Перше, хто відчинив двері, була Юстина і застигла на порозі. З квартири доносився звук телевізора, на кухні хтось розмовляв, а ще стояв чужий, незвичний запах. За її спиною Тарас мало не випустив валізу від несподіванки.
Тихіше, прошепотіла вона, виставивши перед собою руку. Там хтось є.
На їхньому улюбленому кремовому дивані розвалилися двоє незнайомців. Чоловік у спортивках клацав пультом, біля нього сиділа жінка, крепко збита, з вязанням у руках. На журнальному столі чашки, тарілки з крихтами, якісь ліки.
Вибачте… а хто ви? голос у Юстини тремтів.
Незнайомці повернулися до неї без жодних ознак ніяковості.
А, приїхали вже, жінка навіть не припинила в’язати. Ми родина Галини. Вона нам ключі лишила, сказала, господарів немає.
Тарас посірів на очах.
Яка Галина?
Ваша мама, підвівся чоловік. Ми з Тернополя, приїхали з Андрійком на обстеження. Ваша мама сказала, що ви відсутні, ми тут поживемо трохи, поки всі аналізи здамо, мовляв, проти не будете.
Юстина повільно пройшла на кухню. Біля плити стояв підліток, років п’ятнадцяти, смажив ковбаски. У холодильнику сторонні продукти. А на столі гора немитого посуду.
А ти хто? запитала вона схвильовано.
Андрійко, хлопець обернувся. Що, не можна перекусити? Бабуся Галина казала, що можна.
Жінка повернулася в коридор. Тарас уже витягував мобільний.
Мамо, ти що зробила? його голос був низьким, сердитим.
В слухавці залунала весела відповідь тещі:
О, Тарасику, вже повернулись? Як відпочили? Дивись, я дала ключі Світлані, вони з Василем у Київ приїхали Андрійка до лікарів водити. Думала, вас нема, квартира ж стоїть, щоб не гаялась! Всього на тиждень.
Мамо, а питаєш у нас взагалі?
Нащо питати? Нема вас ж у відпустці. Ти їм просто скажи, що я за квартиру ручаюсь, хай приберуть, як підуть.
Юстина вихопила телефон.
Галино Степанівно, ви серйозно? Ви пустили незнайомих нам людей у наше житло?
Та які ж незнайомі? Це ж моя сестра Світлана! З дитинства разом росли.
А мені що з того? Це наша квартира!
Юстинко, не гарячкуй, родичі ж. Тихі, нічого не поламають, у них хворий син, треба допомогти. Ти ж не скупар, правда?
Тарас забрав телефон назад.
Мамо, в тебе є година. Забери їх усіх.
Та вони ж до четверга мають бути! В Андрійка аналізи, консультації, вони навіть готель зняли, я їм допомогла трохи грошей заощадити.
За годину, мама! Не приїдеш викликаю поліцію.
Відключив слухавку. Юстина впала на пуф у передпокої, закривши обличчя руками. Валізи стояли, як поставили, з кімнати линув телевізор, на кухні шкварчали ковбаски. Ще дві години тому, в літаку, вони мріяли нарешті повернутися додому. А тепер почувалась гостею у власній квартирі.
Ми скоро зберемо речі, Світлана зявилась у коридорі з винуватим лицем. Галина думала, що ви не будете проти. Ми і самі б запитали, але номера не було. Галина запропонувала, ми погодились зібрались тільки обстежитись, вже навіть готель оплатили.
Тарас, ніби застиг біля вікна. Юстина бачила, як в нього напружена спина він так завжди стояв, коли сердився на маму, але не знав, як обробити цю злість.
А котик наш де? захвилювалась вона.
Який котик?
Грішка, руденький. Ми всі ключі залишили, бо хіба ж його одного…
Не бачили, Світлана лише знизала плечима.
Юстина помчала шукати. Кіт сидів під ліжком у спальні, здичавілий, очі більші за звичайне, шерсть дибки. Вона намагалася взяти його на руки він зашипів, припав до підлоги.
Грішко, ріднесенький, це ж я, все добре, вона лягла біля нього.
Він з недовірою дивився на хазяйку у кімнаті пахло чужим, на її тумбочці лежали сторонні ліки, постіль заправлено інакше, на підлозі валялись чужі капці.
Тарас сів поруч:
Пробач…
Та за що? Ти ж не знав.
За маму. За те, яка вона.
Вона думає, що має рацію.
Вона завжди так, роздратовано мовив він. Ти ж памятаєш, як ми щойно переїхали вона заходила, коли їй заманеться. Я їй пояснював, що так не можна. Виходить, не пояснив.
В коридорі залунали голоси. Приїхала мама. Юстина підвелась, зачесала волосся, вийшла в прихожу.
Галина Степанівна стояла з ображеним виглядом:
Тарасе, ти що, не в своїй голові?
Мамо, йди на кухню.
Яке ще «йди»? Світлана, Василю, збирайтеся нас виганяють. Поїдемо до мене.
Мамо, сідай, будь ласка.
Галина вперше насторожено глянула на сина й мовчки пройшла на кухню, де Андрійко доїдав ковбаски.
Мамо, Тарас сів навпроти. Як ти могла пустити в нашу квартиру людей без дозволу?
Я ж хотіла допомогти! Світлана зателефонувала, просила, що Андрійкові зле, а тут у Києві ніде зупинитись. Ваша квартира вільна…
Мамо, це НЕ твоя квартира.
Як це не моя? Я ж маю ключі!
Ключі, щоб кота підгодувати, не для того, щоб робити готель.
Сину, та це ж сімя! Світлана моя кровна сестра, Василь роботящий, Андрійко дитина хвора! А ти їх на вулицю?
Юстина налила води руки тряслися.
Галино Степанівно, ви хоча б запитали б…
А для чого? Вас же не було!
Тим паче треба було питати, підняв голос Тарас. У нас з тобою телефони є, інтернет є, ніхто не забороняв дзвонити чи писати. Ми могли домовитися.
І що б ви сказали? Відмовили б їм?
Можливо. Або погодилися б на два-три дні, за певних умов. Але ми б знали! Це повага.
Галина підвелась:
Отак завжди! Я стараюсь, допомагаю, а мене ще й сварять. Світлано, збирай речі!
Мамо, у тебе ж одно кімнатна, там четверо не помістяться.
Якось тиснемось. Головне не серед невдячних.
Юстина поставила склянку:
Галино Степанівно, ну зупиніться. Ви чудово розуміли, що чините не так. Бо знали ми б не погодилися. Тому й не дзвонили. Сподівались, що приїдемо а вже люди живуть. «Куди дінеш? Все одно залишаться» Чи не так?
Я ж думала, що допомагаю…
Ні, ви робили по-своєму. Це різне.
Вперше мама Тараса виглядала розгублено.
Світлана плакала, у Андрійка болі… Мені шкода стало.
Це зрозуміло, сказав Тарас. Але ти не мала права так поступати. Уяви: я приїхав до тебе, коли ти поїхала, і впустив у твою квартиру своїх приятелів. Без дозволу. Як би тобі було?
Я була б дуже зла…
Ось і все.
Повисла тиша. З кімнати чулося, як метушаться родичі. Десь плакала Світлана, Василь збирав речі, Андрійко стояв у дверях кухні, опустивши очі.
Вибачте, пробурмотів хлопець. Я думав, можна. Мені бабуся сказала.
Юстина зиркнула на нього звичайний хлопчина, наляканий і винний, хоч і ні в чому не винен.
Це не твоя провина, втомлено відповіла вона. Йди, допоможи батькам.
Галина дістала хусточку, витираючи очі:
Я дійсно думала, що так краще. Навіть у голову не прийшло питати… Ви ж мої діти, думаю про вас.
Мамо, ми вже дорослі, нам по тридцять, Тарас тихо. У нас інше життя.
Я все зрозуміла, мама підвелась. Ключі залишите собі?
Залишимо, кивнула Юстина. Вибачте, але довіра порушена.
Розумію.
Світланина сім’я швидко зібралася. Вибачалися довго й незграбно. Галина відвезла їх до себе, обіцяла якось розміститись. Тарас зачинив за ними двері й сперся на них спиною.
Обійшли квартиру по колу. Постіль перемінити, холодильник повен чужої їжі, все навколо розкидано, посуд невимитий, меблі посунуті. Грішко так і сидів під ліжком.
Думаєш, вона зрозуміла? спитала Юстина, відкриваючи на кухні вікно.
Не знаю. Хочу вірити.
А як ні?
Більше не дамо. Тільки так.
Юстина обійняла Тараса. Стояли серед чужого безладу у своїй же квартирі, мовчали.
От що найжорсткіше? Юстина відсторонилась. Кіт. Для нього все це й робилось, а він голодний і наляканий, поки тут це все тривало.
Цікаво, хоч покормили його…
Судячи з миски ні. Сухий корм давно закінчився, вода брудна. Взагалі про нього забули.
Тарас присів біля ліжка:
Грішко, вибач, дружище. Більше ключів не дамо.
Котик обережно висунув мордочку, обнюхав чоловіка, потроху виліз і притулився. Юстина принесла йому їжу, він накинувся, наче тиждень не їв.
Почали наводити лад: викинули чужі продукти, перемили посуд, перевісили постіль. Грішко поїв і заліз на підвіконня, згорнувшись калачиком. Нарешті квартира знову запахла рідним.
Увечері подзвонила Галина. Голос тихий, вибачливий:
Тарасе, я тут подумала… Ти був правий. Вибач.
Дякую, мамо.
А Юстина сердиться на мене?
Тарас глянув на дружину, вона кивнула:
Сердиться. Але пробачить. З часом.
Після дзвінка довго сиділи на кухні, пили чай, мовчки вдихали спокій осіннього вечора. За вікном темнішало, квартира нарешті стала їхньою знов. Відпустка закінчилася несподівано та жорстко і ось вони знову вдома, разом, попри все.
