Ехо у нічній тиші
У реабілітаційне відділення Марина Богданівна потрапила за два тижні до Різдва. Раніше не вийшло: ліжок не було вільних.
Здоровя річ серйозна, і коли видали направлення, Марина Богданівна щиро зраділа: медичний центр, куди її скерували, у всьому Львові дуже хвалили.
Та глибоко всередині щось стиснулося: скоро Різдво, кутя, пампушки, вертеп… З дитинства Марина обожнювала ці дні запах ялинки, прикрас, метушню перед святом. Тепер довелось від того всього відмовитись.
Вона щодня повторювала собі, що нічого страшного буде ще не одне свято в її житті, і, може, на Водохреще вже буде дома, жива-здорова.
І ніби заспокоїлась.
***
Її поселили у затишній двомісній палаті з телевізором і навіть електрочайником. Сусідкою виявилася молода дівчина, років у два рази молодша за Марину. Прописали масу процедур, лікувальну гімнастику.
Марина Богданівна старалася не пропускала нічого. Навіть в спортивний зал записалася, настільки їй сподобалась інструкторка Ірина енергійна, з відкритою посмішкою.
Лікарі хвалили: відновлення триває добре, є прогрес, вона молодець.
Марина Богданівна усміхалася, киваючи, та щось пригнічувало її зсередини. Уперше вона не носилася з вишитими рушниками, не купувала подарунки дітям, не ламала голову, яка буде кутя.
Різдвяна казка ніби йшла десь далеко, чужим берегом ріки.
«Здоровя головніше», твердила собі, «Зустріну ніч з сусідкою в палаті-гості».
30 грудня сусідку виписали. Двері закрилися тиша стала абсолютною.
***
31-го вранці подзвонили діти привітали, питали, чи не болить, пообіцяли приїхати після свят.
Всі зайняті, у кожного свої турботи, свої традиції. Вдень ще кілька знайомих кинули смс…
Потім настала ніч.
***
Марина Богданівна чула, як після виступу Президента інші пацієнти вийшли у коридор, сміялись і гучно вигукували: «З Новим роком! Щастя й здоровя!»
Вона ж не зрушила з місця.
Здавалося, між нею і тим веселям невидима, мов скло, стіна.
І вона сама по цей бік.
***
Вона взяла до рук телефон дуже кортіло почути чийсь голос!
Але… Кому дзвонити? Контактів море…
«Люба» однокласниця, десять років не бачились, лише іноді лайки кидають одна одній у фейсбуці.
Зручно. Але порожньо.
«Василь» колишній чоловік. Жодного сенсу.
Далі.
«Тарас» син. Звісно, підніме слухавку, розмовлятиме, навіть приїде, якщо треба… Але Марина хотіла залишатись сильною для нього.
Інші номери ані тепла, ані сенсу. Не було людини, якій вона могла б подзвонити цієї ночі, хоча б для символу: привітати зі святом. Її дзвінок здавався їй чужим, недоречним. Та й цих людей це не здивувало б.
Може, бодай кому-небудь… прошепотіла вона у стерильній академічній пустці.
І розплакалась.
Здавалося, у неї є все: квартира на Сихові, робота, досвід, тисячі знайомих.
І водночас немає нічого. І нікого.
***
Відчувши це до болю, Марина Богданівна накинула старенький пуховик і вийшла у ніч. Мороз плюнув у легені гіркуватим повітрям.
Біля центру стояв невеличкий скверик зі сніговими лавками і ліхтарем, що світив крізь іній, як місяць під шапкою.
На лавці сидів чоловік приблизно її віку, може трохи старший. Він не дивився ні на місто, ні на ліхтар. Просто сидів, ніби чекав але кого?
Марина відчула дивну потребу говорити до нього. Хоча б слово.
Доброго вечора, невпевнено произнесла вона.
Чоловік підвів очі, посміхнувся просто, по-людськи, з теплими зморшками біля очей.
І вам доброго. З Різдвом вас.
Вона теж мимоволі усміхнулась. Проста фраза, але доторкнулась десь дуже глибоко.
А ви чому тут?
Нема з ким балачку вдома вести, мовив спокійно. Дружини нема вже три роки. Донька в Чехії, дзвонила вдень, казала, що дуже зайнята. От і сижу. А ви, мабуть, з центру?
Марина кивнула.
Так. Одужую після хвороби. І сьогодні зрозуміла немає кому подзвонити у святкову ніч. У записнику сотні імен, а слова сказати нема кому.
Він не здивувався.
Самотність приходить тихо. Одного дня відчуваєш: якщо щось трапиться ніхто не дізнається. Ніхто не почує, і не прийде. І щоб не пропасти, мусиш наважитись. Перша сказати слово. От як ви Отже, ви сильна людина.
Я не почуваюся сильною…
То не має значення, лагідно сказав він. Ми стаємо сильними, коли йдемо на зустріч життю, навіть якщо воно відвернулось. І знаєте… Якщо завтра не прийдете все одно чекатиму. Бо вже знаю, що ви є.
Його слова були такими щирими, що Марина раптом зрозуміла: вона, шукаючи порятунку від самотності, й не здогадувалася, що й сама стала порятунком для іншого.
***
Коли вона поверталася у палату, в кишені лежав клаптик паперу з номером телефону, написаним невпевнено-акуратним почерком: «Степан Олегович».
Пустоти в душі ще було багато, але зявилося і щось тепле відлуння чужого голосу:
Я чекатиму…
Вперше за довгий час Марина Богданівна думала не про втрати, а про завтрашній день. Просто завтра, зранку.
«А може… подзвонити? промайнуло перед сном. Просто побажати, як у дитинстві: «Доброго ранку, Степане Олеговичу»»Вона довго вагалась, тримаючи телефон у руках, дивилась на цифри, що написані чорним чорнилом наче на двері, за якими могло бути щось нове. Нарешті, не чекаючи від себе рішучості, натиснула «дзвінок».
На тому кінці дроту Степан Олегович взяв слухавку майже одразу.
Алло?
Доброго ранку, прошепотіла Марина, навіть не впізнаючи свого голосу. Я… я таки наважилась.
От і добре, лагідно відгукнувся він, і в тій тиші відчулися усмішка і полегшення. Бачите, з першого кроку починаються всі дива.
Вони домовились зустрітись у скверику з чаєм у термосі, з ковдрою на плечах.
Коли Марина вийшла надвір, сніг у повітрі блищав, як срібло на морозі, але їй було тепло. Степан уже чекав, як і обіцяв. Вона захиталася і відчула, як його долоня міцно обіймає її плечі.
З Новим роком, Маринко, сказав він, і це прозвучало так, ніби хтось нарешті відчинив вікно у зачиненій кімнаті.
В цей момент десь у місті оголосили колядку, і дзвони пробили у ніч так, що навіть у глибині душі стало світло.
Їй вже не хотілося повертатись назад до порожньої палати бо у цю мить вона точно знала: будь-яка тиша стає інакшою, якщо ти можеш її ділити з кимось ще.
