Пам’ятаю чи я? Забути не можу! — Полю, у нас серйозна розмова… Пам’ятаєш мою позашлюбну доньку Настю? — чоловік Шурик заводить розмову загадками. Вже це насторожує. — Пам’ятаю, як не пам’ятати? Не можу забути! Що трапилось? — я сіла на стілець, готуючись почути неприємне. — Не знаю, як сказати… Настя благально просить забрати її доньку, тобто мою внучку, — м’явкає Шурик. — З якої радості, Шурику? А де чоловік Насті? Груш пересів? — мені вже стало цікаво, я заінтригована. — Розумієш, Насті залишилось недовго жити. Чоловіка взагалі не було. Її мама давно одружена з іноземцем, переїхала в Америку. З Настею вони давно сваряться, не спілкуються. Родичів більше нема. Ось і просить… — вагаючись, Шурик уникає мого погляду. — І? Що ти вирішив? Яке твоє слово? — я вже знаю, як діяти. — Раджуся з тобою, Полю. Як скажеш — так і буде, — нарешті чоловік дивиться в мою сторону. — Добре влаштувався: в молодості согрішив, а мені, Полі, тепер відповідальність за чужу дитину брати? — мене вже дратує його безхарактерність. — Полю, ми ж одна сім’я. Рішення маємо приймати разом, — починає наполягати Шурик. — Ой, подивіться, згадав! А коли по дівках ходив, чого не радився зі мною? Я ж тобі дружина! — мене охопили сльози, і я втекла в іншу кімнату. …У школі я зустрічалася зі своїм однокласником Валерою. Але коли до класу прийшов новенький Сашко — я забула про всіх. Валері швидко дала відставку. Сашко став мене проводжати додому, запалено цілував в щоку, рвав квіти з клумб. Через тиждень покликав у ліжко… Я не опиралася, закохалася в Шурика на все життя. Закінчили школу, Сашка забрали до армії. Я в сльозах проводжала його на пероні… Служив він у іншому місті. Рік листувалися, а потім Сашко приїхав у відпустку. Я, від щастя, пурхала метеликом. Він сипав мені дифірамби, а я ловила кожен погляд: — Полю, приїду через рік, зіграємо весілля! Я і так вважаю тебе дружиною. Ці слова накривали хвилею ніжності… Шурик дивився на мене солодкими очима — і я танула, як морозиво на сонці. А далі… Служив Сашко, я чекала нареченого, вважала себе зарученою. Через пів року отримала від нього листа: треба нам розлучитись, мовляв, зустрів справжнє кохання у гарнізоні, додому не повернеться. А у мене під серцем вже дитя від Сашка… От вам і весілля. Бабуся правду казала: “Не вір гречці в цвіту, а вір у засіках”. …Минув час, народився Ваня. Валера, колишній мій хлопець, запропонував допомогу. Я погодилася — безвихідь. Зустрічалися, були стосунки… На Сашка вже не сподівалася. Він зник, не подавав знаку. Раптом приїхав. Валера відчинив двері — на порозі стоїть Сашко. — Можна увійти? — здивовано питає. — Якщо вже приїхав — проходь, — неохоче погоджується Валера. Ваня заплакав, вчепився у Валеру. — Валера, погуляй з Ванюшкою, — я розгубилась. Валера з Ванею пішли. — То він твій чоловік? — ревниво питає Шурик. — А тобі яке діло? Чого прийшов? — роздратовано питаю. — Сумував, тому й прийшов. Дивлюсь — ти влаштувалась, Поліно. Сім’я. Не дочекалась мене. Ну, піду я, не хотів порушувати вашу ідилію, — Шурик збирається йти. — Стривай, Сашко. Навіщо насправді прийшов? Душу терзати? Валера допомагає не відчувати самотність. До речі, твого дворічного сина виховує, — намагалася втримати Сашка. Любові до нього ще вистачало. — Я повернувся до тебе, Поліно. Приймеш? — надійно дивиться мені в очі. — Заходь, обідати будемо, — серце падало в п’яти від щастя… Повернувся — значить, не забув! Валера знову отримав відкоша. Ваня потребував рідного тата, не вітчима. Пізніше Валера одружився з гарною жінкою з двома дітьми від першого шлюбу. …Минуло кілька років. Шурик так і не зміг полюбити Ваню, як рідного сина — був переконаний, що то дитина Валери. Душа за нього не боліла. Я це відчувала. Взагалі, Сашко був любителем жіночої уваги: швидко захоплювався, легко кидав. Міг зрадити з подругами, подругами подруг. Я плакала, але тримала сім’ю. Бо той, хто любить — завжди сліпий до правди. Була у нас сварка — вигнала з дому, він пішов до родичів. Минув місяць, я вже й забула причину, а Шурик не вертається. Поїхала шукати до тітки: — Поліно, навіщо тобі Шурик? Він сказав, що ви розлучились. Має нову дівчину… Дізналася адресу, навідалась до тієї дівчини: — Добрий день! Сашка покличете? — намагалася бути ввічливою. Дівчина криво ухилилась, і зачинила двері перед носом. …Сашко повернувся через рік. А у дівчини народилася донька Настя. Всі ці роки я себе картала: може, якби не вигнала тоді, не було б тієї дівчини, не було б Насті. Я стала ще дбайливішою до чоловіка, любила безмежно. Ми ніколи не згадували про Настю. Здавалося, торкнись теми — сім’я розпадеться. Мовчали, не відкривали «ящика Пандори». Думаєш, від побічної дівчини дитина… З ким не буває! А ці хитрі молодички — самі винуваті. З роками Шурик втихомирився, став домашнім. Наш син рано одружився — троє онуків подарував. І тут… З’явилася Настя, позашлюбна донька. Просить прихистити її доньку. Як пояснити синові появу чужої дівчинки в нашій родині — він же не знає про пригоди тата… …Звісно, ми оформили опікунство над п’ятирічною Аліною. Настя померла, її шлях завершився у тридцять років. Могила заростає — життя триває. Шурик поговорив з Ванею по-чоловічому. Той підсумував: — Бувальщина хай бувальщиною лишається — я вам не суддя. Дівчинку треба прийняти — це ж рідна кров. Ми з Сашком полегшено зітхнули: син у нас добрий, з серцем. …Аліні вже шістнадцять, дідусем Сашка називає, секрети розповідає. Я для неї бабуся. І каже, що схожа на мене в молодості. Я лише посміхаюсь… ПАМ’ЯТАЮ ЧИ Я? ЗАБУТИ НЕ МОЖУ! Сага про кохання, зради й прощення, або як чужа дитина стала частинкою української родини

ПАМ’ЯТАЮ ЧИ НІ? ТАКОГО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ!

Олено, тут справа серйозна… Ну, коротше, памятаєш мою позашлюбну доньку Лесю? мій чоловік Грицько говорив натяками. Від того ставало тривожно.
Та як же не памятати? Ніколи не забуду! А що сталось? я сіла на лавку, передчуваючи щось неприємне.
Навіть не знаю, як тобі й сказати… Леся слізно просить забрати її донечку, тобто мою онуку, зніяковіло вимовив чоловік.
З якої радості, Грицьку? А чоловік Лесі що, загубився? мене вже розпирала цікавість, тривога змішалася із зацікавленістю.
Розумієш, Лесі залишилось жити недовго… Чоловіка в неї зроду не було. Її мати давно вийшла за чужинця й мешкає в Канаді. Леся з нею посварилася й не спілкується, родини більше нема. Тож і просить…
Грицько не зводив з мене очей.
Ну і що вирішив? Як будеш чинити? я для себе вже все вирішила.
З тобою радюсь, Олено. Як скажеш, так буде, нарешті Грицько глянув мені у вічі.
Гарно придумав. Значить, під час молодості погрішив, а Олена має відповідати за чужу дитину? мене аж розпирало від досади на чоловіка.
Олено, ми ж одна родина. Разом маємо вирішувати, перевів він тему вже впевненіше.
Он як тобі зручно! А коли тому було діло, зі мною радився? Я ж тобі дружина! сльози самі накочувалися, і я вибігла в іншу кімнату.

…В школі я зустрічалася з однокласником Павлом. Але як тільки в нашому класі зявився новенький Сашко, забула про всіх. Павла швидко відпустила, а Сашко став проводжати мене додому, цілувати в щоку, приносити квіти із шкільної клумби. А через тиждень потягнув мене до себе… Я і писнути не встигла, закохалася у нього до безтями. Після закінчення школи Сашка призвали до війська. Я на вокзалі, вся у сльозах, проводжала коханого.
Він служив у Львові. Рік ми листувалися, а потім Сашко приїхав у відпустку. Я не відходила від нього, ловила кожен його погляд. Сашко пестив, говорив слова, від яких у мене тремтіла душа:
Олено, повернусь наступного року, відгуляємо весілля! Але й зараз вважаю тебе своєю дружиною.
Від тих слів у мене душа цвіла…
Так і тягнулася тягуча та любов: Сашко гляне, обійме я розтаю, як масло на гарячій каші.
Сашко знову пішов до служби, а я чекала, ніби заручена. Через пів року одержую листа. Сашко пише: «Олено, мусимо розійтись. У військовому містечку зустрів справжнє кохання. До рідного міста не повернусь».
А в мене вже під серцем дитина від Сашка. Так і не дочекалася весілля. Бабуся моя казала:
«Не вір млинцю на сковорідці, а вір тісту в діжці…»

…Минув час, народила Іванка. Павло, мій колишній хлопець, вирішив допомогти. Я не відмовилася більше не чекала свого Сашка. Та все ж він несподівано повернувся. Павло відкрив двері на порозі стоїть Сашко.
Можна зайти? здивовано спитав.
Та вже заходь, Павло неохоче пустив його до хати.
Іванко, вловивши напругу, розплакався й вчепився за Павла.
Павле, сходи з Іванком погуляй, я була розгублена, не знала, що сказати.
Павло із сином вийшли.
Це твій чоловік? тихо спитав Сашко.
А тобі яке діло? Навіщо прийшов? я сердито кинула.
Сумував, прийшов глянути, як ти. Бачу, пристроїлася, маєш родину. Значить, не дочекалась. Ну, бувай… Вибач, що заважав вашому родинному щастю, він вже збирався йти.
Стривай, Сашко. Навіщо прийшов? Мене мучити? Павло допомагає мені, твого дворічного сина виховує! я намагалась його зупинити. Любов до нього не згасла.
Я повернувся до тебе, Олено. Приймеш? Сашко дивився з надією.
Та заходь, обідаємо зараз, серце затріпотіло. Повернувся значить, не забув. Доля знов подарувала мені радість.
Павло знову залишив у хаті порожнечу. Моєму Іванку був потрібен рідний батько, а не вітчим. Далі Павло одружиться із жінкою, яка мала своїх двох діток.

…Минуло кілька літ. Сашко так і не зміг полюбити сина по-справжньому. Ставився до нього, як до чужого, впевнений, що це Павлів син. Душа в нього за сина не боліла і я це відчувала. Взагалі, Сашко був вітрогон: легко закохувався, легко зраджував. Хоч і ридала я ночами, але не розлюбила, берегла родину.
Мені, можливо, було легше, ніж чоловікові. Хто кохає той щасливий у своєму незнанні. Я не мала потреби вигадувати виправдань, брехати. Просто любила. Він був моїм сонцем.
Бувало, хотіла піти, зламати все. Але вночі лаяла себе: куди йтиму, де знайду такого? Та й він без мене пропаде я для нього і дружина, і мама, і коханка.

…Маму свою Сашко втратив у 14 років вона пішла з життя уві сні. Можливо, відтоді він усе життя шукав ту недоотриману ласку у жінок. Я все йому прощала, жаліла. Один раз ми сильно посварилися, я вигнала його з хати. Він забрав речі й оселився в тітки.
Минає місяць, я вже й не памятаю причини сварки, а він не вертається. Довелось мені збирати волю в кулак і йти до родини.
Тітка здивувалася:
Олено, чого тобі Грицько? Говорить, що ви розлучилися, тепер у нього наречена.
Від тітки я дізналася її адресу й несподівано нагрянула в гості до тієї молодиці.
Добрий день! Чи покличете Сашка? намагалася бути любязною.
Дівчина ошкірувалася й хряснула дверима перед моїм носом. Я пішла мовчки.

…Сашко повернувся за рік. А у тієї дівчини зявилась дочка Леся. Досі виню себе, що вигнала тоді чоловіка з хати. Може, не було б тої пригоди, якби я втримала його. Старалася ще дужче про нього піклуватися, любити безмірно.
Про ту позашлюбну Лесю ми ніколи не говорили й не зачіпали цієї теми. Здавалося, тільки зачепиш сімя розсиплеться, як курган на вітрі. Вирішили мовчати, не чіпати минулого.
Подумаєш, дочка від якоїсь дівки… Буває! Не підсунеться хижа не було б дитини!

Так і жили з Грицьком. З роками він став спокійнішим, домашнім. Любов до пригод минула. Все більше вдома сидів, телевізор дивився. Синочок Іван рано оженився, трьох онуків нам подарував. І тут…
Зявилася позашлюбна Леся, просить долі для своєї дочки.

Між собою міркували: як пояснити Івану появу у нашій родині чужої дівчинки? Адже він про батькове минуле не здогадувався.
…Зрештою, ми оформити опіку над пятирічною Аліною. Леся відійшла у царство небесне, їй було тільки тридцять. Кожна могила заростає споришем, а життя плине далі.
Грицько сам з Іваном поговорив наче чоловік з чоловіком. Син вислухав усе мовчки, і сказав:
Батьки, що минуло те вже в минулому. Я не суддя вам. Дівчинку приймати треба це ж наша кров.
Ми з чоловіком зітхнули з полегшенням: добрий у нас син, з великим сердцем.
…Аліна зараз уже шістнадцятирічна красуня. Діда Грицька обожнює, про все йому розповідає; мене називає бабусею і жартує, що виглядає точнісінько, як я в юності. Я тільки киваю й усміхаюся…

Оцініть статтю
ZigZag
Пам’ятаю чи я? Забути не можу! — Полю, у нас серйозна розмова… Пам’ятаєш мою позашлюбну доньку Настю? — чоловік Шурик заводить розмову загадками. Вже це насторожує. — Пам’ятаю, як не пам’ятати? Не можу забути! Що трапилось? — я сіла на стілець, готуючись почути неприємне. — Не знаю, як сказати… Настя благально просить забрати її доньку, тобто мою внучку, — м’явкає Шурик. — З якої радості, Шурику? А де чоловік Насті? Груш пересів? — мені вже стало цікаво, я заінтригована. — Розумієш, Насті залишилось недовго жити. Чоловіка взагалі не було. Її мама давно одружена з іноземцем, переїхала в Америку. З Настею вони давно сваряться, не спілкуються. Родичів більше нема. Ось і просить… — вагаючись, Шурик уникає мого погляду. — І? Що ти вирішив? Яке твоє слово? — я вже знаю, як діяти. — Раджуся з тобою, Полю. Як скажеш — так і буде, — нарешті чоловік дивиться в мою сторону. — Добре влаштувався: в молодості согрішив, а мені, Полі, тепер відповідальність за чужу дитину брати? — мене вже дратує його безхарактерність. — Полю, ми ж одна сім’я. Рішення маємо приймати разом, — починає наполягати Шурик. — Ой, подивіться, згадав! А коли по дівках ходив, чого не радився зі мною? Я ж тобі дружина! — мене охопили сльози, і я втекла в іншу кімнату. …У школі я зустрічалася зі своїм однокласником Валерою. Але коли до класу прийшов новенький Сашко — я забула про всіх. Валері швидко дала відставку. Сашко став мене проводжати додому, запалено цілував в щоку, рвав квіти з клумб. Через тиждень покликав у ліжко… Я не опиралася, закохалася в Шурика на все життя. Закінчили школу, Сашка забрали до армії. Я в сльозах проводжала його на пероні… Служив він у іншому місті. Рік листувалися, а потім Сашко приїхав у відпустку. Я, від щастя, пурхала метеликом. Він сипав мені дифірамби, а я ловила кожен погляд: — Полю, приїду через рік, зіграємо весілля! Я і так вважаю тебе дружиною. Ці слова накривали хвилею ніжності… Шурик дивився на мене солодкими очима — і я танула, як морозиво на сонці. А далі… Служив Сашко, я чекала нареченого, вважала себе зарученою. Через пів року отримала від нього листа: треба нам розлучитись, мовляв, зустрів справжнє кохання у гарнізоні, додому не повернеться. А у мене під серцем вже дитя від Сашка… От вам і весілля. Бабуся правду казала: “Не вір гречці в цвіту, а вір у засіках”. …Минув час, народився Ваня. Валера, колишній мій хлопець, запропонував допомогу. Я погодилася — безвихідь. Зустрічалися, були стосунки… На Сашка вже не сподівалася. Він зник, не подавав знаку. Раптом приїхав. Валера відчинив двері — на порозі стоїть Сашко. — Можна увійти? — здивовано питає. — Якщо вже приїхав — проходь, — неохоче погоджується Валера. Ваня заплакав, вчепився у Валеру. — Валера, погуляй з Ванюшкою, — я розгубилась. Валера з Ванею пішли. — То він твій чоловік? — ревниво питає Шурик. — А тобі яке діло? Чого прийшов? — роздратовано питаю. — Сумував, тому й прийшов. Дивлюсь — ти влаштувалась, Поліно. Сім’я. Не дочекалась мене. Ну, піду я, не хотів порушувати вашу ідилію, — Шурик збирається йти. — Стривай, Сашко. Навіщо насправді прийшов? Душу терзати? Валера допомагає не відчувати самотність. До речі, твого дворічного сина виховує, — намагалася втримати Сашка. Любові до нього ще вистачало. — Я повернувся до тебе, Поліно. Приймеш? — надійно дивиться мені в очі. — Заходь, обідати будемо, — серце падало в п’яти від щастя… Повернувся — значить, не забув! Валера знову отримав відкоша. Ваня потребував рідного тата, не вітчима. Пізніше Валера одружився з гарною жінкою з двома дітьми від першого шлюбу. …Минуло кілька років. Шурик так і не зміг полюбити Ваню, як рідного сина — був переконаний, що то дитина Валери. Душа за нього не боліла. Я це відчувала. Взагалі, Сашко був любителем жіночої уваги: швидко захоплювався, легко кидав. Міг зрадити з подругами, подругами подруг. Я плакала, але тримала сім’ю. Бо той, хто любить — завжди сліпий до правди. Була у нас сварка — вигнала з дому, він пішов до родичів. Минув місяць, я вже й забула причину, а Шурик не вертається. Поїхала шукати до тітки: — Поліно, навіщо тобі Шурик? Він сказав, що ви розлучились. Має нову дівчину… Дізналася адресу, навідалась до тієї дівчини: — Добрий день! Сашка покличете? — намагалася бути ввічливою. Дівчина криво ухилилась, і зачинила двері перед носом. …Сашко повернувся через рік. А у дівчини народилася донька Настя. Всі ці роки я себе картала: може, якби не вигнала тоді, не було б тієї дівчини, не було б Насті. Я стала ще дбайливішою до чоловіка, любила безмежно. Ми ніколи не згадували про Настю. Здавалося, торкнись теми — сім’я розпадеться. Мовчали, не відкривали «ящика Пандори». Думаєш, від побічної дівчини дитина… З ким не буває! А ці хитрі молодички — самі винуваті. З роками Шурик втихомирився, став домашнім. Наш син рано одружився — троє онуків подарував. І тут… З’явилася Настя, позашлюбна донька. Просить прихистити її доньку. Як пояснити синові появу чужої дівчинки в нашій родині — він же не знає про пригоди тата… …Звісно, ми оформили опікунство над п’ятирічною Аліною. Настя померла, її шлях завершився у тридцять років. Могила заростає — життя триває. Шурик поговорив з Ванею по-чоловічому. Той підсумував: — Бувальщина хай бувальщиною лишається — я вам не суддя. Дівчинку треба прийняти — це ж рідна кров. Ми з Сашком полегшено зітхнули: син у нас добрий, з серцем. …Аліні вже шістнадцять, дідусем Сашка називає, секрети розповідає. Я для неї бабуся. І каже, що схожа на мене в молодості. Я лише посміхаюсь… ПАМ’ЯТАЮ ЧИ Я? ЗАБУТИ НЕ МОЖУ! Сага про кохання, зради й прощення, або як чужа дитина стала частинкою української родини