РІДНА НЕВІСТКА – Мамо, я одружуся з Емілією. Через три місяці у нас буде дитина, – син поставив мене перед фактом. Я не дуже здивувалася цій новині, бо з Емілією син мене заздалегідь познайомив. Насторожував вік нареченої – їй ще не виповнилося й вісімнадцяти. Та й нареченому ще треба було йти служити до війська. Самі ще діти, а вже весілля їм подавай, дитина на підході. Довго не могли знайти весільну сукню для Емілії – сьомий місяць вагітності давав про себе знати. Коли відгуляли весілля, молоді стали жити у батьків Емілії. Проте син щотижня приїжджав до мене. Замикався у своїй кімнаті та просив не турбувати. Я, як мати, хвилювалася. …Телефоную Емілії. – У вас все гаразд з Ромою? – Звісно, а що таке? – невістка спокійна, як удав. – Еміліє, а ти знаєш, де зараз твій чоловік? – намагаюся докопатись до суті. – Галино Юріївно, займайтесь своїми справами. Ми самі розберемося без вас, – це було перше і далеко не останнє хамство у мій бік. – Вибач, що забрала у тебе час, – відступаю і кладу слухавку. Я людина спокійна і миролюбна. Тому в їхні справи не лізла. Варіться у власному соку – не буду на заваді. …Невдовзі Емілія народила Варвару. Це ім’я мені зовсім не подобалося, тому я називала внучку по-своєму – Басею. Сина забрали до війська. Рома служив далеко від рідного дому. Я всі два роки служби приїжджала до онучки Басі. Щоразу, бачачи Емілію, помічала, як вона гарнішала. Дуже вже була вродлива, хитрюща. Це мене лякало. Емілія вступила до університету, а там спокус – хоч відбавляй. Були у мене думки: чи дочекається Рома цієї красуні-студентки. Емілія мене не дуже любила: коли я приходила до Баcі, вона зітхала, швидко подавала мені візочок і проводжала на прогулянку. Щоб лише очі не бачили. Могла і поглядом образити. Навизна неприязнь – не те слово. Але ворожнечі не хотілося, скоріше б забратись з того непривітного дому. …Відслуживши, Рома повернувся до сім’ї. Дивлюся – все добре, мирно, по-людськи. Бася росте, Рома обожнює дружину, невістка – господарочка-красуня. Серцю радість. Так у благополуччі минуло п’ятнадцять років. …А потім Емілію, наче підмінили. Почалися коханці. Багато. І не приховувала – гуляла відверто. Як каже народна приказка: квашню кришкою не прикриєш. Рома терпів це три роки – любив і страждав. Вона боляче жаливала чоловіка, глузувала. Я була шокована. Але теми моралі не піднімала – боялася Емілію, як чорт ладану. Погляне – аж мурашки по шкірі. – Синку, які у вас з Емілією стосунки? Сварка? Через що? – Не хвилюйся, мамо, все владнається, – заспокоював Рома. Здавалося, син ніби відчуває вину і тому терпить. Вирішила піти до Емілії, не давав спокою їхній розрив. – Еміліє, можна у тебе щось спитати? – тихо кажу, не хочу розізлити невістку. – Ви, Галино Юріївно, краще спитайте у свого сина, чим і ким він займається на фірмі? Моя тітка працює там же – все мені розповіла. Одним словом – ваш син мені зраджує! Він перший почав, – Емілія перейшла на крик. Господи, навіщо я туди сунулася? Ромі не сказала нічого. Будь як буде. Себе замучиш, а всім не догодиш. …Емілія і Рома невдовзі розлучилися. Бася залишилася з мамою. Рома пустився у всі тяжкі – жінок змінював, як рукавички: брюнетки, блондинки, шатенки. Постіль порожньою не була. Емілія майже одразу вийшла заміж – про це повідомив Рома, навіть заплакав. Емілія була турботливою до нового чоловіка. Наступною дружиною стала Жанна – мініатюрна, спритна, хазяйновита. Ромі – тридцять п’ять, Жанні – сорок. Син окрилений, стелиться перед Жанною. Вона швидко заволоділа його душею й тілом. Відразу поставила умови: офіційний шлюб, квартира для доньки, повне забезпечення. Рома танув перед другою дружиною. Жанна, на відміну від Емілії, нав’язувалась у подружки, кликала на “ти”. Мені таке панібратство не до душі, але не люблю конфліктів – тому змовчала. Всі подарунки від Жанни, куплені на гроші Роми, висять у шафі – душа до них не лежить. І посмішка у неї натягнута, і слова нещирі – любить не Рому, а гроші. Словом, фальшива. Знайшла собі “грошовий мішок” і живе собі. Інша річ – Емілія. Кричала, але щиро – по-батькові зверталась, Ромку любила. Жанна не варить обідів, купує готове; якось злегка дорікнула їй: – Ти б хоч Ромі суп зварила, бо все всухом’ятку їсте. – Галя, не вчи сороці присядку! …Подруги у неї – на першому місці. Такі ж “гуляки”. Раз на тиждень – сауна, кафе, бутіки. Не по ній – одразу істерики. Жанні дай яйце, та ще й очищене. Як можна жити з такою жінкою – не розумію. Вважаю їхню зустріч помилкою. …Все частіше пригадую господарську Емілію. Є з чим порівнювати – її холодець, голубці, торти… А Рома не зумів вдержати таку жінку – сам винен. Рада, що Бася мене не забуває, тішить різними дрібничками. Емілія для мене – рідна невістка, хоч і колишня. Ціну речі дізнаєшся, коли втрачаєш. Жанна – лише випадкова пасербиця. Жаль сина. По-моєму, у Роми досі в серці живе Емілія. Та назад дороги немає…

РІДНА НЕВІСТКА

Мамо, я одружуюсь на Лесі. Через три місяці в нас буде дитина, син сказав мені це так, ніби усе вже вирішено.

Я майже не здивувалася, бо з Лесею син мене вже знайомив. Але вік нареченої непокоїв ще й вісімнадцяти не минуло, а синові ще потрібно відслужити в армії. Самі ще діти, а вже їм весілля подавай, та й маля вже скоро.

Довго шукали сукню для Лесі животик на сьомому місяці зробив вибір нелегким.

Після весілля молодята оселилися у батьків Лесі. Але син щотижня приїздив до мене, замикався у своїй кімнаті й просив мене не турбувати. Як матері, серце моє тривожилося.

Телефоную Лесі.

У вас усе добре з Остапом?
Звісно, а що? Леся спокійна, як вечір на Дніпрі.
Лесю, а ти знаєш, де зараз твій чоловік? натякаю, хочу зрозуміти.
Галино Юріївно, займіться краще своїми справами, ми й самі розберемося, різко відповідає невістка, і це був лише початок її зухвалості.
Пробач, що потурбувала, тихо відповідаю і кладу слухавку.

Я людина спокійна й не люблю сварок. Вирішила не втручатися варіться самі у своєму борщі.

Невдовзі Леся народила маленьку Яринку. Мені геть не сподобалось імя, і я називала її по-своєму Леля.

Остапа забрали до війська.

Він служив десь під Луцьком, далеко від рідного дому. За два роки я регулярно відвідувала онучку Лелю. Щоразу відзначала, як гарнішає Леся: ну дуже вже вродлива дівчина! Мене це тривожило. Студентка, університет, спокуси Біда не дрімає, думаю, не дочекається чоловіка ця пташка.

Здавалося, Леся не дуже мене шанувала. Коли я приходила, вона зітхала, вручала мені коляску з Лелею і буквально гнала гуляти. Поглядом могла образити. Її неприязнь була очевидною. Леся знала собі ціну. Я не бажала сваритися, хотіла лише скоріше піти з її холодного дому.

Повернувся Остап із війська. Дивлюся у дітей мир і злагода. Леля росте, син милується дружиною, невістка господиня й красуня. Моє серце радіє. Так і минуло пятнадцять років спокою.

Та раптом Лесю ніби підмінили. Почала водити коханців і не ховала того. Життя йшло буремно, як весняна повінь. Остап усе терпів три роки. Любив Лесю, страждав.

А вона жалить слівцем, зневажливо сміється. Шокована була її поведінкою, але слова про мораль ніколи не казала боялась, як чорт ладану: погляд у неї, що сяк-так і з хати винесе.

Синку, що там з Лесею? Непорозуміння? Через що? обережно питаю.
Не хвилюйся, мамо, усе буде добре, відповідає Остап.

Я помітила, що син, ніби винним себе відчуває, тому й терпить. Я вирішила поговорити з Лесею душу розїдала їхня сварка.

Лесю, можна тебе щось спитати? кажу тихенько, щоб на крик не нарватись.
Ви, Галино Юріївно, краще свого сина спитайте, чим, а точніше, з ким він займається на роботі! Моя тітка там працює, мені все розказала. Це він перший почав! Леся перейшла на крик.

Думала, навіщо я туди втрутилась Остапу нічого не сказала. Нехай буде, як є

Леся й Остап розлучилися. Леля залишилася з мамою.

Остап пустився берега жінок міняв, як шкарпетки: чорняві, русяві, біляві У його ліжку завжди були «бурштинові ночі».

Леся швидко вийшла заміж. Цю вістку приніс Остап. Син навіть плакав бо Леся стала зразковою дружиною.

Новою жінкою Остапа стала Роксолана. Хитра, малесенька, спритна і настирна. Йому було тридцять пять, їй сорок. Син млів і розчинявся перед Роксоланою, а вона швидко взяла його під каблук.

Одразу поставила умови: офіційне весілля; окрема квартира для її дочки; повне фінансове забезпечення.

Син тільки те й робив, що задовольняв вимоги Роксолани.

Роксолана, на відміну від Лесі, навязувалася мені в подруги, кликала по імені й на «ти». Мені не до душі таке. Але сваритись я не любила змовчала. Усі подарунки, куплені за гроші сина, так і висять у мене у шафі серце не лежить.

Роксолана і посміхається натягнуто, і говорить лукаво, і, зрештою, не любить Остапа гроші й комфорт для неї важливіші, а його потреби ховає під купою маніпуляцій. Чого не скажеш про Лесю та могла й накричати, але при цьому прямолінійна, кохала Остапа, все, як на долоні.

Роксолана не готує тільки напівфабрикати з гастронома. Одного разу не витерпіла:

Може б ти, Роксо, хоч супу наварила Остапу? А то все всухомятку
Гальцю, не вчи макітру галушку місити, сміючись, відповіла невістка.

Першими для неї завжди подруги ті ж «козачки»: раз на тиждень люксова сауна, кафе, магазини. Тільки щось не так істерика, сльози, репетиція весілля без нареченого.

Їй подавай усе готове, ще й оформлене, як на виставку. Як мій Остап витримує? Не розумію. Вважаю цю історію їхнього шлюбу невдалою спробою.

Часто згадую хазяйновиту Лесю. Є з чим порівнювати. Її холодець, голубці, медові пляцки Якби ж Остап втримав таку жінку, навіщо порушив ту ідилію? Сам собі ворог. Радію лише, що Леля мене не забуває, радує дрібницями.

Для мене Леся рідна невістка, хоч уже і колишня. Ціну речам знаєш, коли їх втрачаєш. А Роксолана лиш тінь у нашій родині. Мені шкода сина. Мабуть, у серці Остапа досі живе Леся. Але шлях до неї йому вже закритийІ ось нещодавно Леля запросила мене на день народження. Уже доросла, розумна, серйозна, в очах печаль і світло водночас. За столом, поруч із Лесею, Остап сидів як вітер у полі трохи чужий, трохи свій. Привітали Лесю, перекинулись словами ні болю, ні докорів, лиш лагідний сум за зламом часу.

Після свята, прощаючись, Леся затримала мою руку, ніжно подивилась:
Дякую, що завжди були для Лелі й для мене рідною, Галино Юріївно.

І тоді я зрозуміла: іноді доля розводить людей, бо у кожного свій шлях, але справжня сімя лишається в серці попри розлуку й нове життя. З роками цінуєш не пишність свят, не мрії про ідеал, а просте тепло коли є кому подати руку, коли нащадки називають тебе рідною.

Я йшла додому під зоряним небом, і серце моє уперше за багато літ було спокійне. Бо рідна невістка не та, що зі штампом, а та, що залишає у твоїй душі слід любові.