Миколо Семеновичу, ви знову проспали! голос водія Маршрутки звучить ласкаво, але трохи здивовано. Вже третій раз за цей тиждень доводиться ловити вас на зупинці, наче ви гасаєте за сонцем.
Пенсіонер у потертій старій камізельці стоїть, спираючись на поручень, важко переводить подих. Сиве волосся в безладді, окуляри, що от-от впадуть із носа, тремтять на кінчику.
Вибачають, Сергію… перериває подих Микола Семенович, обережно дістаючи з кишені зім’яті гривні. Годинник, мабуть, глузує, чи я вже не той…
Сергій Борисович водій зі стажем, трохи більше сорока років, засмаглий, бо постійно крутить кермо на своєму маршруті між вулицею Квітковою та проспектом Свободи в Харкові. Двадцять років робить одне і те ж людей перевозить, обличчя памятає краще, ніж маршрути. Цього дідуся примітив давно той завжди мовчазний, дякує кожного разу, їде в один і той самий час.
Та нічого, сідайте. Куди цього разу їдете?
Як завжди, на кладовище, голос у старого ледь чутний.
Маршрутка рушає. Микола Семенович сідає на третє крісло біля вікна. В руках потертий пакет з пляшкою води й ганчіркою. В салоні тиша: лише студенти шепочуться, якийсь чоловік у піджаку сидить у телефоні. Нічого й незвичного.
Сергій поглядає у дзеркало заднього огляду та питає:
То ви кожного дня туди, Миколо Семеновичу? Не важко уже?
А куди мені? мяко зітхає дідусь, дивлячись на калюжі за вікном. Дружина там, вже рік і сім місяців. Пообіцяв щодня буду приходити, розповідати, як весна чи зима.
Сергійові щемить під серцем: дружину свою любить до нестями, навіть не може уявити самотності.
Далеко від дому до кладовища?
Та ні, хвилин двадцять на маршрутці. Пішки ніяк, ноги вже світу білого не бачать. Пенсії на квитки вистачає, якраз.
Дні минають. Микола Семенович ледь не духовний талісман ранкової поїздки. Сергій призвичаївся до цієї звички. І трапляється, що старенький часом спізнюється Сергій спеціально гальмує перед зупинкою, мовби чекає марева.
Не треба через мене маршрут зривати, якось мовить Микола Семенович, здогадуючись, що водій його підстерігає.
То дурниця, махає рукою Сергій. Дві хвилини не вирішують нічого.
А одного дня пересохла зупинка порожня. Миколи Семеновича нема. Сергій позирає навіть у кущі, але нікого. На другий ранок те саме. День за днем минає.
Слухай, а той дідусь, що щодня на кладовище мотався, пропав, каже Сергій кондукторці Оксані Василівні. Може, щось трапилося?
Чи хто його зна… знизує плечима пані Оксана. Може, до нього рідня яка приїхала, а може, прихворів…
Але Сергія не покидає тривожний неспокій. Для водія він уже став не просто пасажиром мов шматок знайомої мелодії щоранку. Його тихе «дякую», сумна посмішка.
Минає тиждень. Старенького нема й нема. Сергій не витримує: під час обіду їде на кінцеву зупинку, де поля, наче з кольорового сну, і біліють хрести в тумані.
Пробачте, звертається до жінки-сторожа при брамі, тут щодня навідувався дідусь, Микола Семенович. Сивий, чемний, у пакетиком. Чи ви його часом не бачили останні дні?
Та знаю я його, одразу жвавішає сторожа. Кожного дня приходив до дружини, як до церкви.
І що, не було?
Вже тиждень ані згадки.
Може, прихворів?
Та хто його зна, плечима знизує. Колись казав, що мешкає на Яблуневій, 27. Недалеко тут. Ви йому хто?
Водій. Возив його постійно.
Яблунева, 27. П’ятиповерхівка ще радянської покаліченої архітектури біля трамвайної лінії. Лущиться фарба, в під’їзді темно, як у великій печері. Сергій, несучи пачку цукерок, підіймається, дзвонить у перші двері.
Відкриває чоловік, років пятдесят похмурий, але в очах мякшає блиск.
Кого шукаєте?
Миколу Семеновича. Я його щоденний водій…
А… це про дідуся з пятої квартири. Його відвезли у лікарню, тиждень тому інсульт стався.
Сергійові підступає клубок до горла.
В яку?
У міську, на Пушкінській. Казали, важка форма, але зараз відходить, кажуть потроху краще.
По роботі Сергій одразу їде в лікарню. Знаходить потрібне відділення, питає у медсестри.
Микола Семенович? У шостій палаті. Ви йому хто будете?
Просто друг.
Тільки він дуже слабкий. Поговоріть недовго.
Микола Семенович лежить під вікном, майже просвітлений, блідий, але очі живі. Побачивши Сергія, трішки моргає здивування застигло в зморщках.
Сергію? Це ви? Як знайшли?
Ото ж… шукав, винувато усміхається водій, кладучи біля ліжка яблука й цукерки. Переживав, коли не зявилися.
Ви… за мною сумували? в голосі старого тріпоче щось не земне. Та хто ж я такий…
Як хто? Мій постійний пасажир. Уже звик, що щоранку зустрічаю вас, як сходить сонце.
Микола Семенович замовчує, дивиться у стелю, ніби там промайнула пташина тінь:
А дружину залишив там, ледь чутно каже. Зрадив обіцянку за рік і сім місяців уперше…
Не мучтеся, Миколо Семеновичу. Дружина зрозуміє ви ж хворієте.
Не знаю… Я кожного дня їй розповідав, як на світі, за цвітом бузку чи дощем сумував… А тепер лежу, вона там сама.
У цей момент Сергій відчуває всередині себе важливе рішення.
А якщо я, мовить, схожу до неї. Скажу, що ви в лікарні, що скоро повернетесь?
Микола Семенович повертається чи то вірить, чи ні, на очах щось майже зміїтеся.
Ви би правда сходили? За мене?
А для мене ви не чужий. Ми разом день зустрічаємо це значно більше, ніж здається.
Наступного дня, на вихідний, Сергій іде на кладовище. Знаходить могилу: на чорному камені усміхається світловолоса жінка з лагідними очима. “Кравчук Соломія Андріївна. 1951-2024”.
Сергій нервово переступає, але слова самі вириваються:
Вечір добрий вам, Соломіє Андріївно. Я Сергій, водій вашого Миколи. Він до вас щодня їздив… Зараз хворий, але краще вже, казав, що скоро прийде. Дуже сумує й дуже любить.
Ще щось говорить про те, який він золотий чоловік, як не забуває вас, як світ йому гасне без ваших листівок на вікні. Почувається, ніби розмовляє з дощем, але тиха впевненість підказує, що зараз робить важливе.
Післяобіднім чаюванням в лікарні Сергій заходить у палату, де Микола Семенович сидить вже на ліжку, колір щік рожевіє.
Був, каже Сергій недовго. Передав усе, що слід.
Очі старого мерехтять, ніби на них танцює сонце.
А там усе як?
Все є. Хтось квіти приніс, мабуть, сусіди поряд доглядають. Ваша Соломія чекає вас, обов’язково чекає.
Микола Семенович закриває очі сльози котяться, але посмішка торкається губ.
Спасибі, сину. Від щирого серця, спасибі.
Два тижні минає Миколу Семеновича виписують додому. Сергій чекає на нього біля лікарні, везе додому, мовляв, більше не самотній він тут.
Завтра знову бачимося? питає, коли старенький виходить біля під’їзду.
Звісно, киває дідусь. О восьмій ранку, як завжди.
І справді: наступного дня, на дорогах, де тануть калюжі, Микола Семенович знову на своєму місці. Але вже між ним і Сергієм щось змінилося не тільки водій і пасажир, а щось більше від життя.
А може, знаєте, Миколо Семеновичу, Сергій ділиться подумки, я вас у вихідні на своїй машині возитиму. Не по роботі для душі. У мене ж авто, неважко.
Та нащо ви Навіщо собі труду прибавляти?
Бо так треба, усміхається Сергій. Дружина навіть казала: “Як така добра людина, не залишай”.
Відтоді на будень службова маршрутка, а у вихідні Сергій забирає старого на кладовище власним авто. Інколи й дружину бере, товаришують разом, чай пють, сміються на кухні.
Знаєш, Сергій каже ввечері, коли вже застеляє ліжко турботливою рукою, думав: робота, маршрут, люди. А виявилось, у кожного в салоні цілий світ.
Ти правильно робиш, промовляє Оксана, його дружина. Добре, коли не відвертаєшся.
А Микола Семенович одного разу каже їм:
Ви знаєте, після того, як Соломія пішла, думав, що все: туман, самотність, для кого жити? А ви довели: світ не байдужий. І це головне.
***
А ти, може, теж бачив, як хтось простий зробив щось велике?.
