Ми з чоловіком приїхали до села знайомитися з його батьками. Мати Остапа, вийшовши на ґанок і вперши руки в боки, як бабця на ярмарку біля самовара, заохала:
Ой, Остапчику! Чого ж ти не попередив мене… Дивлюсь, не сам приїхав!
Остап обійняв мене, міцно притис до себе:
Знайомся, мамо моя дружина, Ярослава.
«Гора» в мережаному фартуху, розставивши руки, рушила мені назустріч:
Ага, добридень, невісточко!
І, як заведено, тричі поцілувала мене в щоки.
Від Марії Іванівни тягнуло свіжим хлібом і часником. Свекруха стиснула мене так міцно у своїх обіймах, що я аж злякалася. Моя голова опинилася між двох щедро збитих «подушок» її грудей.
Вона раптом відступила на хвильку, окинула мене критичним поглядом з голови до пят й питає:
Остапе, де ти таку мишку знайшов?
Чоловік коротко посміхнувся:
Та ясно де у Львові! У бібліотеці… А тато вдома?
У сусідки із піччю вовтузиться… Ну, ходіть в хату, тільки взуття зніміть підлогу щойно помила.
З двору на нас витріщалися зацікавлені сільські дітлахи.
Максиму, біжи до Павлівни, скажи Степановичу, що син із невістою приїхав!
Зараз! відповів хлопчина і полетів вулицею.
Ми зайшли до хати. Остап зняв з мене модне пальто з секонд-хенду у Львові, повісив біля печі.
Потім поклав до біленької стіни мої дубові від холоду руки, пригорнувся щокою:
Ой, годувальнице моя! Теплі ще…
У цей час задзвеніли чавунці, застукотіли глиняні горщики на столі, задребенчали грановані склянки, алюмінієві ложки…
Поки свекруха накривала на стіл, я розглядала хату з цікавістю: у кутку ікони, на вікнах білі фіранки з вишивкою, на підлозі ткані доріжки, біля печі, відвернувши морду, сопе рудий кіт…
Розписалися минулого тижня, чулася віддалено мова Остапа.
Я ще більше здивувалася: як так швидко страви зʼявилися на столі?
В центрі стояла тарілка холодцю, поруч соління: квашена капуста, помідори, запашне топлене молоко з печі під золотою скоринкою, пиріг з яйцем та зеленою цибулею…
Я так зголодніла.
Мамо, ну достатньо вже! Тут їсти на тиждень вистачить, пробурмотів Остап, відкушуючи великий шмат домашнього хліба.
Марія Іванівна поряд із холодцем поставила запітнілу пляшечку самогону й витерла руки в фартух:
Ну от, тепер усе!
Так я і познайомилася із матір’ю Остапа.
Мати і син як дві краплі води обидва чорняві, з румянцем на щоках. Щоправда, Остап мій тихий та мякий, а свекруха наче літня гроза: несподівана і грімка. Мабуть, не один буйний кінь був нею приборканий і не одну пожежу загасила…
В сінях гучно гримнула двері. У кухню, впускаючи хвилю холоду, зайшов невисокий дідусь.
«Дідусь-горішок» радісно підняв руки:
Оце так диво, щоб мені!
Не знімаючи фуфайки, що пахла димом і була в саже, обійняв сина.
Привіт, тату!
Руки помий, тоді вже здоровкайся! суворо сказала Марія Іванівна.
Дідусь потис мені руку:
Добридень, панянко!
У тестя були веселі блакитні очі з хитринкою, ріденька руда борідка, а на голові такі ж кучеряві, по-мідному блискучі волосся.
Мамо, налий і мені борщу! гучно промовив Ярема Степанович.
Ми підняли склянки:
За вас, дорогі!
Після їжі я посмілішала:
Яремо Степановичу, а чому у вас у родині всі Яреми?
Та все просто, Ярославко! І дід мій, і тато, і я всі ми пічники в декілька поколінь. Тільки Остап, кивнув на сина, вирішив токарем стати.
Токарі, тату, Україні не менш потрібні!
Яремо Степановичу, а піч складати важко?
Ох, доню, це мистецтво! Щоб гарно, щоб не диміло, щоб хліб смачний пекла. Не дивися, що я такий кволий! Ми, руді, люди витривалі сонцем цілувані!
Ярема у мене на всі руки майстер! долучилася свекруха.
Тату, розкажи щось цікаве, а ми послухаємо.
Тесть погладив борідку, глянув лукаво:
Ну раз уже хочете, слухайте! Бувало діло…
Якось, в липні, поїхали ми на сіно. В нас тоді була «Красуня», памятаєш, мамо? Не корова, а мрія! Набралися гуртом: жінки, чоловіки, і ми з Марією.
Сонце ледь визирає з-за лісу, а ми вже косимо: вжик-вжик, вжик-вжик…
Спека того дня стояла страшна, гедзі кусали неймовірно!
А ще того року в лісі стільки диких кабанів завелося, що… не приведи Боже!
Ото, обід, всі втомлені. Косити набридає…
Ех, таточку, що за згадки! Ярославі, може, й нудно.
Та ні, мені дуже цікаво!
Дивлюсь я на людей й думаю: як би їх повеселити? Ну, думаю, пожартую. Може, спека в голову дала, не знаю…
Кидаю я косу, біжу що сили й гукаю: «Ой леле! Кабани, рятуйся хто може!» та й деруся на дерево. Дивлюсь, і всі налякані по деревах!
А що далі?
Потім мене чоловіки мало не граблями побили! Але робота пішла веселіш.
Свекруха не втрималася стусонула діда по плечу:
Оце жартівник рудий!
Тату, краще про справжніх кабанів розкажи.
Та було й таке…
Ми з Марусею тоді були ще молоді, про Остапчика й не думали.
Я тоді мисливець був «запеклий». Памятаю, якось сніжком притрусило, я й кажу Марисі: «Піду на полювання».
«Іди», каже.
Взяв я рушницю, пішов у ліс. Шукав-шукав нічого. Вже й додому збирався. Тут чую кабани близько. Підпустив і стріляю. Думав, потрапив, та ні промазав. І тут на мене секач насів! Я тікати, видерся на дерево сам не памятаю як.
Ти там від страху ледь не помер! додала свекруха.
Не перебивай… Сиджу на дереві ні живий, ні мертвий. Кабани лягли під деревом і стережуть мене.
Ух ти! І що далі?
Майже всю ніч пробув на тому дереві. Морозу не було, тільки завдяки тому не змерз. А Маруся вдома скавуляла, поки не зібрала мужиків, не знайшли мене й не донесли додому.
Ти ж у мене, Марусю, і жінка, і богатир!
Цить, проказнику! Ярославко, чаю хочеш? З чебрецем і з домашнім медом.
Ох, будь ласка!
Марія Іванівна розлила по кружках запашний чай.
Остапе, розкажи, як мою сестру лікували.
Тесть ледь не вдавився чаєм, розсміявся:
Буває, сестра Марисина надсилає телеграму: «Їду в гості». Розвеселилися, зустріли. Гостює і якось за столом каже: ноги болять, ходити не можу.
А пчолами не пробувала лікуватись? питаємо.
Де це в місті бджіл знайти?
Йдемо, Таню, до пасіки вилікую тебе!
Айболит з-під Львова! засміялася свекруха.
Підвів я Таню до вуликів, кажу: піднімай сукню трохи вище колін… На кожну ногу по бджолі посадив.
Спочатку дякувала, а потім лаялася на чім світ стоїть! Виявилося, алергія в неї на бджолину отруту, ноги як колоди!
Я й кажу доктор Айболит…
Не знали ми про алергію! А ти, Ярославко, медок їж! У тебе ж немає алергії?
Та ні! Дякую, Яремо Степановичу!
Дай Боже…
Допили чай. Надворі вже змиркло, мене огорнула втома.
Свекруха зашторила фіранки:
Остапчику, де ж вам лягти?
Ма, можна на печі? Ярославко, будеш на печі спати?
Іще й як!
Зараз усе буде! Батько своїми руками виклав цю піч, похвалилася Марія Іванівна.
Тесть глянув гордо.
І не дивно було пишатися піч і пригріє, і нагодує, і сімю довкола себе збере.
Яскраве полумя жевріє в ній, животворне.
Подякували господарям і встали зі столу. Чоловік лагідно підсадив мене на піч.
Із полаті повіяло настоєним за роки ароматом: випаленим цеглою, сухими травами, овечою вовною, запахом свіжого хліба.
Остап заснув швидко, а мені не спалося.
Що це? Праворуч хтось гучно сопів:
Хф-пух, хф-пух…
Домовик! Точно домовик! Я колись читала…
І згадала дитячу лічилку:
Домовик, домовик, не грайся ти з нами!
Тільки вранці я дізналася правду ніякий це не домовик, а опара, яку свекруха поставила в тепло і забула.
Ще не раз ми приїдемо до родини Остапа послухаємо байки Яреми Степановича, погріємося біля печі, скуштуємо домашнього хліба.
Та це вже інша історія…
У житті важливо берегти традиції, цінувати родину й памятати: там, де вогонь у печі, там тепло й у серці.
