Ой, ти представляєш, Світлана, як в мене життя закрутилося… Одного вечора приходжу додому, а мій Микола каже мені так буденно, мовляв, Світлано, щось ми з тобою ніби чужими стали, рутина нас затягнула, давай, можливо, трішки окремо поживемо, перевіримо, чи ще є між нами почуття. Я ледве з рук черпак не випустила саме борщ на плиті помішувала, а Микола тим часом сало змащує і в тарілку борщу маконує. Говорить це так спокійно, навіть на мене не дивиться
Я стою, в голові шум, аж дзвін в вухах, ледь не сіла прямо на підлогу Я питаю: «Може, в тебе відрядження?» А він: «Ні, яка відрядження. Просто здається, що нам треба взяти паузу, щоби зрозуміти, чи є ще між нами той вогонь, чи лиш звичка залишилась. Мені вдома душно, все однаково щодня»
І тут до мене дійшло двадцять років разом, двоє дорослих дітей вони вже студенти, хто у Львові, хто у Харкові, іпотека оплачена, ремонт своїми руками робили. А для нього «душно» Я питаю: «А де ти будеш жити?» «Орендував квартиру неподалік роботи, вже зібрав речі».
Ти уявляєш, Світлано? Поки я йому на день народження вязала шарф на розпродажі пряжу шукала, він нову студію знімав і мовчав собі. Та ще й речі вже напакував…
Кажу: «А мені слова не скажеш?» А він: «Свєта, не роби драму, я ж не про розлучення, а про перерву психологи радять таке. Може знову молодість настане» Забрав ноутбук, кавоварку (між іншим, мені колеги подарували), речі сказав, щоб я місяць лиш не телефонувала для «чистоти експерименту». І ключі собі лишив раптом забуде щось.
Дверима грюк і все Я залишилась у тихій трикімнатній квартирі сама. Перші дні просто лежала горою. Тільки води попити, та в туалет. Крутила в голові, що не так зробила. Може, занадто часто бурчала за шкарпетки? Може, розкабаніла? Чи занадто нудна вже стала для нього?
На четвертий день приїхала моя Галина сестра моя. Зайшла зі сиром, котлетками й півторашкою червоного вина. Побачила мене в халаті, зі скуїженим волоссям і відразу давай командувати: «Швидко під душ, а я їсти поріжу!»
Поки я милася, вона застелила стіл і налила вина. Я розповіла все, як було. Галя слухає, прищурилась: «Слухай, він собі бабу знайшов». Я їй: «Та годі, двадцять років разом, кому він треба? Він же вже не хлопець». А вона аж сміється: «Не заважай гастриту новим романам! Щоб орендувати квартиру й на місяць вимкнутись це класика!» А я коли подумала і пароль в телефоні недавно поміняв, і частіше «затримується», і сорочку нову купив сам
Словом, сестра каже: «Думай про себе. Он квартира твоя, за маминим дарчим. Він не прописаний. Не сиди та не ридай зроби те, чого він не чекає». Я зібрала залишки його речей (кажу тобі, навіть крем для гоління викинула, хай в нього руки назад ростуть!), замовила майстра і замки перекрила, найкращий поставила, ключі лиш у мене і в дітей.
Життя потроху нормалізувалось без Миколи на диво чисто, продуктів менше треба, готувати майже й не доводиться. Я ввечері за вязанням і серіалом. Спокійна тиша не совгається ніхто, не бурчить на політику
Але червячок всередині нудив: може, раптом сестра не права? Аж тут усе прояснилось одного вечора йду я до торгового центру, а там бачу Миколу з якоюсь молодою, може, на 20 років молодшою, вибирають разом прикраси Я за стелу сховалася, щоби не попастися. Бачу обіймає, сміється, щось до браслету показує І тут у мене, ніби відрізало вже не боліло, лише холод і тиша.
Повернулась додому, нічого йому не сказала, усе остаточно вирішила. Зібрала його всі решти речей у великі чорні мішки та винесла до тамбуру.
Через кілька днів подала заяву на розлучення в ЦНАПі усе онлайн, швидко, гроші Микола вже лишив у орендованій квартирі та на ту дівку, певно. Я й не сумувала особо довго. Усе майно: дачу продали поділили на гривні, машина йому мені компенсація, я одразу собі відпустку в Європу організувала.
А Миколу через місяць вижили з тої орендованої квартири його Муза злиняла, коли зрозуміла, що в чоловіка ані квартири, ані статків, ані перспектив залишилось. Повернувся до своєї матері у стару панельку на околиці Черкас.
А я поїхала до Туреччини загоріла, купила собі сукню кольору сонця, і навіть трошки закрутила роман з німцем (нічого серйозного, але приємно було відчувати себе знову бажаною). Повертаюсь жити легше не буває.
Одного вечора вже після всього зустрічаю Миколу у дворі. Виглядає, як мокрий горобець ще й із торбою квітів, гвоздики (уявляєш! я ж завжди тюльпани любила).
Підходить: «Свєта, може все спочатку? Даремно я, вибач. Мама дістає, вдома жити нестерпно, я скучив за твоїм борщем» Я дивлюсь і нічого нема всередині, ні образи, ні жалю, ні навіть злості.
Кажу: «Миколо, минулого не повернеш і не потрібно. В мене нове життя без тебе й без старих історій. Мені добре так, як є».
Взяла нові ключі, ті що відчуваються, як крила за спиною, і пішла додому. Він ще щось кликав услід, а я навіть не обернулась усе минуло. Піднялась у свою квартиру, замкнула двері і подумала: треба шпалери переклеїти й крісло нове купити зручне для вечірнього вязання… Життя тільки починається, і ключі від цього життя тепер лише в моїх руках.
Світлано, ти б бачила, яка я зараз щаслива! Не треба нікого чекати, ні підлаштовуватись жити для себе. Коли хочеш їдеш кудись чи друзів кличеш. А щоб залишилось у памяті: не треба боятись відпустити те, що віджило.
От така в мене історія. Як думаєш, я правильно зробила?
