Дванадцять років потому
Дуже вас прошу, допоможіть знайти мого сина! голосної і тремтячою від сліз, благала жінка у студії. Мені нічого більше не потрібно, окрім цього
Ганна сіла на диван поряд із ведучим, театрально стискаючи руки. Перед ефіром вона навмисно вдяглася якомога скромніше, цілу ніч не спала, аби виглядати блідою, стомленою як справжня страждальниця. Вона хотіла, щоб усі побачили в ній змучену матір, викликати у людей жалість і співчуття.
Найбільша мрія для мене зараз відновити стосунки із сином, тихо мовила вона, немов кожне слово виривалося із болем. Я перепробувала все можливе! І до поліції зверталась, чекала, що поможуть… Але там навіть заяву відмовились приймати! Кажуть: Василь уже дорослий, вже давно виїхав з дому. Мовляв, якщо раніше не цікавились долею сина, то чому тепер прийшли
Ведучий співчутливо схилив голову, уважно слухаючи. Насправді ж йому важко було повірити у щирість Ганни. Він відчував: не все так драматично, як вона розповідає. Сама з сином посварилась і про нього не згадувала роками, а тепер ось Але глядачам подібні історії до вподоби, це ж рейтинги.
Тобто через сварку ваші стосунки обірвалися? спокійно поцікавився ведучий, пильнуючи реакцію зали. Дехто був скептичний, а хтось, навпаки, витираючи сльози, щиро співчував нещасній матері.
Ганна кивнула, на її очах знову заблищали сльози. Вона глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе.
Так, все почалось дванадцять років тому. Мій син по-справжньому закохався, захотів одружитись. Я розуміла, що таке перше кохання, але та дівчина Вона одразу мені не сподобалась! Знала, чим все закінчиться! Вона курила, часто ходила у нічні клуби, частенько випивала й почала втягути в це мого Василя!
Жінка замовкла, наче знов переживаючи ті події. Ведучий не поспішав, залишаючи їй час зібрати думки.
Я пробувала з ним говорити, застерігала, благала: Сину, це не твій шлях! Але він мене не слухав, казав, що я не розумію, що він вже дорослий. Одного вечора він вдарив кулаком по столу і вигукнув: Я їду!
Ганна схлипнула, і ведучий, не вагаючись, подав їй хустинку. З вдячним поглядом вона обережно витерла сльози, намагаючись не зіпсувати макіяж. Трохи помовчала, зібравшись із силами.
Він пішов. Поки я була на роботі, зібрав речі і зник. Ні слів, ні прощання… Змінив номер, перестав з усіма спілкуватись ні друзів, ні рідних, нікого І все через ту дівчину
Її голос знову затремтів, жінка на мить стулила очі, ніби втамовуючи бурю почуттів.
Вибачте, дуже важко згадувати це все, прошепотіла вона, міцно вчепившись у хустинку.
Волосся впало їй на обличчя, ховаючи наполовину риси жінка все продумала, щоб максимально вплинути на емоції глядачів. За сценарієм вона мала дозволити емоціям вирватись назовні, заплакати на камеру, підкресливши свою гірку долю. Насправді ж Ганна й близько не відчувала такого болю, як хотіла зобразити. Усе це було радше грою для публіки.
Ведучий бачив, що сліз немає, але вирішив підтримати її роль.
Ми розуміємо вашу біль, кивнув він і легким рухом попросив асистента подати склянку води. Не поспішайте, кажіть усе, як відчуєте.
Затримка затяглась пауза була потрібною для драматизму. Ведучий умів правильно розподіляти час між питаннями, аби тримати напругу.
Що вам зараз відомо про сина? нарешті запитав він, нахиляючись уперед й демонструючи зацікавленість.
Ганна підвела погляд, змішавши у ньому відчай і крихту надії.
Зовсім нещодавно одна знайома бачила його у Києві, відповіла вона, її голос тремтів чи то від хвилювання, чи від гри. Він навіть прізвище, здається, змінив! Я його більше не можу знайти! Дуже прошу, якщо хтось його бачив
Вона звернулась прямо до камери, намагаючись проникнути поглядом у душі глядачів.
Я потрапила до лікарні, продовжила Ганна, і тут у голосі справді зявились справжні ноти тривоги. Замислилась: може, мені вже мало залишилось? Я так хочу хоч раз побачити Василя, обійняти, пробачити і попросити прощення
На екрані зявилося фото молодого чоловіка приблизно двадцятирічний, світле волосся, сірі очі, виразне, але не надто помітне обличчя. Таких хлопців багато на вулицях великих міст: побачиш і не згадаєш. Ганна невільно затримала погляд на знімку, думаючи, що за роки син змінився, став старшим, можливо, відростив бороду, змінив зачіску. Може, одягнув окуляри або набрав ваги. Від цих думок їй ставало лише гірше можливість знайти Василя здавалася зовсім мізерною.
Якщо хтось впізнав хлопця зателефонуйте в студію, номер бачите на екрані, урівноваженим голосом мовив ведучий.
Після зйомки Ганна, граючи роль до кінця, неквапом рушила до виходу, де її вже чекала подруга Лідія саме вона наполягла на цій передачі. У ковдрі скупих посмішок Ганни зявилася справжня задоволеність.
Ну як, вийшло? тихо прошепотіла вона, знервовано і водночас зухвало.
Лідія помітила глядачки у залі вражені, багато хто витирали сльози, перешіптувались, співчували. Її вуста сіпнулись у ледь помітній посмішці.
Жінки у залі мало не плакали, відповіла вона, прямо на очах. Через тиждень знатимеш, де твій Василь. Зможеш вимагати компенсацію за його виховання. Бо ж, подивись: сам живе, як пан, а тобі ні копійки!
Ганні не зовсім сподобалися слова подруги занадто прямолінійно, грубо. Але в них була правда, яку вона намагалась не помічати.
Останні роки вона майже не думала про Василя. Син спливав у її памяті зрідка, без болю і жалю. Все змінилося, коли Лідія випадково зустріла знайомого, який бачив Василя на Печерську. Розповів, що хлопець тепер керує власною компанією, підїжджає під офіс на розкішному авто, вдягається у брендовий костюм явно не за кілька тисяч гривень. Часом Василя бачили біля престижних ресторанів, де кожна вечеря щонайменше у кілька тисяч гривень.
Ганна навіть не намагалась приховати: її цікавить не стільки доля сина, як його достаток. Він зобовязаний! Вона ж дала життя, піклувалась, вкладала кошти має право розраховувати на гідну віддачу!
Нічого, його обовязково знайдуть, сказала вона швидше сама собі, треба лише трохи зачекати. Я буду забезпеченою
Вона була впевнена: Василь не відмовить їй у допомозі, бо для людини такого статусу скандал з рідною матірю це пляма на репутації. Після такого розголосу лиш меш і зможе, як показний ідеальний син, хоча б у медіа зіграти свою роль. Але вона ще не підозрювала, що потрапила до хитрої пастки, розставленої власним сином
***************************
Дванадцять років тому.
Василь повернувся додому близько девятої вечора. Це був один із найнапруженіших днів останній найважчий екзамен у сесії. В голові все ще крутились формули й дати, мязи боліли від напруги: хлопець мріяв просто завалитись на ліжко й заснути до ранку. Але він добре знав, що це неможливо.
Щойно вставив ключ у двері, як почув голоси у квартирі: чоловічий різкий, невдоволений; і материн тихий, виправдовуючийся, стривожений. Знову цей чоловік у їх домі Василь скривився: здавалося, той спеціально приходить тоді, коли він зявляється, аби здійняти черговий скандал.
Василь спробував навшпиньки пройти коридором непоміченим, але спіткнувся об валізи, що стояли просто біля вхідних дверей. Він завмер, дивлячись на них. Його валізи! Серце калатало. Щось було не так.
Що це? гучно запитав він. Мої речі? Хто їх сюди поставив?
Голос прозвучав голосніше, ніж він хотів. Він поставив рюкзак, схрестив руки й чекав пояснень. В квартирі раптово стихло. З кухні вийшла мати.
Ганна подивилася на нього з незадоволенням, скривила губи й повернулась, щоби йти геть. Хлопець кілька секунд дивився їй услід, не розуміючи, що відбувається.
Знявши взуття, він вирішив зайти на кухню. Двері були трішки прочинені, і Василь побачив картину, від якої всередині все стиснулось. За столом сидів чоловік Андрій, чий голос він тільки-но чув. Тримав чашку чаю, розслаблено сперся на спинку стільця.
Що він тут робить? спитав Василь у матері.
Ти ще йому не сказала? зі зневагою пирхнув Андрій, покрутивши телефон у руках. Чого тягнеш?
Не говоріть про мене, наче я тут зайвий! зірвався Василь. Я маю право тут жити! На відміну від вас! Хто ви такий? І навіщо привели свою дитину?
Він хотів сказати ще щось, але мати зупинила його. Погляду її був холодний, в голосі не чулося ні краплі жалю:
Відсьогодні ти не будеш тут жити. Твоя колишня кімната тепер Андрієвого сина.
Василь стояв, немов паралізований, дивлячись на неї: ні краплини теплоти, тільки суха рішучість. Андрій кивнув і спокійно відпив чай.
Чому ви вирішуєте за мене, де мені жити? голос здригнувся.
Хлопець був шокований. Він знав, що заважає матері будувати особисте життя, але так, без попередження, виставити рідного сина за двері? Це була зрада.
Тато збирався переписати квартиру на мене спробував Василь знайти хоч якусь опору.
Ганна схрестила руки, її підборіддя гордо підняте.
Але він загинув раптово, промовила вона сухо. Заповіт залишився старий, ще до твого народження. Власниця я, і вирішую сама, хто тут житиме. З сьогоднішнього дня ти тут більше не зявляєшся! Соромно, дорослий хлопець, а все на мамину шию сідаєш!
Її слова били як батіг. Він ледь стримував гнів; це був його дім, усе до болю знайоме.
З нервів у хлопця почав посіпуватись око. Можливо, смерть батька й не була випадковістю? Може, хтось доклав рук, щоб квартира дісталася не йому?
Він глянув на Андрія, який сито пив чай з батькової чашки.
Ти справді готова вигнати власного сина? ледь чутно запитав він.
Уже зібрала всі твої речі, відповіла мати холодно, з цього дня тут житиме інший. Не смій з’являтися!
А де мені ночувати? збліднув Василь, намагаючись не зірватись на крик.
Мати мовчала, не відводячи погляду. Він так і не побачив милосердя тільки холод і злість.
Василю хотілось кинутися до Андрія, вигнати його з квартири. Але він тільки стиснув кулаки, глибоко вдихнув.
Не пропадеш, байдуже кинула Ганна, друзів у тебе багато, виживеш. Далі сам.
І ще: гроші на останній курс університету я забрала. Витратила на своє нове життя весілля на носі.
Ці слова добили хлопця. Мати повністю викреслила його зі свого життя викинула з дому, позбавила підтримки, навіть власні гроші забрала.
Але принижуватись і благати не буде! Всередині народжувався план: взяти академку, знайти роботу, самостійно оплатити навчання. У нього є руки, голова, і неймовірне бажання довести, що він сам чогось вартий.
Він лише раз глянув на матір: тепер між ними прірва, якої ніколи не подолати.
Маму він пробачити не зміг і не зміг би вже ніколи.
***************************
Ти бачив? збуджено прошепотів Дмитро, схилившись над Василем у кавярні десь у центрі Варшави. У руках смартфон з відправленим відео. Передача щойно вийшла в ефір.
Василь відклав документи і повільно підняв очі. Усередині відчув не злість, а суміш полегшення і іронії.
Бачив, коротко відповів він, трохи сумно всміхаючись. Чоловік Лідії не втерпів Але саме цього я й хотів. Нехай матір знає, що втратила.
Вігнувшись у кріслі, він легенько провів рукою по короткій стрижці. В голові відлунювали кадри тієї передачі де його мати звичними театральними прийомами втирала чужим людям сльози, оплакуючи зниклого сина. Дванадцять років тому вона без докору й співчуття виставила його, залишила без житла, без фінансової підтримки та любові. Тепер вона вирішила розіграти історію про зламану материнську долю.
Василь давно вже відплатив тією самою монетою. Не гучним скандалом чи публічними звинуваченнями, а спокійною, виваженою демонстрацією: його життя склалось. Він має власний бізнес, громадянство іншої країни, стабільний дохід і перспективи. І все це без її участі й материнської любові.
Тепер Ганна про все знає. Могла б отримати підтримку, але обрала чужого чоловіка й чужого сина. Вона сама колись вирішила розірвати всі звязки, тепер має те, що заслужила.
Жодної допомоги від нього вона не дочекається. Ні гроша, ні слова співчуття. Василь вирішив: минуле лишилося позаду. Його майбутнє тільки його вибір, його зусилля. І не для неї в ньому більше місця.
Жінка, яка йому дала життя, назавжди стала чужою. І це найголовніше…
