здолаємо!
Правда, Степанчику?
Правда!
Ну що, тату!? дочки обняли з двох сторін. Женимося?
Так… але ж ми у нареченої спитаємо
Софія згідна, Степан встав та простягнув руку. Дякую, Віталію Петровичу. Я як чоловік сімї, віддаю вам сестру за жінку!
Віталій міцно обняв хлопця, аж сльоза впала з ока. Оксана теж гмикнула носом.
Ну що, тату, ось тобі щаслива дата приємне знайомство, бичок Степан і подарунок на все життя велика, дружна родина. Чи не цього ти мріяв усе життя?
Мабуть, таки так, мої дівчата усміхнувся Віталій. От і здійснилося.
