Все це трапилося вже давно, понад два роки тому. Термін моєї відрядження добігав кінця, і я мав ось-ось повертатися додому, до Кременця. Придбавши квиток на автобус, вирішив ще трохи пройтися Львовом часу залишалося зо три години.
На одній із вулиць до мене підійшла жінка, яку я впізнав відразу. Це була моя перша дружина, з якою ми розлучилися ще дванадцять літ тому. Катерина майже не змінилась, лише стала ще блідніша і, здається, ця несподівана зустріч зворушила її не менше, ніж мене.
Я її колись кохав сильно, до болю, навіть до хвороби. Саме це і зруйнувало наш шлюб. Я ревнував Катерину до кожного навіть до її матері. Вона тільки затрималася трохи, а в мене вже серце вилітало з грудей, здавалось, що помираю просто там.
Зрештою, Катерина не витримала моїх щоденних допитів: «Де була? З ким? Чому так довго?» Одного дня, повернувшись із роботи, я приніс їй маленьке цуценя під сорочкою, щоб потішити кохану. Але вдома нікого не було, лише записка лежала на столі.
У ній Катерина написала, що йде, хоча досі кохає мене. Вона просила пробачення і благання не шукати її сказала, що мої безкінечні підозри знищили її.
Минуло дванадцять років з нашої розлуки, і я випадково зустрів її у Львові, де був у справах. Ми довго про щось говорили, аж поки згадав, що можу запізнитись на міжміський автобус. Нарешті зважився сказати:
Вибач, Катрусю, мені вже треба йти, бо рейс ось-ось.
А вона раптом промовила:
Остапе, зроби мені одну ласку, якщо не важко. Я знаю, ти поспішаєш, але заради всього доброго, що між нами було не відмов мені. Зайдемо в одну контору, для мене це дуже важливо, а сама я не зможу.
Звісно я погодився, але сказав: «Лишень швидко». Зайшли ми у велике старе приміщення й блукали довгими коридорами, переходячи з одного крила до іншого, інколи піднімалися чи спускались по вузьких сходах. Здавалося, минуло якихось пятнадцять хвилин. Повз нас проходили різні люди: і малі діти, і старі діди з бабусями. Я тоді й не замислювався, що то за місце, і що тут роблять діти та немічні старці. Всі думки були про Катрусю.
Раптом вона зайшла в одні двері й зачинила за собою. Перед тим подивилася на мене так, ніби прощалася назавжди. І тихо сказала:
Як дивно, я не могла бути ані з тобою, ані без тебе…
Я стояв біля дверей і чекав її, сподіваючись спитати, що вона мала на увазі. Але Катерина не поверталася. І ось тоді мене, наче обдало холодом: треба жати вже спізнююсь на автобус! Я подивився навколо: будівля виявилась напівзруйнованою, з дірявими вікнами, давно закинутою. Жодних сходів не було, лиш старі дошки. Ледве спустився вниз.
На автобус я запізнився майже на годину купив новий квиток, заплативши ще півтори сотні гривень. Коли вже купував, повідомили: той рейс, на який я спізнився, зїхав з траси і впав у річку. Ніхто не врятувався
Через два тижні я стояв перед дверима квартири своєї колишньої тещі, яку відшукав через довідку. Ганна Яківна повідомила мені, що Катерина померла одинадцять років тому через рік після нашого розлучення. Я спочатку не повірив, подумав: бреше, щоб я не мучив її доньку своєю ревністю.
На моє прохання показати могилу колишньої дружини, стара, на диво, погодилась. За кілька годин я стояв біля памятника, з якого дивилася на мене усміхнена Катерина жінка, яку я кохав усе життя і яка, якимось чудом, уберегла мені йогоМи йшли мовчки старим цвинтарем, серед тихих верб, що схиляються над гранітними плитами. Ганна Яківна показала простий хрест із чорного дерева. На табличці були викарбувані знайомі імя та роки життя усе співпадало. Я дивився на цю скромну могилу, а перед очима вставали Катрусині очі, її тривожний погляд у львівському напівтемряві й останні слова: «Я не могла бути ані з тобою, ані без тебе»
Я присів поруч із хрестом і вперше за всі ті роки заплакав, зовсім незважаючи на чужі погляди. В ті сльози змилися всі мої ревнощі, образи, недомовленості й провина. Мені раптом відкрився простий, невблаганний сенс нашої зустрічі: Катерина повернулася, щоб урятувати мене, востаннє провести крізь темряву.
Я торкнувся холодної землі, і відчув дивне тепло ніби прощення. Піднявся, змахнув сльози й тихо пообіцяв: «Катрусю, тепер я навчився відпускати. Я житиму далі вже без ланцюгів минулого».
З того дня я більше не шукав її тіней у натовпі й не озивався на знайомі голоси за спиною. Я дякував долі за зустріч, якої не могло бути, і вмів берегти те, що маєш, поки не стане занадто пізно.
Життя моє змінилось я повернувся до Кременця іншим, із новим спокоєм у серці. Іноді вві сні бачу Катрусю: вона посміхається і просто йде поруч зі мною львівською вулицею, легко й безтурботно так, як не вийшло за життя.
Я завжди прокидаюсь із відчуттям, що мене хтось оберігає.
