У нашій родині чотири покоління чоловіків трудилися на Львівській залізниці! А ти що принесла? Марточку, ледь чутно відповіла Катерина, обережно погладжуючи живіт. Назвемо її Марточкою.
Марта протягнула свекруха, Галина Петрівна. Ну, імя принаймні гарне. Тільки на що вона нам? Кому твоя Марта стане потрібною?
Тарас мовчав, втупившись у свій смартфон. Коли дружина спитала про його думку, знизав плечима:
Що вже, те вже. Може, наступного разу буде хлопець.
Всередині Катерини щось защеміло. Наступного разу? А ця донечка хіба не людина?
Марточка народилася в січні маленька, з великими синіми очима й темним чубчиком. Тарас зявився на виписку: приніс гвоздики і пакунок з немовлячими речами.
Гарна, озирнувся він, заглядаючи в коляску. На тебе схожа.
А носик твій, всміхнулася Катерина. І підборіддя, як у діда Миколи вперте.
Та всі дітлахи однакові, відмахнувся Тарас.
Галина Петрівна зустріла їх удома з незадоволенням.
Сусідка Надія питала: онук чи онучка? Соромно було відповісти Мені вже під шістдесят, а ти з лялькою морочишся.
Катерина замкнулась у дитячій і беззвучно заплакала, пригортаючи Марточку до грудей.
Тарас працював усе довше. Брав підробітки на вантажних складах, вечорами засиджувався на зміні. Казав, що дитина дороге задоволення. Додому повертався пізно й мовчки минав дитячу.
Вона тебе виглядає, шепотіла Катерина, коли чоловік ковтав вечерю й ішов у спальню. Марточка радіє, як тільки чує твої кроки.
Я стомлений. Завтра рано вирушати.
Але ж ти навіть не подивився на неї
Вона ще мала, нічого не розуміє.
Але Марточка розуміла. Катерина бачила, як донечка повертає голову до дверей, коли лунають кроки батька. А як кроки стихають довго вдивляється у порожнечу.
На восьмому місяці Марточка захворіла. Температура до тридцяти восьми, потім під тридцять девять. Катерина дзвонила лікарям, поїла жарознижувальними. Вранці градусник показав сорок.
Тарасе, вставай! Катерина трясла чоловіка. Марта дуже слабка!
Котра година Тарас розплющив очі.
Сьома. Я всю ніч з нею не зімкнула ока. Треба в лікарню!
Давай до вечора зачекаємо, в мене відповідальна зміна
Катерина дивилася з подивом і болем.
Твоя донька горить, а ти думаєш про зміну?
Всі діти хворіють.
Вона сама викликала таксі.
У дитячій лікарні на Замарстинівській одразу поклали Марточку в інфекційне відділення. Підозрювали важке запалення треба було терміново брати спинно-мозкову рідину.
Де тато? спитав лікар. Потрібна згода двох батьків.
Він працює зараз має їхати.
Вона дзвонила Тарасу цілий день. Слухавка мовчала. Лише увечері він відповів:
Кать, я на роботі Що там?
Тарасе, у Марти підозра на менінгіт! Необхідна твоя згода!
Менінгіт?! Я нічого не розумію
Їдь зараз!
Не можу, зміна Ще мужики в цеху
Вона зітхнула й сама підписала папери, як мама.
Процедуру провели під наркозом. Марточка, така маленька, лежала на ношах рука вся в катетерах.
Результати завтра. Якщо справді менінгіт, лікування довге. Півтора місяці в лікарні, сказав лікар.
Катерина залишилась ночувати в палаті. Донька лежала бліда, під крапельницею, грудка ледь підіймалась при подиху.
Лише наступного дня до обіду прийшов Тарас. Не бритий, помятий.
Як вона? спитав, боячись зайти до палати.
Погано. Результати ще чекаємо.
Вона дуже страждала?
Процедуру робили під наркозом.
Тарас ступив до ліжка. Марточка спала, її крихітна рука накривала іграшку гумового їжачка.
Вона така маленька, прошепотів Тарас. Я не думав, що так страшно
Катерина мовчала.
Нарешті, аналіз показав, що це лише складна вірусна інфекція, не менінгіт. Лікуватися можна було вдома, під контролем сімейного лікаря.
Вам пощастило, мовив лікар. Ще кілька днів зволікали б могло бути лихо.
По дорозі додому Тарас довго мовчав. Лише коли занесли Марточку до квартири, розгублено запитав:
Я справді такий байдужий батько?
Катерина подивилася на нього поверх голівки сплячої доньки.
Сам подумай.
Я вважав, що ще встигну. Що вона ще мала А коли побачив її серед цих трубочок Розумієш, відчув, що можу втратити найдорожче.
Їй потрібен тато. Не просто людина, що приносить гривні додому, а той, хто знає про її страхи, іграшки, посмішки.
Які іграшки вона любить? тихо запитав він.
Їжачка і брязкальце з дзвіночками. Ввечері вона завжди тебе чекає й тягнеться до дверей.
Тарас опустив голову.
Я не знав
Тепер знаєш.
Вдома Марточка прокинулась і почала тихо плакати. Тарас невпевнено простягнув руки, оглянувся на дружину.
Можна?
Вона твоя донечка.
Тарас взяв її, Марточка скиглила, а потім вклалася у татове плече й притихла, вдивляючись великими очима в обличчя батька.
Привіт, марточко, прошепотів Тарас. Пробач, що мене не було, коли тобі страшно.
Маленька ручка торкнулася щоки. Тарасу перехопило подих.
Тату, чітко вимовила Марта.
Це було її перше слово.
Тарас здивовано глянув на Катерину.
Вона сказала
Вона це каже тиждень, усміхнулась Катерина. Тільки коли тебе немає вдома. Чекала потрібного моменту.
Тієї ночі, коли Марточка заснула у нього на руках, Тарас довго не наважувався звільнити свій палець з її маленької долоньки.
Завтра я не піду на зміну. І післязавтра теж. Я хочу більше часу провести з донькою.
А гроші, підробітки?
Будемо економити. Головне не проспати, як вона виростає.
Катерина обійняла чоловіка.
Головне не навіть скільки принесеш гривень, а що встигнеш дати серцем.
Тарас похитав головою:
Якби щось сталося, я б ніколи собі не простив, що не знав навіть її перше слово.
Кілька днів потому, коли Марта одужала, вся сімя рушила на прогулянку у Стрийський парк. Марточка сиділа на татових плечах, сміялася й хапала жовте листя, а Катерина йшла поруч і думала, що часом треба потрапити у біду, щоб зрозуміти, яке багатство вже маєш.
Галина Петрівна зустріла їх так само суворо:
Он у сусідки Надії хлопчик футбол ганяє, а ваша все з ляльками!
У мене найчудовіша дочка, спокійно відповів Тарас, даючи Марточці їжачка. А ляльки це теж прекрасно.
Хіба так продовжиться рід?
Продовжиться. Просто по-іншому, відповів Тарас.
Галина Петрівна хотіла сказати ще щось, але Марточка простягла до неї ручки:
Бабцю!
Галина Петрівна розгублено підхопила онучку.
Вона вже говорить! здивувалася вона.
Наша Марточка дуже розумна, з гордістю сказав Тарас.
Тату! радісно вигукнула дочка.
Катерина дивилася на свою родину й думала, як випробування іноді відкривають у серці простір для справжнього щастя, а любов це не те, що виникає миттєво, а те, що народжується у щоденній турботі та страху втратити найдорожче.
Увечері, вкладаючи доньку спати, Тарас тихенько наспівував їй українську колискову. Марточка слухала, широко розплющивши очі.
Раніше ти не співав, прошепотіла Катерина.
Багато чого недоробив але маю час все надолужити, відповів Тарас.
Марта заснула, міцно тримаючи татовий палець. І Тарас сидів поруч, в темряві, дослухаючись до доньчиного дихання й небагатослівно дякуючи долі, що дала йому шанс навчитися бути татом.
Іноді життя випробовує нас, щоб ми змогли відкрити у собі найбільшу силу любов до найдорожчих. Не завжди щастя приходить одразу, але якщо його не втратити воно залишається з вами назавжди.
