Ну що, Лиско, ходімо вже… пробурмотів Валерій, натягуючи нашвидкуруч зроблений повідець зі старої мотузки.
Він застібнув куртку до самого підборіддя і здригнувся. Цьогорічний лютий на Черкащині наче змовився: сніг з дощем, вітер аж кістки ламає.
Лиско безпородна, руденька з вицвілою шерстю та сліпим лівим оком зявився в житті Валерія майже рік тому. Тоді Валерій повертався після нічної зміни на автозаводі, та помітив біля смітників цю собаку. Побитий, голодний, з оком, затягнутим плівкою
Раптом хтось закричав голос справді старий знайомий. Валерій відразу впізнав Сергія Кривого, рішалу років двадцяти пяти. Поруч нього на краю двору крутилась ще трійко підлітків його бригада.
Гуляємо, коротко кинув Валерій, не зводячи погляд до землі.
А ти, дяцю, податок за вигул того каліки платиш? зареготав один з підлітків. Гляньте, який страшний, око ж косе!
Політів камінь. Вдарив Лиска в бік. Собака скиглячи притулився до ніг хазяїна.
Відчепіть, тихо кинув Валерій, але в голосі зблиснула криця.
Ого, дід Валерій заговорив! Сергій ступив ближче. Забув, чий це район? Тут собачок водять лише за моїм дозволом.
Валерій відчув напругу. В армії його вчили діяти різко та твердо. Але це було тридцять років тому. Тепер він просто втомлений пенсіонер-слюсар, який не шукає проблем.
Ходімо, Лиско, обернувся Валерій додому.
Ото ж бо! кинув навздогін Сергій. Ще раз твій хромий пес трапиться прибю!
Валерій всю ніч не міг заснути, крутячись під ковдрою, згадував ту сцену.
Наступного дня падав крижаний дощ з мокрим снігом. Валерій довго відкладав прогулянку, але Лиско сидів біля дверей з таким відданим поглядом, що довелось здатись.
Гаразд, ходім швидко.
Вони ходили, оминаючи знайомі місця з компанією Сергія. Але їх ніде не було мабуть, заховались від такого жахливого дня.
Валерій уже заспокоївся, як раптом Лиско різко зупинився біля закинутої котельні. Насторожив вухо, винюхував повітря.
Що там, старенький?
Собака занервувала, потягла в бік руїн. Звідти лунали дивні звуки чи то стогони, чи хлипання.
Хто тут? гукнув Валерій.
У відповідь тільки вітер гуляє серед уламків.
Лиско тягнув повідка з дивною впертістю. В його єдиному оці блищала тривога.
Що таке? Валерій пригорнувся до собаки. Що там?
І тут він виразно почув дитячий голос:
Допоможіть!
Серце впало в пяти. Валерій відстебнув повідець і разом із Лиском кинувся в руїни.
Серед покинутих стін, за купою цегли лежав хлопчина років дванадцяти. Все обличчя розбите, губа розсічена, одяг як ганчіря.
Господи Валерій присів поруч. Що сталося з тобою?
Дядю Валерію? хлопець ледве підводив очі. Це ви?..
Валерій вслухався і впізнав Андрійко Міщенко, син сусідки Марії Іванівни з пятого підїзду. Тихий, чемний хлопчина.
Андрійку! Що трапилось?
Сергій і його хлопчик мало не захлинувся. Вимагали у мами гривні. А я сказав, що скажу дільничному. Вони вони мене
Давно тут лежиш?
Зранку. Дуже холодно.
Валерій зняв верхнього одяга, укрив хлопця. Лиско став поруч і ліг, зігріваючи теплом.
Можеш підвестись?
Нога болить Мабуть, зламана.
Валерій обережно перевірив. Дійсно зламано. Хто зна, чи ще щось не пошкодили.
Телефона маєш?
Відібрали прошепотів Андрій.
Валерій хутко набрав 103 зі своєї старої Нокії. У швидкій пообіцяли приїхати за півгодини.
Тримайся, хлопче. Лікарі вже їдуть.
Якщо Сергій дізнається, що я живий… Він же казав добє
Не добє, впевнено сказав Валерій. Я не дозволю. Слово.
Андрійко глянув із подивом:
Але ж ви вчора самі від них відійшли…
То було інше. Тоді мова йшла тільки про мене і мого Лиска. А зараз…
Він не договорив. Та що тут скажеш? Що тридцять років тому клявся боронити слабких? Що на війні в Афгані навчили не кидати дітей у біді?
Швидка приїхала швидше, ніж обіцяли. Андрія відвезли у лікарню. А Валерій залишився з Лиском стояти біля котельні й думати.
Увечері до нього з хлібом і сльозами прийшла мама Андрійка, Марія Іванівна. Плакала, дякувала, клялася, що не забуде.
Валерію Івановичу, говорила крізь сльози, лікарі сказали: ще годину пробув би не врятували б. Ви життя сину врятували!
То не я, Валерій гладив Лиска. Це він знайшов вашого хлопчика.
А якщо вони знову? жінка боязко кинула оком на вхідні двері. Цей Сергій Дільничний каже доказів нема, слова одної дитини не вистачає.
Все буде добре, пообіцяв Валерій, хоч і сам не знав як.
Всю ніч він не міг заснути як захистити хлопця? І не тільки його Скільки ще дітей тероризує ця банда?
Вранці рішення зявилося само.
Валерій дістав з шафи стару парадну афганку, причепив ордени, видихнув і подивився у дзеркало солдат як солдат, хоч і не молодий.
Ходимо, Лиско. Маємо справу.
Сергієва компанія як завжди ошивалася біля магазину. Помітили Валерія з Лиском сміх, кпини.
О, дідусь на парад зібрався! зареготав один.
Сергій підвівся, в кривобокій усмішці:
Шо, пенсіонере, чого тут? Час твій минув.
Мій час лише починається, впевнено відповів Валерій, підходячи ближче.
Вдягнувся як герой, служити зібрався?
Так, служити. А ще захищати дітей від таких, як ти.
Сергій розреготався.
Ти жартуєш, старий? Яка ще батьківщина, які діти?
Памʼятаєш Андрійка Міщенка?
Усмішка Сергія зникла.
Чого маю памʼятати якогось лоха?
Мусиш. Тому що це остання дитина в нашому дворі, кого ви скривдили.
Мене лякаєш, старий?
Попереджаю.
Сергій насторожено зробив крок вперед у руці миготів ніж.
Зараз я з тобою поговорю коротко!
Валерій не відступив. Старі армійські навички не вивітрюються.
Головний тут закон.
Який ще закон? замахнувся Сергій. Тебе хто обрав?
Мене поставила совість.
Тут трапилось несподіване.
Лиско, до цього спокійний, підвівся, наїжив шерсть та з загрозливим гарчанням заступив Валерія.
Твоя шавка… почав Сергій.
Мій собака на війні був, спокійно, переконливо сказав Валерій. Мінно-пошукова служба, в Афгані досвід має. Бандюг відчуває здалеку.
Це й не було правдою Лиско звичайний дворовий пес, але Валерій так впевнено говорив, що повірили всі. Сам Лиско також випрямився, загрозливо клацнув зубами.
Він двадцять душманів знайшов. І ніхто його не обійшов, продовжив Валерій. Думаєш, наркомана не здолає?
Сергій відступив. Пацани за його спиною зблідли.
Слухай уважно, Валерій зробив крок вперед. З цього дня район під охороною. Я кожен сторожок обійду. А Лиско знайде кожного хулігана. За себе не ручаюсь
Він не договорив. Але всі зрозуміли.
Думаєш, залякаєш? прокричав Сергій. Я зараз подзвоню кому треба!
Дзвони, кивнув Валерій. Тільки знай мої знайомства крутіші. Я стільки бачив хоч нэгативи друкуй. Деякі мені за життя винні.
І це не зовсім правда, та сказано було переконливо.
Я Валерій-Афганець, сказав наостанок Валерій. Запамʼятай. До дітей більше не чіпай.
Він повернувся і пішов. Лиско йшов поруч, гордо піднявши хвіст.
За спиною стояла тиша.
Минуло три дні. Сергій з компанією майже пропали з району.
А Валерій реально почав обходити подвіря. І Лиско йшов поруч серйозний, гордий.
Андрія за тиждень виписали з лікарні. Ходити ще важко, але вже міг. Увечері він прийшов до Валерія.
Дядьку Валерію! спитав він. Можна я вам допомагатиму? Хоч із обходами…
Поговори зі своєю мамою, тоді ходи.
Марія Іванівна тільки зраділа син має гідний зразок для наслідування.
Відтоді щовечора на районі можна було побачити цю дивну команду: старший чоловік у військовій формі, хлопчик і стара руденька Лиско.
Лиска всі любили. Матусі дозволяли дітям його гладити, хоч бачать дворовий. Але у собаці було щось особливе певна гідність.
А Валерій розповідав дітям про армію, справжню дружбу. Вони слухали, мов зачаровані.
Одного разу, вже повертаючись з обходу, Андрій спитав:
Дядьку Валерію, а ви колись боялися?
Так, чесно відповів Валерій. Іноді й досі боюся.
Чого саме?
Що не встигну. Що не стане сил.
Андрій погладив Лиска:
Я виросту й буду допомагати вам! І в мене буде собака. Розумна, як ваша.
Буде, усміхнувся Валерій. Звісно буде.
Лиско щасливо помахав хвостом.
А на районі його знали всі. Говорили: Це пес Валерія-Афганця. Він розуміє, хто герой, а хто підлинець.
І Лиско служив гордо, знаючи: він уже не просто дворовий собака. Він захисник.
