ГІРКЕ ЩАСТЯ
Чим же тобі та дівчина не догодила? Добра ж, соромязлива, охайна, вчиться, тебе кохає, з докором казала синові Оксана Петрівна.
Мамо, я сам розберусь… Остап, як завжди, ставив крапку у розмові, що не знаходила змісту.
Оксана Петрівна вийшла з кімнати.
«Все він розбереться… Скільки вже дівчат перемінив… А самому вже майже сорок. Скоро й не треба буде ніякої. Все йому не до вподоби, не так щось…», думала вона, тяжко зітхаючи.
Сину, йди обідати, гукнула Оксана Петрівна з кухні.
Остап одразу відгукнувся. З апетитом заходився їсти мамин борщ.
Дякую, мамо. Як завжди, смачно.
Краще б ти так дружині своїй казав, а не мені, Оксана Петрівна все не могла заспокоїтись.
Мамо… Остап допив узвар і вже хотів вийти з кухні.
Почекай, синочку. Ти знаєш, я ось згадала. Колись ходила я до ворожки. Вона тільки мене побачила та й каже:
У твого сина буде гірке щастя.
Ой, мамо, не вір у ті байки, Остап усміхнувся.
У різні роки були у Остапа «кохані» та й просто жінки.
… Ганна була розумною, начитаною та на диво мудрою не за віком. Старша за Остапа на девять років, вона часто давала йому слушні поради.
Спершу це Остапа тішило, а згодом він став сприймати Ганну, як старшу товаришку. Більше нічого. Усе якось безбарвно було. Розійшлися.
У Люби був восьмирічний син. Остап так і не зміг знайти з ним спільної мови. Любив Любку, здавалось би. Вона була гарною, але з несамовитим характером. Не встигнеш домовитись. За кожну провину свою чи її дарував Любці подарунки. А сварки якісь дитячі й безглузді.
Чогось бракувало в цих стосунках. Мабуть, спокою й надійності.
Віра була ідеалом. Таких жінок ще пошукати
Остап навіть думав оженитись із нею. Здавалося, що Віра правильна, чиста і розсудлива. З нею навіть говорити хотілось тільки «в білих рукавичках».
Остап оселився в її квартирі. Був готовий завести з нею дітей. Не менше двох.
Та одного разу повернувся з відрядження, а Віра з колишнім однокласником. Класика
Остап знову повернувся до мами. Вирішив: досить із нього тої романтики.
Буду собі сам. Хороший, між іншим, варіант. Найміцніша сімя це один чоловік, жартував мамі.
Оксана Петрівна лише знизувала плечима і журилася:
Хіба ж не знайде тебе твоя доля, синочку
А доля таки знайшлась. Як грім серед ясного неба.
Їхав Остап у чергове відрядження до Львова. У купе зайняв свою нижню полицю. Увійшла жінка:
Молодий чоловіче, може поміняємося місцями? Я б ваше нижнє місце зайняла, якщо не проти?
Нема питань, мовив Остап.
Окинув її поглядом з ніг до голови. Нічого особливого. Але серце спіткнулося. «Може, це й є моя доля…»
Заліз Остап на верхню полицю, задрімав
Як добре, що ви прокинулись. Сідайте до столика гостіться! любязно запросила незнайомка.
Остап спустився, розговорилися.
Зоряна, представилася жінка.
Остап. Дуже приємно, Зоряно.
Увесь вечір балакали. Остапові з Зоряною було на диво легко. Він навіть не намагався підкорити її своїм «шармом». Здавалось, наче він знає цю жінку все життя.
Узяли по телефону на всякий випадок.
Пройшло пару тижнів, а Остап раптом зрозумів, що хоче почути голос Зоряни.
І закрутилось…
Побачення, поцілунки, обіцянки…
Остап вже й забув, як жив без цієї жінки. Сорок років! Попередніх залишав позаду легко. А тут усе. Ні берегів, ні меж
Йому хотілось цілком зануритись у життя Зоряни.
Ця жінка огортала Остапа чистою любовю, турботою, порозумінням.
Через три місяці знайомства Остап запропонував Зоряні руку і серце.
Остапе, я старша від тебе на сім років. Маю трьох дітей. Живемо в гуртожитку, Зоряна не вміла брехати й не хотіла. Виклала всю правду.
І вдова ти, Зоряно, я про все знаю. І дітей твоїх бачив. Будете жити зі мною. Все вирішено. Я кохаю кожного сантиметра твого тіла. Ти моя випадкова і остання жінка, Остап лагідно поцілував Зоряну.
Добре, Остапе, спробуємо, засоромилася Зоряна.
Ні, не спробуємо, Зоряно. Будемо разом назавжди, взяв її за руку Остап, Чуєш? Назавжди.
Оксана Петрівна, дізнавшись про вибір сина, тільки й мовила:
Допробувався… Така вже непомітна з непомітних
Через девять місяців у подружжя народилась донечка особливе сонячне дитя.
Остап радів і нинів за Зоряну, аби не зламалась.
Виховувати дитину-сонце то неабияка витримка й титанічна любов.
Зараз доні Остапа й Зоряни вісім. Її всі обожнюють у родині.
Остап боготворить Зоряну.
Гірке, але таке справжнє щастяІноді ввечері, коли всі вже сплять, Остап тихо сидить край ліжка донечки, слухає її спокійне дихання і вдячно усміхається долі. Гірке щастя Може, трошки і гірке, бо непросто. Але жити без нього не було б змісту.
Якось малеча простягнула до нього рученя і прошепотіла крізь півсон:
Тату, ти мій супергерой
Остап обійняв доню, заглянув у її великі світлі очі і вперше зрозумів, що життя насправді вдалося. Відтепер він ніколи не шукав щастя воно завжди жило в ньому самому, у дрібницях, у кожному ранковому сміху дітей, у лагідних Зоряниних долонях, у теплій маминій юшці на кухні.
Заради цього, подумав Остап, варто було відчути навіть найгіркішу гіркоту.
А за вікном знову світало.
