Декілька днів тому мій син привів додому свою дівчину. Вона трохи молодша за мене думаю, років на чотири чи пять. Мій син закохався у жінку майже мого віку і вже говорить про одруження з нею. Ще більшою несподіванкою для мене стало те, що у неї є маленька донечка.
Я прийняла їх гостинно. Для мене головне, щоб мій син був щасливий, а значить і я теж можу радіти. Проте душу переповнювали змішані почуття, і мені треба було кимось поділитися. Ледь тільки гості пішли, я відразу зателефонувала своїй подрузі Олені, яку у жарт називаю своїм «валеріанчиком». Вона завжди поруч, розуміє, підтримує й дає такі поради, що потім усе владнується. Я розповіла їй про те, що сталося, і попросила допомогти розібратися як вчинити правильно.
Ми довго розмовляли, мабуть, розмова тривала б ще довше, якби син не повернувся додому. Він хотів поговорити щиро. Серце у мене калатало, адже я боялася почути ще щось неочікуване. «Мамо, я хочу, щоб вона з донькою жили з нами», звернувся до мене син.
Я не знала, що сказати, розгубилася, але відповіла: «Так, нехай переїжджають». Син радів, і одразу побіг до неї повідомити добру новину.
А я залишилася наодинці зі своїми думками. Чи справді ця жінка любить мого сина? Можливо, їй потрібно житло у нашому великому будинку у центрі Києва, у забезпеченій родині й тому вона так тримається за нього?
І з такими сумнівами я заснула. Наснився мені мій покійний чоловік, який просто сказав: «Усе буде гаразд». Вранці я прокинулася і зрозуміла: мій син доросла, розумна людина. Навіть якщо зробить помилку, він зможе її виправити.
