З відпустки Ігор не повернувся
Чого твій досі ані не дзвонить, ані не пише? перебираючи картоплю на подвірї, обізвалась сусідка Віра.
Ні, Вірочко, ні на девять днів, ні на сороковий хоч би листівку написав, з гіркою іронією відповіла Люба, поправляючи синій фартух, що затісно стягував її кругловатий стан.
Та пропав, мабуть, або борони Боже ще щось, співчутливо зітхнула сусідка й похитала головою. Що ж, чекай. А поліція що?
Мовчать усі, Вірко, як коропи у Синевирі.
Воно ж, бач, яка доля
Людмилі ця розмова рвала душу. Вона схопила мітлу в іншу руку й почала змітати опале листя біля свого маленького будиночка на околиці Тернополя. Дощова, тягуча осінь 1988 року тільки починалася, і підметена стежка миттєво вкривалася жовтим сріблом липового листя. Скільки не мети, а все одно клопіт нескінченний.
Три роки минуло, як Люба Гулькіна вийшла на пенсію. Тішилася заслуженим спокоєм, але минулого місяця мусила влаштуватися двірником у місцеве ЖЕКівське підприємство грошей катастрофічно не вистачало, а іншу роботу не знайшла.
Жили, як і всі ні зле, ні добре. Все буденно: працювали, сина ростили. Чоловік Любин, Ігор, не зловживав горілкою, тільки на свята, на роботі його поважали трудяга, не картяр. А на інших жінок не задивлявся. Люба все життя провела у лікарні, медсестрою, під скляною вітриною з грамотами.
Чоловік з профспілковою путівкою поїхав на море і не повернувся. Люба не відразу запідозрила лихе. Не дзвонить ну, відпочиває. Та коли в домовлений день не приїхав, почала шукати по всіх инстанціях: в лікарнях, у міліції, навіть у морзі.
Синові в армію спочатку телеграму подала: тато зник, потім і додзвонилася. Разом дізналися: з готелю виїхав, а потягом не скористався. Пропав. Знову телефонує Люба по лікарнях, по моргах.
На роботі Ігоря тільки плечима знизують: Наше діло видати путівку передовику, а далі розбирайтеся без нас. Не вийде у строк уволимо за прогул.
Мати рвалася на місце події сама, але син заперечив:
Мамцю, де ти там його шукатимеш? Незабаром у мене тиждень вільний буде, якщо відпустять поїду туди. У формі, з посвідченням, мені простіше.
Люба трохи заспокоїлася, намагалася зайнятись чимсь, би не зїхати з глузду. До поліції вже, як на роботу ходила та без результату. І сама пішла працювати знову головне бути поміж людей, бо вечорами плакала, лаючи й себе, й долю, що на схилі років випали такі випробування. Найгірше було неизвестність.
Ігор став перед Любкою так само зненацька, як і зник.
У тому ж темно-синьому костюмі, в якому їхав на відпочинок без сумки, без валізи. Стояв з піднятим коміром, руки в кишенях, і спостерігав, як Люба мете двір.
Вона й не помітила його спочатку, доки не гукнув син.
Ігорю, Петику…, Люба кинула мітлу і кинулася їм назустріч.
Вона розкинула руки, мов чайка, що повернулася на рідні береги, й, не вагаючись, притулилася до чоловіка.
Ігор обійняв її, хоч і з ваганням.
Ходімо додому, буркнув син з досадою. Мати за голосом і незворушним його кроком усе збагнула.
Петику, сину, хоч обійму тебе, з весни не бачились! здогнала його мати біля хвіртки.
Та ходімо, мамо, холодно.
Що ж не подзвонив? Я б хоч підготувалася, нічого ж не зварено!
Мамо, не за пирогами я приїхав. Обіцяв ось і привів.
Дивилася Люба то на чоловіка, то на сина. Після стількох тягучих місяців тривоги їй здавалося все це сон. Головне живий, здоровий. Не хотілось і питати, хотілося лиш нагодувати їх, напоїти, дати відпочити. Ігор мовчав.
Мамо, сядай уже, роздратовано кинув син.
Люба крутилася на кухні, бряжчала мисками, кружками.
Мам, я його у чужої жінки знайшов.
Люба поглянула на сина, потім на чоловіка. Той сидів, склавши руки на колінах, похнюплений, убитий горем. Худий став, наче з горя висох.
Якої ще жінки? Що відбувається, Ігорю?
Все, що крутилася в Любі у голові весь цей час біда, грабіж, що, мовляв, грошей на дорогу не стало, або побитий, чи по лікарнях поневіряється
Не повернувся він додому, залишився у Зубової Ольги, у хаті при самому морі. Сам лишився! рішуче відрізав син.
Люба кліпала довго віями.
Як не хотів?
Так, не хотів. Зрозумів я, що живу не так, затріщав Ігор, гучніше: Осмислив, що не маю усього, що міг би мати. Завод робота завод дім. На дачу по вихідних. А свободи немає
Ой, свобода йому! Люба аж почервоніла від злості.
То, сину, навіщо ти сюди того вільного притягнув? Хотів принизити мене? Краще б ти сказав загинув, мені простіше було б. Я тут чекала, очі виглядала, а він у чужої
Знаєш, Люба Я, може, почати життя хотів заново
Ігорю, ти не життя почати хотів, а розпашівся на своєму півдні так, що й голову напекло. Злодія лишає сімю, а справжній чоловік повертається, розлучається, і тоді вже йде, куди душа забажає! Порядно, чесно. А так Забирайся!
Ігор підвівся і, не кажучи більше нічого, пішов у кімнату.
Іди вже, неначе й не було кричала Люба у розпачі, вже втрачала контроль.
Папо, йди, Петро перехопив його у коридорі.
За два тижні Люба знову побачила Ігоря.
Тримала мітлу старанно, зганяла воду на дорогу. Він стояв на розі їхньої вулиці у старому пальті, в смішній драній шапці.
Любо, покликав її, потім гучніше.
Вона піднесла голову, погляд холодний, байдужий. Він стояв мов уламок, став ще меншим. Хотілося простити його, але не було в серці вже того тепла.
Ігор підійшов ближче.
Я залишився, на завод знову влаштувався. Поки робочим, а не бригадиром, як був Можна зайти?
Вона сперлася на мітлу:
То так А я заяву на розлучення писатиму сьогодні ж.
Не простила?
Сам же все розумієш. І навіщо тоді повернувся?
Ольга сказала: Підеш назад не повертайся. Я і пішов але повернувся.
От бачиш, Ігорю, нікому ти не потрібний: ні там, ні тут! Повернувся, бо син примусив. Іди своєю дорогою, не заважай мені працювати!
Вона жбурнула мітлою під ноги Ігореві, кілька разів вдарила по старих чоботях.
Розвернулася і завзято стала підмітати далі. Минуло пять хвилин оглянулася. Ігоря вже не було. Глибоко зітхнула наче камінь з душі впав. Боялася, що як залишиться не витримає і простить. Але, мабуть, настав час навчитися захищати себе самуНаступного ранку Люба, ще до світанку, винесла на ґанок термос з гарячим чаєм і маленьку пляшечку молока для себе, для суцільного ранку, що знову настав, не питаючи її дозволу. Відчинила хвіртку і на мить затрималась, дивлячись на вулицю: дощ стер бруд, але листя знову вкривало шлях, адже земля і справді не терпить порожнечі.
За ніч у неї ніби стало більше повітря в грудях. Її життя, хоч і не набула вигаданої казковості, та повернулося до звичної, тяжкої, але справжньої форми. У Любиній хаті було тихо й самотньо, проте вперше за довгі місяці вона відчула дивну полегкість. Тепер кожен її крок належав лише їй.
Вона вийшла на середину двору, сперлась руками на мітлу й підняла голову хмари вже відходили, між ними зявлялась бліда смужка ранкового сонця.
“Пора починати спочатку”, майже вголос сказала Люба.
Вона не знала, що буде далі чи повернеться колись Ігор, чи залишиться назавжди тільки памяттю в старих фотографіях і призабутих листівках з моря. Але тепер кожен світанок належав тільки їй і мітла, і стежка, засипана листям, і навіть вітер, що розносив шелест у її дворі, шепотіли про нове життя, в якому вона більше не чекатиме, бо вже не втратить себе.
Люба посміхнулась і вперше за довгий час відчула спокій. Вона підняла мітлу й пішла вперед, залишаючи за плечима і минуле, і образу, і страх. Перед нею лежала стежка, вкрита золотим листям, і тепер вона була вільна йти нею, як сама забажає.
