Секрет родинного щастя… Увесь під’їзд спостерігав, як до квартири на другому поверсі заселяються нові сусіди. Це була сім’я майстра цеху локального заводу, важливого для невеликого українського містечка. — Та чого вони не в новобудові житимуть? — дивувалася своїм подругам пенсіонерка Ніна Андріївна. — При їхніх зв’язках могли б і квартиру в новому будинку взяти. — Тобі все новобудови подавай. Тут же “сталінка” — стелі високі, кімнати просторі, прихожа велика, лоджія як окрема кімната… — виправдовувала новоселів дочка, тридцятирічна незаміжня Анна з яскравим макіяжем. — Та й їм одразу телефон встановили. В нас телефонів лише три на дев’ять квартир… — Тобі б тільки по телефону теревенити, — зупиняла матір свою Аню. — Не набридла ще сусідам? До цих не ходи, серйозні люди, зайняті… — А що вони, не люди? Молоді ще, у них доньці лише дев’ять, Наталка зветься, — відповідала Аня, ображено зиркаючи на матір. — Вони майже мої ровесники, ну, може, старші років на п’ять. Нові сусіди виявилися дуже вихованими. Лідія працювала бібліотекаркою у школі, а Іван мав уже десять років на заводі. Про все це Аня розповідала у дворику сусідкам, з якими любила сидіти її мати. — Де ти вже все дізналася? — сміялися жінки. — Ну й дівка — прокурор. — Та я до них телефонувати заходжу. Відрізняються від деяких, дозволяють, — натякала Аня на сусідів, котрі їй не відчиняли. Так і зав’язалося її знайомство з новоселами. Дзвонила подругам, колегам, і не соромилася засиджуватися довше. Аня приходила то в обновках, то вдома в халаті й жадала дружби. Іван щоразу демонстративно замикався у своїй кімнаті, а Ліда чемно кивала, просила не забути закрити двері: — Я в борошні, а замок у нас “французький”, сам замикається… — То ви знову пиріжки печете? — дивувалася Аня, — У вас постійно випічка, я от не вмію… — Це будуть ватрушки з домашнім сиром. Зранку колись нема часу, зараз готую, — усміхалася Ліда. Аня ж морщилася, що її до спілкування не надихають. — Лідо, я розумію, незручно відмовити їй, — мовив якось Іван. — Але телефон увечері вічно зайнятий Анею, мої друзі не можуть додзвонитись. Так не годиться. — І справді, ходить уже як до себе, — погоджувалася Ліда. Якось з шоколадкою Аня запропонувала чай за знайомство. — Не треба, Наталя не може солодкого — алергія, нам це табу, — відмовила Ліда. — І частих дзвінків не треба, хіба лікарю чи рятівникам, то святе. Без образ. Чоловіку дзвонять з роботи, а Наталя робить уроки… Аня пішла, вирішивши, що Ліда просто ревнує до неї Івана. — Ревнує, бо я молодша й гарніша, — казала вона матері. — Не лізь у чужу сім’ю, — повчала та. — В тебе колись своя буде. Останню спробу зблизитись Аня зробила, прохаючи у Ліди рецепт ватрушок. — У мами спитай. У нас все на око, точних рецептів не тримаю, — усміхнулась Ліда. Аня дійсно знайшла мамину стару зошит з переписами, там був і той рецепт ватрушок. Спершу не хотіла пекти, але потім таки спромоглася. Матір здивувалася, навіть пишалася. — Невже ти всерйоз вирішила випікати? — — Мамі не кажи, та я морально готуюсь. Коли запахло випічкою, мама сказала: — Десь пекли пироги! Не впізнаю тебе — закохалася, Авжеж! — Не кричи, це ватрушки, — всміхнулася Аня. Коли ж вони із Славіком подали заяву до РАЦСу, Ніна Андріївна не стримала сліз — дочекалася… Аня змінилася. Худла перед весіллям, готувала постійно. Славік балівся ватрушками… Готували весілля всі разом, родиною, гостей було небагато, майже всі родичі. Після весілля молоді жили в окремій кімнаті трикімнатної квартири, а вже за рік усім встановили телефони. Аня тепер сама рідко дзвонила надовго, більше готувала, і Славік їй допомагав. Перед декретом все частіше пекла ватрушки з сиром: і для себе, і для чоловіка, і для маленької родини. Ось воно — справжнє українське щастя, випечене власними руками…

Рецепт щастя…

Весь підїзд з цікавістю підглядав, як у квартиру на другому поверсі переїжджають нові мешканці. Це була родина начальника цеху заводу поважного підприємства у нашому тихому провінційному містечку.

Та навіщо їм це старе житло? питала подруг пенсіонерка Ніна Андріївна. При їхніх можливостях могли б і в новобудові квартиру взяти.

Не суди по собі, мамо, перебила її дочка, тридцятирічна незаміжня Оленка з виразним макіяжем. Тут же сталінка, і стелі високі, і кімнати великі, роздільні, а передпокій! Лоджія як окрема кімната Та й телефон їм одразу провели. У нас же в домі телефони тільки в трьох квартирах із девяти

Знала б ти, що набридла вже сусідам тими розмовами, кинула мама, ти головне до нових не ходи, люди вони серйозні.

Яке вже там серйозні! Молоді, доньці їхній Оксаночці тільки девять. Вони майже мої ровесники, може, трохи старші.

Новосели справили враження ввічливих і простих людей. Лідія працювала бібліотекаркою в школі, а Іван мав уже десятирічний стаж на заводі.

Про це все Оленка розповідала, сидячи з матірю й сусідками на лавці у дворі.

І звідки ти все знаєш? сміялись жінки. Ну ти й цікава.

Я до них телефонувати заходжу. Вони ж дозволяють, не те що деякі.

Так Оленка й познайомилася з новоселами, і почала все частіше бігати до них то подрузі подзвонити, то колезі. Вона не цуралась засиджуватись у коридорі з телефоном у руці, деколи приходила у своїх найкращих сукнях, деколи в домашньому халатику.

Згодом Оленка помітила, як Іван почав показово зачиняти двері до кімнати, тільки-но вона зявлялась. Те саме потім траплялось щоразу. Оленка чемно посміхалась Лідії, дякувала й заглядала після розмови на кухню, але Лідія лише кивала і просила зачинити двері.

Не можу сама, у мене руки в борошні, показувала Лідія, у нас замок французький, сам защіпається.

О, знову щось печете? Я, як на біду, нічого подібного не вмію, казала Оленка.

Так, це будуть сирники до сніданку. Вранці часу не вистачає, тому печу зараз, усміхалась Лідія, повертаючись до тіста.

Оленка морщилась і поверталася додому засмученою, що Лідія не горить бажанням спілкуватись.

Ліда, слухай, я розумію тобі незручно сказати, сказав їй якось Іван, але наш телефон увечері вічно зайнятий завдяки цій дамі. Друзі не можуть додзвонитись. Так не може бути.

Я й помітила, погодилась Лідія. Уже аж занадто вільно заходить, телефонними розмовами тут як у себе вдома розпоряджається

Того ж вечора Оленка, гарно вбрана, сіла на пуфик у коридорі й вкотре говорила з подругою.

Оленко, ви скоро закінчите? Ми чекаємо на дзвінок, почула вона голос Лідії через десять хвилин.

Оленка розуміюче кивнула й поклала слухавку, а потім вихопила з кишені шоколадку:

Сьогодні я з гостинцем! Давайте чаю попємо за знайомство.

Пройшла на кухню, поклала шоколад на стіл.

Та ні, хоча б приберіть Якщо Оксанка побачить знову зїсти проситиме, а їй не можна: алергія Так що чаю не буде, вибачайте. Шоколад табу.

Ну як же так, а я так душею хотіла подякувати, Оленка почервоніла.

Не потрібна вдячність, і дзвоніть рідше. Хіба якщо терміново до лікаря, викликати швидку чи пожежників. Це свято! Хоч серед ночі. А просто так не треба, ледве вимовила Лідія. Чоловікові з роботи телефонують, а Оксанка зараз уроки робить не відволікаємо.

Оленка мовчки забрала шоколад і пішла. Їй здавалося, що сусідка просто приревнувала її до Івана.

Вона бачить, що я молодша, симпатичніша жалілася мамі. Я ж із шоколадкою прийшла, а вона навіть чай не запропонувала!

Олено, відповідала Ніна Андріївна, чужу сімю не чіпай. Сусідські дзвінки їм не потрібні, це не прохідний двір. От і відчинили тобі двері навстіж. Не ображайся, краще за чоловіком приглянь. І собі телефон проведи, хай уже до тебе ходять.

Останню спробу зблизитись з Лідією Оленка зробила, коли принесла записник випросити рецепт тіста для сирників.

Можна вас попросити? Запишу рецепт, час і мені щось навчитися

Так у мами спитайте! Наші матері багато що уміють. Я ж завжди все на око роблю, точних рецептів не тримаю. Руки самі знають усміхнулась Лідія, поспішно вимиваючи руки. До мами йдіть, я дуже поспішаю!

Оленка й справді пригадала, що десь у шафці є старий товстий зошит усе в мами записано: салати, бурякові холодники, котлети, навіть карасі в сметані. Випічки чимало…

Та Оленка не поспішала пекти. Мама й сама вже давно забула, як це, стежить за вагою, щоб тиск не збільшився.

Але Оленка таки витягла зошит, полистала і знайшла таки потрібний рецепт, здивувавши маму.

Ти щось готувати зібралася? здивувалась Ніна Андріївна.

Вирішила спробувати. А що такого? зиркнула Оленка, позначаючи закладку.

Ти що, знову з Богданом зустрічаєшся? А я думала, ви вже розбіглися, як і з усіма попередніми твоїми залицяльниками.

Тільки захочу і добюся, щоб бігав за мною! фиркнула Оленка.

Ой леле, час тобі давно заміж Що ти там виглядала в зошиті? Може підказати?

Не треба, поки готуюсь морально, відповіла донька.

Через кілька днів, повернувшись додому з вечірньої прогулянки, Ніна Андріївна завмерла:

Невже це у нас пирогом пахне? здивувалася. Ти точно закохалася!

Намагайся не кричати на весь підїзд, посміхнулася Оленка. Краще сідай пробувати. Це ж сирники з домашнім сиром. Класика!

На плиті закипав чайник, на стіл поставлені чашки, чайничок і повна миска золотавих сирників.

Диви, яка ти вправна, похвалила мама. Ми ж із тобою колись часто пекли, думала, ти вже все забула Молодець, доню.

Не підлещуйся, а скажи відверто смачні? питала Оленка.

Ну, сама скуштуй й справді їстівно! відповіла мама і посміхнулась. Оленка згадала тата: Це їстівно кращої похвали не треба.

От і добре! Тепер Славка на чай покличу із такими ж сирниками. Як думаєш, сподобається?

Ще б пак! Я ж твого батька підсадила на ці сирники і він, і я були в захваті! засміялася мама. Пеки, клич, а я до сусідки в кіно піду. Молодець, от і справжня господиня.

Стало так, що до Оленки часто заходив її хлопець. Сварились менше, сміялись більше, а мама звикла, що донька вже на кухні то готує, то Славко допомагає.

А коли Оленка сказала, що вони з Богданом подали заяву до РАЦСу, мама навіть просльозилась.

Оленка змінилась стрімко схудла перед весіллям, хотіла виглядати якнайкраще. Богдан частенько жартував:

А ти що, сирники зовсім перестала пекти? На весілля без пиріжків не можна!

Весілля святкували вдома, готували всією сімєю два дні Оленка з мамою та тіткою (маминою сестрою), хоча гостей було лише двадцять, найрідніших.

Молоді оселилися у великій кімнаті трикімнатної квартири. Через рік у домі провели телефони всім. Оленка, перші тижні, дзвонила всім, але вже швидко, не як колись.

Ой, Світлано, все, не можу говорити тісто майже піднялось, Богдан скоро з роботи! кидала слухавку.

Поспішала на кухню, де в мисці пухнастою шапкою підходило тісто. Вже на останніх місяцях вагітності, та господарювала невпинно: варила, пекла, тішила чоловіка, а сама любила сирники з домашнього сиру понад усе. Справжня смакота! І чоловік обожнює, і сама радіє від простої жіночої радості затишку, тепла і кохання.