“Ми тут побудемо до літа!”: як я вигнала нахабну родину чоловіка і змінила замки.
Я досі памятаю той ранок, хоч і минуло багато років. Дверний дзвінок не просто пролунав він завив, мов сирена, серед ранньої суботи. Сьома година мій єдиний шанс відпочити після фінального звіту, а тут хтось ломиться у двері. На домофоні обличчя Олени, сестри мого чоловіка Тараса. Вона скидалася на полководицю, а за нею маячили скуйовджені маківки її дітей.
Тарасе! окликнула я через усю квартиру, не знімаючи слухавку. Там твоя родина. Розбирайся.
Чоловік вибіг із спальні, надівши шорти задом наперед. Він знав: якщо я вже таким тоном, то запаси моєї терплячості на нулі. Поки він щось мямлив у домофон, я вже стояла в коридорі, схрестивши руки. Моя квартира мої закони. Цю трикімнатну в центрі Львова я купила сама, задовго до весілля кров, піт, нічні підробітки. Найменше, чого я хотіла приведеної родичів.
Двері відчинились і в мій ідеально чистий, просочений ароматом лаванди коридор ринув табір. Олена, загрузивши себе торбами, навіть не привіталась. Просто відтіснила мене стегном.
Ой, нарешті добрались! видихнула вона, скидаючи сумки на дорогий український керамограніт. Христинка, чому стоїш у дверях? Краще чай постав, діти зголодніли з дороги.
Олено, мої слова були рівними, але Тарас одразу втягнув голову. Що відбувається?
А він не сказав? великі очі, наївна простота, У нас ремонт! Капітальний: міняємо труби, ламаємо підлоги пилюка, сморід! Поживемо у вас тиждень. У вас же тут місця хоч греблю гати, без нас не забракне. Ви ж у своїх палатах не зіб’єтеся з ніг.
Я подивилася на чоловіка. Той розглядав стелю, розумів, що ввечері йому витягнуть душу.
Тарасе?
Христино, ну, це ж сестра Де їм з дітьми серед ремонту? Лише тиждень.
Тиждень. Сім днів. Їжу свою. Дітям по квартирі не бігати, стін не торкатися, до мого кабінету ближче метра не підходити. І щоб жодного звуку після десятої.
Олена скривилася:
Яка ти сувора, Христино! Як в санаторії якийсь режим. Окей. Де будемо спати? Не на підлозі ж?
Так і почалася моя хресна дорога.
“Тиждень” розтягнувся на два. Потім на три. Моя ретельно вимита, спроектована до найдрібнішої дрібнички квартира перетворювалась на хлів. У коридорі постійно лежала гора брудного взуття. На кухні жир, плями, крихти й липкі калюжі. Олена почувалася не гостею, а пановею. Я вже не раз шкодувала, що пустила їх.
Христино, а чого у тебе в холодильнику порожньо? запитала вона раз ввечері, зазираючи на полиці. Дітям йогурти треба, та й ми з Тарасом мясця з’їли б. Ти ж гарно заробляєш могла б подбати про рідню.
У тебе є картка, магазини поруч, навіть не підвела голови від ноутбука. Онлайн-доставка працює цілодобово.
Скупа, відрізала вона, гримнувши дверцятами холодильника, в труні кишень не треба.
Але остаточно мене добило не це. Якось, повернувшись раніше з роботи, застала племінників у своїй спальні. Старший стрибав на ортопедичному матраці, ціна якого дорівнювала вартості старого “Ланоса”, а молодша Молодша малювала щось на стіні моєю дорогою помадою Chanel. Лімітованою!
Геть з кімнати! гаркнула я, аж діти порозбігалися.
На шум прибігла Олена. Побачивши розмальовану стіну й зламану помаду, тільки відмахнулася:
Та перестань! То ж діти. Саме відтреться, а помада фарба й жир. Купиш нову. До речі, ми тут подивились ремонт у нас затягується. Бригада якась пяна. Доведеться побути в тебе до літа. А вам удвох не нудно, веселіше ж з компанією!
Тарас стояв мовчки. Справжній “книжник”.
Я мовчки пішла у ванну, аби не зробити чогось невиправного. Серце гупало як молот.
Увечері, коли Олена пішла в душ, кинула мобільний на стіл. На екрані висвітлився смс від «Марина-Оренда»: «Олено, кошти за наступний місяць отримала. Орендарі просять продовжити до серпня, задоволені всім». І слідом банківське повідомлення: «Поповнення рахунку: +30 000 грн».
Усе стало на свої місця. Ніякого ремонту. Олена здала свою квартиру подобово чи помісячно, взяла гроші, а на моїй шиї вирішила заробити ще й на їжі, комуналці та зручностях. Хитро. Але не зі мною.
Я сфотографувала екран. Руки були спокійні, незламна рішучість огорнула всю.
Тарасе, зайди на кухню, кликнула чоловіка.
Показала йому фото. Він почервонів, потім став білий, як крейда.
Христино, може, то випадковість?
Випадковість це те, що ти досі не виставив їх за двері, відповіла я спокійно. Завтра до обіду, щоб їх тут не було. Або з ними підеш і ти. Разом зі своєю мамою, сестрою та всім їхнім балаганом.
А куди вони підуть?
Мені однаково. Хоч під оперний театр, хоч на квартиру, яку Олена здає.
Вранці Олена, як ні в чому не бувало, сказала, що піде в центр приглянула собі “гарні черевички” (очевидно, на гроші від оренди). Дітей залишила на Тараса, той узяв відгул.
Я дочекалася, поки двері за нею грюкнуть.
Тарасе, збирай дітей, веди гуляти в Стрийський парк. Надовго.
Для чого?
Бо зараз тут буде дезінфекція від паразитів.
Як тільки квартира спорожніла, я набрала майстра з замків і дільничного. Гостинність закінчилась. Настав час діяти.
У голові лунав учорашній голос чоловіка: “Може, то випадковість?” Жодних випадковостей. Холодний розрахунок.
Слюсар, кремезний чоловік з левом на руці, працював швидко.
Двері надійні, сказав він. А замок тепер і грабіжники не візьмуть.
Саме цього й треба.
Я розрахувалась з ним 1500 гривень пішло моментально, та спокій вартий дорожче за все. Далі пакування речей. Без жалю. Чорні пакети на 120 літрів усі речі Олени й дітей летіли туди. Її косметика цим самим разом.
За сорок хвилин у підїзді була гора пакетів і два валізи. Якраз підоспів дільничний.
Добридень. Простягаю йому документи: Власник квартири я, прописана я. Зараз хтось буде намагатися прорватися сюди без права проживання. Зафіксуйте.
Родичі?
Колишні, посміхнулася.
Олена повернулася через годину, навантажена пакетами з «ЦУМ-Львів». Її усмішка згасла, коли побачила купу на сходах і мене з поліцейським.
Це що? Христино, ти з глузду зїхала? Це мої речі!
Саме так. Твої. Забирай і йди. Готель закрито.
Вона кинулася до дверей, але дільничний став перед нею.
Пані, Ви тут прописані?
Я Я сестра чоловіка! Ми гостювали! Ти що твориш?! Де Тарас? Я йому подзвоню!
Дзвони, дозволила я. Але він не відповість. Він зараз пояснює своїм дітям, чому їх мама така “підприємлива”.
Олена набирала чоловіка гудки, ніхто не відповідає. Вочевидь, Тарас теж нарешті доріс до рішень.
Ти не маєш права! заверещала вона, розкидаючи пакети.
Не бреши. Передавай вітання Марині спитай, чи можна ще подовжити оренду твоєї квартири до серпня. Чи, може, доведеться туди й заселитися?
Вона застигла. Зблідла.
Ти… Звідки…
У телефон слідкуй, бізнес-леді недолуга. Місяць жила за мої кошти, свою квартиру здавала, щоб зібрати на машину? Молодець! Але тепер так: береш свої речі йдеш звідси. Якщо ще побачу тебе біля мого дому напишу заяву до податкової за “чорну” оренду. І ще про крадіжку у мене зникло золоте кільце (лежить у сейфі, але вона ж не знає). Знайдуть його в твоїх пакетах.
Олена побіліла, як стіна.
Бог тобі суддя, Христино.
Богом хай займеться, різко відповіла я. А квартира нарешті моя.
Вона хапала пакети, викликаючи таксі, а дільничний ледь помітно всміхнувся: протоколу писати не треба.
Коли ліфт зачинився за ними, я подякувала поліцейському.
Звертайтеся, буркнув він. Але далі тільки замки міцніші ставте.
Я повернулася додому, і звук нового замка прозвучав соковито й надійно. Хлорка в носі, клінінг вже домивав спальню.
Тарас повернувся за пару годин один. Дітей передав Олені біля підїзду. Озираючись, питає:
Христино Вона поїхала.
Я знаю.
Вона про тебе Таке говорила
Мені байдуже, що верещать пацюки, коли їх викидають з корабля.
Я сиділа на кухні, пила каву зі своєї улюбленої чашки. Стін від помади вже не було. У холодильнику лише мої продукти.
Ти знав про оренду? спитала тихо.
Ні! Клянусь, Христино! Якби знав
Помовчав би, підсумувала я. Слухай добре: ще раз щось подібне з твоїми родичами і твої валізи стоятимуть біля їхніх пакетів. Зрозумів?
Він кивнув поспіхом: уже знав не жартую.
Я відпила каву. Вона була досконала: гаряча, міцна, випита у тиші. У тиші власної квартири, де більше не ступлять чужі ноги.
Коронa не тисне.
Вона сидить, як влита.
