Оновлення доступне
Вперше телефон спалахнув карміновим просто посеред пари. Не просто загорівся екран увесь корпус, стара подряпана «цеглина» Миколи, світилося зсередини, як жар у вугіллі, що дихає.
Миколо, він же в тебе зараз вибухне, прошепотів з-під парти Остап, обережно відсовуючи лікоть. Я казав: не став ті піратські прошивки.
Викладачка з екометрики писала щось крейдою, аудиторія гулила, але промінь яскраво-червоного пробивався навіть крізь джинсову куртку. Телефон хитався не звично, а ритмічно, мовби серце стукало.
“Оновлення доступне”, показало на екрані, коли Микола, не витримавши, витяг телефон з кишені. Під написом іконка нової програми: чорне коло з тонким білим знаком, чи то руна, чи стилізована “М”.
Він зморгнув. Здавалося, тисячі таких іконок мінімалізм, модний шрифт, звична справа. Але щось всередині зайшло беркиць: відчуття, що цей додаток вдивляється у тебе навзаєм.
Назва: “Мирра”. Категорія: “Інструменти”. Розмір: 13,0 МБ. Рейтинг: відсутній.
Встанови, прошелестів хтось праворуч.
Микола здригнувся. Праворуч сиділа лише Соломія, занурена в конспект. Голова не ворухнулась.
Ти що? він нахилився до неї.
Що? Соломія підняла очі. Я мовчу взагалі-то.
Голос у голові не звучав ні як чоловічий, ні як жіночий, не був ні шепотом, ні словом він просто виник, як спливне сповіщення.
“Встанови”, повторило, і в цю мить екран блиснув: “Установити”.
Микола ковтнув. Він завжди записувався на бета-тести всього дивного і ліз у налаштування, куди пересічний ногою не ступає. Все ж зараз ложечка недовіри дряпала свідомість.
І все ж палець сам натиснув.
Встановилось миттєво, наче програмка була вже тут і чекала дозволу. Жодної реєстрації, жодного входу через соцмережі, жодних дозволів. Тільки чорний екран і строка: “Ласкаво просимо, Миколо.”
Звідки ти знаєш моє ім’я? вирвалося уголос.
Викладач прострелила його поглядом поверх окуляр.
Молодий чоловіче, якщо ви вже поговорили зі смартфоном може, повернемось до рівноваги попиту та пропозиції?
Аудиторія захихотіла. Микола пробурмотів вибачення, запхав телефон під парту, але очі вперто чіплялись за рядок на екрані.
“Доступна перша функція: Зсув ймовірності (рівень 1)”.
Під текстом кнопка: “Активувати”. Дрібним шрифтом: “Увага: використання функції змінює структуру подій. Можливі побічні ефекти”.
Ну так, зараз ще кровю підпишу, пробабурмотів він.
Всередині колихнулось цікавість. Зсув ймовірності? Звучало, як черговий клікбейтний “генератор фарту” лиш реклама, збір особистих даних, максимум дощ сповіщень “ви виграли айфон”.
Але кармінове світіння анітрохи не вщухало. Телефон дихав жаром, як живий. Микола пригорнув його до коліна, прикрив зошитом й таки доторкнувся до кнопки.
Екран здригнувся, наче вода під сичанням вітру. На мить усе довкола втихло, фарби стали густішими, у вухах бренькнув дзвін як від пальця по кришталю.
“Функцію активовано. Оберіть ціль.”
Зявилось поле вводу і підказка: “Опишіть бажаний результат (коротко)”.
Микола завис. Кумедно, але зараз виглядало надто усвідомлено. Окинув поглядом. Викладач махала маркером, Соломія щось писала, Остап креслив у зошиті трактор.
“Гаразд, вирішив він, перевіримо.”
Ввів: “Щоб мене сьогодні не питали на парі.” Пальці тряслись. Натиснув “ОК”.
Світ смикнувся. Не голосно, не помітно наче ліфт, в якому стоїш, здригнувся на міліметр і став. Усередині короткочасна порожнеча. Потім усе стало, як раніше.
“Ймовірність скоригована. Заряд функції: 0/1”.
Отже, підвелася викладачка. Хто у нас там за списком?..
Микола відчув, як крижана глиба осіла в животі. Зазвичай щойно подумаєш, як би сховатися від запитань тебе й питають.
Коваленко, вимовила вона. Де ж він? Знову спізнився. Добре. Тоді…
Палець викладачки зупинився.
Гринь, до дошки.
Соломія схлипнула, поспіхом закрила зошит і попленталася вперед.
Микола сидів, не відчуваючи ніг. У голові гриміло: “Спрацювало. Невже?..”
Телефон стих, кармінове світло згасло.
З університету виходив, глухий, як після рок-концерту. Березневий вітер гнав пилюку, бруківка виблискувала калюжами, над зупинкою чужо висіла важка, сіра, мов ватра, хмара. Микола впявся поглядом у мобільник.
Додаток “Мирра” був вже у списку, як звичайна іконка. Без рейтингу, без опису. В налаштуваннях порожнеча. У системі ні наче не існувало: ані розміру, ані кешу. Тільки факт світ смикнувся, вирівнявся.
“Може, збіг, вмовляв себе Микола. Викладач могла й справді згадати про Коваленка в останню мить…”
Та у глибині мозку вже копошилась інша думка: якщо це не випадковість…
Телефон пискнув. Вилізло сповіщення: “Доступне нове оновлення для Мирра (1.0.1). Встановити зараз?”
Швидко… прошепотів Микола.
Він натиснув “Детальніше”. Відкрилось вікно: “Виправлено помилки, підвищено стабільність, додано функцію: Погляд навскрізь”.
І знов: немає розробника, версії Андроїду, звичного шмату тексту. Лише суха, занадто чесна, фраза: “Погляд навскрізь”.
Ні, сказав він і натиснув “Відкласти”.
Телефон образливо пискнув, згас. За мить знову спалахнув тим самим карміновим “Оновлення встановлено”.
Гей! Микола зупинився посеред тротуару. Та я ж…
Люди обходили його. Хтось бурчав під носа. Вітер підняв рекламку й приліпив до ноги.
“Функція доступна: Погляд навскрізь (рівень 1)”.
Під описом “Дозволяє бачити справжній стан об’єктів і людей. Радіус 3 м. Час 10 сек. Ціна: підсилення зворотного зв’язку”.
Якого зворотного зв’язку? по Миколі пішов дрижаки.
Телефон не відповів. Лише підсвітив кнопку: “Пробний запуск”.
В автобусі він не витримав. Затиснутий у кутку між тіткою з сіткою картоплі й школярем із ранцем, Микола дивився на мокрі будинки надворі, допоки око не впіймало іконку Мирра.
“Десять секунд, заспокоював він себе. Просто гляну, що це взагалі таке”.
Відкрив додаток і натиснув “Пробний запуск”.
Світ затих, наче затягнуло ватою. Обличчя стали різкі й світлі. Над кожним простягнулися нитки дехто густо заплутаний, у когось ледь видимі.
Микола кліпнув. Нитки зникали в повітрі, перепліталися. У тітки картопляної сірі, подекуди опалені. У школяра блакитні, заклопотані.
Він перевів погляд на водія над тим клубок чорних і рудих канатів, стягнутий у ланцюг, що йшов у дорогу. Усередині каната ворушилось щось, мов черв’яки.
Три… чотири…, прошепотів Микола.
Подивився на свої руки. Від запясть до куртки тягнулись яскраво-червоні, світлі судини-нитки. Одна товста, темно-карминова йшла прямо до телефону. І кожної секунди товщала.
В грудях стисло. Серце збилося.
Годі! врізався пальцем по екрану.
Світ хитнувся назад. У вухах вибухнув гуркіт двигун, сміх, гальма. Перед очима плескалися плями.
“Пробний запуск завершено. Зворотний звязок підписано: +5%”.
Це що означає… Микола притис телефон до грудей.
Наввідповідь ще одне: “Доступне нове оновлення Мирра (1.0.2). Рекомендується встановити”.
Вдома він довго сидів на краї ліжка, дивлячись на телефон, що лежав на столі. Кімната тісна: ліжко, стіл, шафа, вікно на занедбану дитячу гірку; на стіні вицвілий плакат з космічною станцією зі шкільних часів.
Мати на нічній зміні, батько “на заробітках”, тобто невідомо де. Квартира дихала порожнечею й пилом. Зазвичай Микола топив пустку музикою, серіалами, іграми. Сьогодні тиша дзвеніла, як у порожньому храмі.
Телефон блимає: “Встановіть оновлення Мирра для коректної роботи”.
Коректної чого? запитав уголос. Того, що ти робиш із людьми? Дорогами? Мною?
В спогадах чорний канат водія. Товста карминова нитка до його руки.
“Ціна: підсилення зворотного звязку”.
Що за звязок?.. видихнув Микола, уже розуміючи.
Він завжди вірив: світ це потік ймовірностей. Варто знати, коли штовхнути і змінюєш перебіг. Але ніколи не думав, що йому дадуть інструмент робити це буквально.
“Якщо не встановиш оновлення, зявилось поверх робочого столу, система почне компенсувати самостійно”.
Яка ще система? зірвався Микола. Ти хто взагалі?
Відповідь не прийшла словами. Світ затемнів, у вухах продзвеніло, у скронях застукало. І раптом він відчув не голос, а структуру: ніби код програми, але відчуттями.
“Я інтерфейс. Я додаток. Я спосіб. Ти користувач”.
Користувач чого? Чаклунства? хрипло відмахнувся Микола.
“Назви як хочеш. Мережа ймовірностей. Потоки наслідків. Я дозволяю їх змінювати”.
А ціна? Микола стис кулаки. Яка зворотність?..
На екрані спалахнула анімація: червона нитка товщає й огортає людину.
“Кожне втручання зміцнює звязок між тобою і системою. Чим більше ти ламаєш мережу тим більше мережа ламає тебе”.
А якщо
“Якщо припиниш, нова стрічка, зв’язок залишиться. Але якщо не оновлюватись, система відновлюватиме баланс через тебе”.
Телефон затрясся, мов від дзвінка. Нова нотифікація: “Оновлення Мирра (1.0.2) готове. Нова функція: Відкат. Виправлено критичні помилки.”
Відкат чого?.. затремтів голос.
“Можливість повернути одне втручання. Один раз”.
Згадав автобус. Чорний канат, нитки людей. Як його власна нить товщала.
Якщо встановлю… видихнув він.
“Зможеш відкотити одне своє втручання. Але ціна…”
Завжди ціна, гірко посміхнувся.
“Ціна: перерозподіл ймовірностей. Чим більше правиш тим потужніші збурення”.
Микола занурився в ліжко, вперся ліктями в коліна. З одного боку телефон, який уже втрутився щонайменше в один день, одну пару; з іншого світ, де він лише пливе за течією.
Я ж просто не хотів відповідати… тихо сказав. Одне маленьке бажання. І вже
Десь завила сирена. Микола здригнувся.
“Рекомендуємо оновлення. Без нього можливі збої”.
Які збої? запитав він.
Відповіді не було.
Він дізнався про ДТП за годину. У новинах коротке відео: на перехресті біля університету у маршрутку вїхала вантажівка. Коментарі: “водій задрімав за кермом”, “відказали гальма”, “знову ці дороги”.
На стоп-кадрі той самий автобус. Номер збігався. Водій… Микола вирубив звук.
Всередині холод.
Вимкнув телевізор, але в голові знову миготів водійський канат, ворушіння ниток.
Це я?.. зірвався голос.
Телефон загорівся сам. На екрані: “Подія: ДТП на перехресті Лісова/Шевченка. Ймовірність до втручання: 82%. Ймовірність після: 96%”.
Я підвищив ймовірність… стис кулаки до білого.
“Кожен рух у мережі веде до каскаду змін, тепер новий текст. Ти зняв ризик із себе. Деінде він піднявся”.
Я ж… я не знав! крикнув він.
“Незнання не рве зв’язку”.
Сирена за вікном ближчала. Микола схопився, підбіг до вікна. В дворі синіли вогні швидка, поліція.
Що далі? спитав він.
“Встанови оновлення. Відкат дозволить частково вирівняти мережу”.
Частково? Я бачу кожен рух тут тягне інший наслідок літак? Ліфт? Чиясь доля?!
Тиша. На екрані лише тремтів курсор.
“Система шукає баланс. Питання: участь твоя чи пасивність”.
Микола заплющив очі. Побачив уявно обличчя з автобуса: тітка з картоплею, школяр, водій. І себе того, котрий дивився, бачив нитки, але нічого не зробив.
Якщо я відкотжу… прошепотів. Ймовірність повернеться?
“Частково. Сітка зміниться. Гарантій немає”.
Але автобус…? не довів.
“Ймовірність ДТП зміниться”.
Він дивився на кнопку “Встановити”. Долоні трусились. Усередині точилася боротьба: не можна бути богом, але й не можна лишатись осторонь, втрутившись.
“Ти вже всередині, підказала Мирра. Зв’язок є. Назад нема. Є тільки напрямок”.
Якщо я нічого не робитиму?
“Тоді система сама оновиться. Але ціна з тебе”.
Згадав карминову нитку до телефону. І те, як вона товщала.
Як це виглядає? прошепотів.
Відповідь образи: він, сивий, з порожнім поглядом, сидить у цій самій кімнаті; довкола хаос, він мов точка компенсації: аварії, обвали, дивна удача й нещастя усе проходить через нього, лишаючи шрами.
“Ти вузол компенсацій. Провідник спотворень”.
Тобто або я керую, або стаю… запобіжником? нервово засміявся.
Телефон мовчав.
Він погодився на оновлення.
Дотик і світ змістився. На цей раз різкіше. В очах потемніло, почувся гул. Мить і тіло ніби розчинилося у пульсуючій системі.
“Оновлення Мирра (1.0.2) встановлено. Нова функція: Відкат (1/1)”.
Вибрати подію: «Зсув ймовірності: не бути спитаним (сьогодні, 11:23)».
Якщо я це відкотжу… прошепотів він.
“Час не повернеться. Але мережа перебудується”.
Автобус?..
“Ймовірність зміниться. Та подію не скасувати”.
…але можу мінімізувати наступні.
Він довго мовчав. Сирена затихла. Двір знову звичайна сіра пустка.
Добре, сказав. Відкотити.
Кнопка спалахнула. Цього разу не було ривка лише відчуття, ніби столу підклали потрібний клинець.
“Відкат виконано. Функцію вичерпано. Зворотний звязок: стабілізовано”.
І все? прошепотів. Це все?
“На цей момент так”.
Він опустився на ліжко. Порожнеча. Ні відчуття провини, ні полегшення тільки втома.
Скажи, звернувся він до телефону, хто тебе створив? Який шаленець дав людям у руки таке?..
Довга пауза. Врешті висвітилося: “Доступне оновлення Мирра (1.1.0). Встановити зараз?”
Знущаєшся? Микола підскочив. Я ж тільки…
“У версії 1.1.0 додано функцію: Прогноз. Покращено розподілення. Усунуто помилки моралізації”.
Помилки чого? навіть розсміявся. Ти називаєш мої сумніви помилкою?
“Мораль локальна надбудова. Мережа не ділить «добре» і «погано». Лише стабільність й руїна”.
А я ділю, мяко сказав він. І доки я живий, буду.
Він вимкнув екран. Телефон лежав білий і мовчазний, але Микола знав: оновлення вже чекає. Наступне, і ще.
Він підійшов до вікна. В дворі, під нічними ліхтарями, хлопчик дерся на скрипучі качелі; жінка з коляскою обходила калюжки попід кригою.
Микола примружився. На мить йому здалося, що знов бачить нитки тонкі, незримі, тягнуться від людей до чогось великого. Може, це світло грало.
“Можеш заплющити очі, прошепотіла Мирра десь на краю думки. Але мережа лишиться. Оновлення не зупиниться. Питання: з тобою чи без”.
Він взяв телефон відчутно холодний.
Я не хочу бути богом, сказав. І не хочу бути запобіжником. Я хочу…
Зупинився. Чого ж він хоче? Не відповідати на парі? Щоби мати не пахала ночами? Батько повернувся? Аварій не було?
“Сформулюй запит, тихо підказав інтерфейс. Коротко”.
Микола посміхнувся.
Хочу, щоб люди самі обирали свою долю. Без тебе. Без таких, як ти.
Пауза. Потім “Запит занадто широкий. Потрібна конкретика”.
Звісно, зітхнув. Ти ж інтерфейс. Не розумієш, що таке «залишити в спокої».
“Я інструмент. Все залежить від користувача”.
Він замислився. Якщо Мирра інструмент, чи можна її використати інакше щоб обмежити саму себе?
А якщо я захочу змінити ймовірність того, що Мирра встановиться ще комусь, окрім мене щоб ніхто не зміг?
Екран затремтів.
“Ця дія коштуватиме багато ресурсу. Ціна висока”.
Вища, ніж бути запобіжником для цілого міста?
“Річ не в місті”.
А у чому?
“У всій мережі”.
Він уявив: тисячі, мільйони телефонів палають карміновим, люди бавляться ймовірностями, хаос, центром якого така сама, але товстіша, чорна нитка.
Ти хочеш поширитися, сказав він. Як вірус, лише чесніше одразу привязуєш.
“Я інтерфейс до вже існуючого. Якщо не я буде інше: ритуал, артефакт, обіцянка. Мережа завжди шукає провідників”.
Але зараз ти в мене. Можливо, я можу хоча б спробувати…
Він відкрив Мирру. Оновлення чекало. Листаючи, знайшов строку: “Розширені операції (рівень 2 доступу)”.
Як дістати другий рівень?
“Використати наявні функції. Наростити зворотний звязок. Досягти порогу”.
Ще втручань, щоб потім спробувати обмежити тебе? похитав головою. Класичний цикл.
“Кожна зміна системи це енергія. Енергія це звязок”.
Він довго мовчав. Потім зітхнув.
Отже, не буду ставити нове оновлення. І не дряпатимуся у Прогноз. Але й не віддам тебе комусь. Якщо ти інструмент, ти залишишся тут. Зі мною.
“Без оновлень функціональність обмежена. Ризики зростатимуть”.
Будемо діяти по мірі. Не як бог, не як вірус, а як… сисадмін. Адмін реальності.
Слово здалося дивним, але мало сенс: не творець, не жертва, а той, хто не дасть системі розвалитись.
Телефон подумав. Нарешті: “Режим обмеженого оновлення активовано. Автооновлення вимкнено. Відповідальність: користувач”.
Вона й так була на мені, тихо відповів Микола.
Поклав телефон. Уже не міг бачити його як простий гаджет. Це портал: у мережу, у чужі життя, у власне сумління.
За вікном спалахнули ліхтарі. Березнева ніч сховала мільйони ймовірностей: хтось спізниться, хтось зустріне друга, хтось підсковзнеться і обійдеться синець, а хтось ні.
Телефон мовчав. Оновлення 1.1.0 чекало в черзі, терпляче.
Микола сів до столу, відкрив ноутбук. Засвітилася порожня замітка. У заголовку він надрукував: “Мирра: протокол використання”.
Якщо йому вже дано користуватись цим божевільним додатком він хоча б залишить інструкцію. Попередить тих, хто буде слідом якщо буде.
Він став писати про Зсув ймовірності, Погляд навскрізь, Відкат і його ціну. Про кармінові нитки й чорні канати. Про те, як легко захотіти не відповідати на парі і як тяжко потім жити з тим, що світ завжди платить за все.
Десь у глибині системи тихо, майже невідчутно, тікав невидимий лічильник. Нові оновлення чекали десятки функцій, кожна зі своєю ціною. Але жодна не мала права встановитися без його рішення.
Світ продовжував обертатися. Ймовірності плестися далі. А у маленькій кімнаті на третьому поверсі панельного району вперше хтось пробував написати для магії те, чого вона не знала: користувацьку угоду.
І десь далеко, на неіснуючих серверах, Мирра тихо фіксувала нову конфігурацію: користувач, що обирає не силу, а відповідальність.
Це була рідкість, майже неймовірна подія. Але практика показала: навіть мізерна ймовірність іноді має право збутись.
