Я НАГАДАЮ ТОБІ
Марічко Василівно, ось тут завиток не виходить сумно прошепотів другокласник Тарасик, тикаючи пензликом у впертий зелененький листочок, що не хотів згинатися, як на задумі його квітки.
А ти, любий, не тисни на пензлик так сильно Ось так, легко, ніби пірїнкою долонею. Ось! Молодець! Таки не завиток, а очей не відірвати! лагідно посміхнулася літня вчителька. А кому таку красу малював?
Для мами! осяяно зрадів Тарасик, коли впертий листочок нарешті піддався. У неї сьогодні день народження! А це мій подарунок! гордість від вчительської похвали ще більше зазвучала у дитячому голосі.
Ой, щаслива твоя мама, Тарасику. Почекай, не змикай альбом хвилинку. Нехай трошки підсохне, щоб не розмастились фарби. Уже вдома акуратно виріжеш цей листочок. Побачиш, мамі дуже сподобається!
Вчителька кинула останній погляд на темну маківку, схилену над аркушем, і, посміхаючись своїм думкам, повернулася до столу.
Ото подарунок мамі! Давно, мабуть, не отримувала подібної краси. У Тарасика справжній хист до малювання! Треба буде подзвонити мамі запропонувати записати хлопця в художню школу. Такий дар не можна занедбувати.
Заодно й спитаю свою колишню ученицю, чи сподобався їй подарунок? Марічці Василівні й самій важко було відвести погляд від тих оживших на папері квітів так ніби шелестять вони своїми зеленими завитками.
Так, у матір Тарасик пішов! Лариска колись у його віці так само гарно малювала
*****
Марічко Василівно, це Лариса, мама Тараса Котовича, ввечері пролунав дзвінок у квартирі вчительки. Дзвоню попередити: Тарас завтра не прийде, різко сказала молода жінка.
Привіт, Ларисо! Сталося щось? поцікавилась Марічка Василівна.
Ще як сталося! Увесь день іменин мій зіпсував, бешкетник! А тепер ще й з температурою лежить швидка нещодавно поїхала.
Як з температурою? Він зі школи здоровий пішов подарунок тобі ніс
Та про ті плями ви?! розсердилась трубка.
Які плями, Ларисо? Він такі гарні квіти намалював! Я сама хотіла телефонувати, в художню школу записати
Не бачила я, що там за квіти, але на смердючого клубка я точно не розраховувала!
Клубка? Що ти маєш на увазі? зовсім розгубилася Марічка Василівна, слухаючи збивчиві пояснення нервової жінки, і все більше хмурніла. Знаєш що, Ларисо, може, я до вас зараз зайду? Недалеко ж живу
За кілька хвилин, отримавши мовчазну згоду колишньої учениці (хоч як швидко летить час), нині мами свого учня, Марічка Василівна вже виходила з підїзду. З собою прихопила старий альбом із кольоровими фотографіями й дитячими малюнками свого першого класу.
На світлій кухні, куди Лариса провела гостю, панував справжній безлад. Прибравши торт зі столу і посуд у мийку, мама Тараса почала розповідати:
Як прийшов зі школи із запізненням а з кремезної куртки, штанів та рюкзака бруд з водою лився
Як витяг з-під светра цуценя мокре й смердюче так, що здалеку чутно. Поліз у крижану яму за ним, бо чужі хлопці туди закинули. Книжки ні до читання, ні до чого. Альбом у плямах, на які без сліз не глянеш. І температура за годину до сорока піднялась
Гості всі розійшлися, торт нерозрізаний, лікар зі швидкої її, матір неуважну, сварив
Ото й віднесла я того ж цуценя назад на смітник, поки Тарасик заснув. А альбом ось, на батареї сохне там від тих квітів після води нічого й не лишилось! невдоволено фиркнула Лариса.
І зовсім не помічала мати Тараса, як із кожним її словом, з кожною фразою Марічка Василівна все більше хмурніє.
А коли дійшла до долі врятованого учнем песика зовсім потемніла обличчям. Суворо зиркнула на Ларису, лагідно провела долонею по зіпсованому альбому й почала говорити мяко:
І про зелені завитки, і про квіти неначе живі. Про старанність невікову і сміливість щиру. Про хлопчаче серце, яке кривди не терпить, про хуліганів, що скинули нещасного песика до ями.
Потім встала, взяла Ларису за руку і підвела до вікна:
Он там, яма ця, дивися, показала. У ній не лише щеня сам Тарасик міг потонути. Але ж невже він про себе тоді думав? Може, про намальовані квіти думав аби не змазати подарунок!
Чи памятаєш, Ларисо, як у буремних девяностих ти гірко плакала на шкільній лавці, тримаючи знайденого котеня й не пускала від себе? Як усім класом його гладила та на маму чекала? Як додому їхти не хотіла й батьків ганьбила, коли того котика за двері виставили Добре хоч схаменулись!
Я нагадаю тобі! І Тишкa твого, що з небажанням залишала! І кумедного Мухтара щеня Найди дворової, що з тобою до інституту йшов поруч. А ще грака з поламаним крилом, над яким ти у живому куточку опіку взяла
Марічка Василівна витягла із пожовклого альбому велику фотографію, де хрупка дівчинка у білому фартушку пригортає пушистого котика, з усмішкою дивлячись на однокласників. Голос її став тихішим, але не менш впевненим:
Я тобі доброту нагадаю цю веселку, що розквітала в твоєму серці всупереч усьому
За фотографією зі старого альбому випав ще дитячий малюнок: маленька дівчинка тримає в руці кошлатого котика, а іншою міцно тримається за мамину долоню
Якби моя воля, вже суворіше сказала вчителька, я б цього цуценя разом із Тарасиком розцілувала! А ті плями у рамочку поставила б. Бо немає для мами кращого подарунка, ніж виростити дитину справжньою Людиною!
І не помічала літня вчителька, як з кожним словом лице Лариси міняється, як нервово вона позирає на двері спальні Тараса, як стискає зіпсований альбом
Марічко Василівно! Рідна, пригляньте недовго за Тарасиком. Буквально кілька хвилин! Я зараз! Я дуже швидко!
Під уважним поглядом учительки Лариса хутко накинула пальто й вискочила за двері.
І, не розбираючи дороги, побігла туди до смітника, видного крізь гілки. Хоч ноги промокли, все кликала, заглядала під коробки, ворушила сміття І весь час озиралась: чи пробачить?
*****
Тарасе, а хто це у тебе носа в квіти засунув? Невже твій друг Дикусь?
Він і є, Марічко Василівно! Пізнали?
Ще б пак! Ось і біла зірочка на лапці блищить! Як згадаю, як ми з твоєю мамою ті лапи відмивали засміялася вчителька.
А я йому тепер щодня лапи мию! з гордістю відповів Тарас. Мама каже: завів друга турбуйся. Вона навіть окремий тазику для цього купила!
Хороша в тебе мама, посміхнулася вчителька. Знову їй малюєш подарунок?
Ага, хочу в рамці зробити. Там у неї якісь плями в рамці, а вона дивиться і посміхається. Можна сміятись із плям, Марічко Василівно?
Із плям? хмикнула вчителька. Може й можна, коли ті плями від чистого серця. Скажи мені, друже, які успіхи у художній школі? Виходить?
Ще й як! Скоро зможу мамин портрет написати! Радісна буде! А поки ось, Тарас поліз у рюкзак і витяг склеєний аркуш. Це від мами, вона теж у мене малює.
Марічка Василівна обережно розгорнула листа й ледь ніжно стиснула плече школяра:
На білому аркуші кольорами і щастям сяяв Тарас, з рукою на голові чорнявого песика, що дивився з обожнюванням. Праворуч стояла мініатюрна, світловолоса дівчинка в шкільній формі, пригортаючи малого пухнастого котика
А ліворуч, із-за заваленого підручниками учительського столу, поглядала вона сама Марічка Василівна, з доброю посмішкою та мудрістю у живих, справжньо-українських очах.
У кожному штриху, в кожному помаху пензля вона відчувала приховану, безмежну материнську гордість.
І раптом світло посміхнулася, стираючи сльози: у найскромнішому куточку листа квітами й зеленими завитками було виведено одне єдине слово: «Памятаю».
