Дурненька
Олену всі вважали дурненькою. З чоловіком вона прожила вже п’ятнадцять років. У них було двоє дітей дівчинці Оксанці було чотирнадцять, а хлопчику Андрійкові сім років. Чоловік майже відкрито ходив наліво. Вперше він зрадив їй уже на другий день після весілля з офіціанткою у ресторані. Далі вже й рахунок втрачено, скільки то разів було. Подруги намагалися відкрити їй очі, але Олена лише тихо всміхалася і мовчала.
Працювала Олена бухгалтеркою на іграшковій фабриці. Зарплата, як сама казала, аж смішна ледь вистачало на найнеобхідніше, а роботи навалом по самі вуха. Часто доводилося працювати і по неділях. Звіти квартальні й річні так взагалі змушували ночувати у офісі.
Чоловік заробляв гарно. Та господиня з Олени була нікудишня скільки б грошей не дав, усе розліталося, вічно порожній холодильник, а з готового максимум борщ та котлети з макаронами. Так ось і жили. Друзі дивувалися, коли бачили Івана з черговою супутницею. А ще частенько він додому повертався зовсім не в дусі сухий, як осінній лист.
Ой та й дурна ж Оленка, зітхала сусідка. Чого вона того бабія терпить?
У день десятиріччя Андрійка чоловік повернувся додому та й заявив, мовляв, подає на розлучення. Закохався нібито і родина йому вже не мила.
Олено, не ображайся, але я вирішив розлучитися. Ти ніби крижана риба. Не стала ти й господинею доброю.
Добре, погоджуюсь на розлучення, спокійно відказала Олена.
Іван спантеличено глянув чекав скандалу, сліз, крику, а натомість побачив спокій і навіть якусь дивну усмішку. Його це засмутило, але швидко забув: уявляв вже свою нову щасливу безтурботну долю, без дітей, без набридлої жінки.
То ти речі збирай, мовила Олена, а я тобі заважати не буду. Повертайся завтра, лиш залишиш ключ під килимком у коридорі.
Він промовчав, здивувався, але важливим видав собі: усе складеться по-новому. Наступного дня Іван повернувся додому вже із новою коханкою. Лізе під килимок ключа нема! Настрій зіпсувався.
От халепа, подумав. Замки зміню, і справа з кінцем.
Пробує своїм ключем не підходить! Дзвонить у двері. Відчиняє йому здоровенний чоловік в домашньому халаті й капцях.
Чого тобі, чоловіче? запитує хазяйським голосом.
Так це ж моя квартира…
То ти документи покажи, якщо своя, відповів той.
Документів не мав, тільки паспорт. Валяється по кишенях знайшов. Ось прописка, тицяє паспорта.
Новий мешканець переглянув сторінки й усміхнувся: А ти давно відкривав цей документ? І сам гортає на відповідну сторінку.
Там два штампики: один про реєстрацію, другий про зняття з реєстрації, датований два роки тому.
Іван оніміло дивиться. Розуміє, що спорити з дужим не варто. Телефонує Олені номер поза зоною. Вирішив її чекати біля проходної. Але і тут нічого: кажуть, Олена з рік вже як не працює. Дочка вчиться закордоном, а син мав би бути в школі. Але й там його тепер нема, у нову школу перевели, а адресу чи телефон йому не дають.
Посидів Іван на лавці, голову руками обхопив. Як так сталось? Його колишня тиха, недолуга й таке вичудила! Як вона продала квартиру? думає. Але ж розберемося на суді невелика біда, через тиждень розлучення.
Прийшов на розлучення впевнений у собі, готовий викрити хитру “шахрайку”, відсудити все назад. Там і відкрилася правда: забув він, як підписав на Олену генеральну довіреність два роки тому, коли світився від щастя через свою коханку Лесю. Тоді Олена просила його підписати документи для доньки без підпису чоловіка ніяк. Промови юриста вистачило, підписав усе, не читаючи.
Ось так, власноруч позбавив себе усього: залишився сам-один, безхатченком. Ще й коли дізналася Леся, що в нього більше нема ані житла, ані грошей зникла, мов крізь землю провалилася.
“Та байдуже, думав Іван, подасть на аліменти я їй ще покажу!” Але й тут спіймав облизня: замість судового виклику щодо аліментів позов щодо оскарження батьківства. Виявилося, обидві дитини Олени не від нього.
Колись, у день весілля, Олена на власні очі побачила, як чоловік її зраджує з офіціанткою. У голові щось клацнуло. Якось сама не згадує, що далі було, але вирішила мститися оригінально. Відповіла зрадою на зраду.
Всі гроші, які чоловік давав на господарство, Олена відкладала. У хаті порожньо, зате діти ходили ситі й гарно вдягнені їх годувала бабуся. Мати Олени вмовляла відступити:
Дитино, помста тебе зруйнує, дітей травмує!
Та Олена, ніби змовившись із собою, йшла до мети. Довела все до кінця навіть здала аналізи ДНК, хоча й без них знала хто батько її дітей.
Це був удар, якого Іван не зміг пережити. Коли почув, що діти не його навіть втрату квартири переніс легше.
Бережіться ображених жінок у гніві вони здатні на більше, ніж собі уявляєте.
