ПОШТОВА МАРКА
Остап пішов від Лесі, зітхнула мама, тяжко й сумно.
Це як? аж розгубилася я.
Я й сама не розумію. Був у відрядженні місяць, повернувся зовсім не той. Сказав Лесі: «Вибач, люблю іншу.» мама замислилась, вдивилась у вікно.
Прямо так сказав? Це якесь божевілля, не можу повірити! я почала злитися на чоловіка своєї сестри Лесі.
Мені телефонувала Уляна, каже, що мамі зле, «швидку» викликала. Виявилося, у Лесі нервовий розлад ковтання стався, мама знову замислилась, затисла руку.
Мамо, не хвилюйся. Ну, сама винна, що Остапа, як то кажуть, під іконами в червоному кутку посадила, танцювала перед ним, як могла. От і має тепер. Шкода її. Надіюся, у Остапа з тією новою не серйозно Він любив Лесю й Уляну, я не хотіла вірити у почуте.
…У Остапа й Лесі було справжнє захоплення, несамовите кохання. Після двох місяців знайомства одружилися. Народилася їхня донечка Уляна. Все було спокійно й мирно, аж раптом таке
Справжній обвал
Я одразу кинулася до сестри. Про такі речі з близькою людиною говорити надзвичайно важко.
Лесюню, як так сталося? Він тобі хоча б пояснив щось? З глузду зїхав? засипала я Лесю питаннями.
Ой, Оксано, сама не тямлю нічого. Де вона взялася? Пороблено, мабуть, Остап як зачарований побіг до неї. Не спиниш. Сказав: «Лесюню, життя має текти, а не втікати». Позгрібав речі й подався. Як по асфальту мене протягли у Лесі сльози лилися рікою.
Давай, Лесюню, помовчимо й почекаємо. Може, він схаменеться ще. Усяке буває, я обійняла розбиту сестру.
…Та Остап не повернувся.
Оселився в іншому місті. З новою дружиною.
Ксенія була старша за Остапа на вісімнадцять років. Їх різниця у віці ніяк не псувала стосунки: вони кохали одне одного щиро й сильно. «У душі нема віку,» часто говорила Ксенія.
Остап був зачарований новою дружиною. Вона стала його дороговказом.
Ксеня мала складний характер
Вміла палко любити, а могла й не полюбити взагалі. Була дика, вільна, справжня. Могла заговорити до печінки, а могла й словом у саме серце вразити.
Остап обожнював Ксеню.
Завжди питав:
Де ж ти була раніше, моя Ксеня? Пів життя тебе шукав
А Леся тим часом вирішила помститися всім чоловікам без різниці.
Гарнюня, що й казати. За нею навіть жінки озирались.
На роботі закрутила роман із начальником.
Лесюню, виходь за мене, все, що захочеш, матимеш, кохання усього життя
Та нащо мені заміж, Дмитровичу Вистачить. Краще поїдемо з Уляною на море, маю її підлікувати, Леся хитро усміхнулася.
Поїхали, моя люба
Сашко був простіший господарський, у Лесиній квартирі ремонт зробив. Заміж не кликав, бо віддавна був одружений.
Леся крутила своє з обома
Не любила нікого з них. Просто допомагали пережити смуток, і все.
Сумувала Леся за Остапом досі. Бачила його уві сні, прокидалась сльози. Все згадувалось, тягнуло серце. Як відпустити ту людину? Чого не вистачило чоловікові? Була покірна, турботлива, всі бажання виконувала. Ми ж ніколи не сварились
Минуло багато років.
Леся жила то із Дмитровичем, то часом знову повертала Сашка в його родину
…Уляні виповнилось двадцять, коли вона зважилась поїхати до батька.
Взяла квиток на потяг. Думала всю дорогу, як говорити з Ксенією.
Приїхала у чуже місто.
…Подзвонила у двері.
Ти, мабуть, Уляна, у дверях стояла цікава жінка.
«А мама в мене краща набагато» подумала Уляна.
Ви Ксенія? перепитала вона.
Так, заходь. Батька нема, поїхав у справах. Ось-ось повернеться, Ксенія запросила на кухню.
Як справи? Як мама? Ксенія заклопоталась, Чаю? Кави?
Ксеніє, скажіть чесно як вам вдалося відвести тата з родини? Він же любив маму, я це добре памятаю, Уляна подивилася їй прямо в очі.
Улянко, не все в житті передбачиш. У кохання немає гарантій. Буває, одна зустріч усе вирішує ніби небо зводить. Контролювати це неможливо, така вже правда, Ксенія важко сіла на стілець.
Але ж можна спинитися, подумати про сімю Уляна не погоджувалась і дивилася гостро.
Не можна, дитино, коротко відповіла Ксенія.
Дякую, що відверто, сказала Уляна, навіть не доторкнулась до кави.
Хочеш пораду дам? засміялась Ксенія. Чоловік, як поштова марка: чим більше слину пускаєш, тим міцніше тримається. А ще з чоловіком треба бути то як сталь, то як оксамит… До речі, ми з твоїм батьком посварились.
Дякую, а я тата зачекаю? занервувала дівчина.
Не знаю. Він уже тиждень живе в готелі. Дам адресу, Ксенія написала щось на клаптику паперу, Ось, візьми.
Уляна зраділа навіть тепер зможе побачити тата без зайвих очей.
До побачення, дякую за каву, сказала Уляна і швидко вийшла.
Знайшла готель, постукала.
Остап одразу зрадів:
Уляно, я сьогодні саме думав повернутись Сам розумієш, сімейна драма
Тату, це ваше життя. Я просто хотіла тебе обійняти, Уляна дбайливо взяла батька за руку.
Як мама? спитав Остап, навіщо, не знаю.
Все добре, тато. Ми навчились жити без тебе, зітхнула дівчина.
Вечір був світлий розмови, сміх і трохи сліз
Ти кохаєш Ксенію? несподівано запитала Уляна.
Дуже. Пробач, доню, впевнено відповів Остап.
Гаразд. Мені час потяг скоро, почала збиратись донька.
Заїжджай, Уляно. Ми ж одна кров, схилив голову Остап.
Авжеж кинула на прощання Уляна й вже вилетіла з готелю.
Повернувшись додому, вирішила більше не віритиме красивим словам, кохати наосліп не буде. Та плювати
Через три роки зявився у її житті Кирило ніби її чекала доля саме на нього. Всім серцем відчула: її.
Коли своє приходить, інше вже нецікаве
Кирило обійняв її душею й не відпускав. Кохання розгорілось щиро, без умов, аж до кістокА маленька поштова марка, яку багато років тому Уляна випросила у тата з першої їхньої подорожі, і досі лежала за склом у старому фотоальбомі. Вона була як память про все, що відбулося і про те, чого ніколи не повернути. Але Уляна вже не шукала втрат у собі навпаки, знаходила щось нове в тому, як легко дихається поруч із Кирилом, як стискає його рука її, коли хвилюються обидва, як смачно мовчать разом на світанку.
Вона часто згадувала маму сильна, нескорена, Леся завжди одужувала, як би не боліло серце. Згадувала Остапа, якого хотіла навчитися відпускати і зрештою змогла теж по-своєму, по-дорослому. І навіть Ксенія зявлялася іноді в думках не чужа, просто інша. Бо всі були частиною життя, яке пишеться, як лист без зворотної адреси: головне не те, хто пішов, а хто залишився.
Одного разу Уляна з Кирилом поверталися додому під дрібний весняний дощ, і вона раптом відчула: серце більше не болить, не пече спогадами. Воно живе сьогоднішнім днем, шукає тепла у новій сімї й не сумує за поштами минулого. Вона посміхнулась у собі й щасливо стисла холодну долоню Кирила.
А марка, випадково знайдена під склом, нагадувала: життя завжди клеїться заново якщо дозволити собі зробити крок вперед.
