Останнє літо вдома
Володимир приїхав у середу, коли обіднє сонце вже розігріло дах так, що шифер хрипко тріщав на кожному подиху вітру. Хвіртка впала з петель ще зо три роки тому, він обережно переступив через неї й зупинився перед ґанком. Три сходинки, нижня зовсім прогнила. Володимир встав на другу, відчув міцність, і рушив далі.
У хаті стояв запах стоячого повітря та мишей. Пил вкривав підвіконня рівним шаром, у кутку вітальні тягнулася павутина від балки до старого креденса. Володимир відчинив вікно, рама не одразу піддалася, але з подвір’я у хату вірвався дух розігрітої кропиви й сухої трави. Він обійшов усі чотири кімнати, подумки складаючи список: вимити підлогу, перевірити піч, полагодити водогін у літній кухні, викинути все, що згнило. А потім зателефонувати Андрієві, мамі, племінникам. Сказати: приїжджайте у серпні, побудемо тут місяць разом, як колись.
Колись це ще двадцять пять років тому, коли тато був живий і вся родина щоліта збиралася в цьому домі. Володимир памятав, як варили варення у великій мідній мисці, як брати носили відрами воду з криниці, як мама вечорами читала вголос на ґанку. Потім тато помер, мама перебралася до міста до молодшого сина, а дім забили. Володимир приїздив раз на рік, перевіряв, чи не розікрали, і їхав назад. Цієї весни щось у серці клацнуло треба спробувати повернути це. Хоча б на раз.
Перший тиждень він працював сам. Вичистив димар печі, замінив дві дошки на ґанку, вимив вікна. Їздив у райцентр за фарбою й цементом, домовився з електриком про проводку. Голова села, побачивши його біля магазину, похитав головою:
Нащо, Володю, в цю старезну хату вкладати? Все одно продасте.
Володимир відповів коротко:
Не продам до осені. І пішов далі.
Андрій приїхав першим, у суботу ввечері, з дружиною та двома дітьми. Вибрався з автівки, обвів поглядом подвір’я й зморщився.
Серйозно думаєш, що ми тут місяць пробудемо?
Три тижні, уточнив Володимир. Діти на свіжому повітрі, тобі теж не завадить.
Тут і душу немає.
Є баня. Сьогодні натоплю.
Діти, хлопчик одинадцяти років і дівчинка восьми, мляво попрямували до гойдалок, які Володимир вчора повісив на старому дубі. Дружина Андрія, Богдана, мовчки потягла в хату сумку з продуктами. Володимир допоміг розвантажити речі. Брат усе ще був похмурий, але нічого не сказав.
Мама приїхала у понеділок, її підвіз сусід. Вона зайшла до хати, стала посеред вітальні й тихо зітхнула.
Все таке мале, сказала вона. Я памятала більшим.
Ти тридцять років тут не була, мамо.
Тридцять два, виправила вона.
Мама пішла до кухні, провела рукою по стільниці.
Тут завжди було холодно. Батько обіцяв провести опалення, та так і не встиг.
У її голосі Володимир чув не ностальгію, а втому. Він налив їй чаю, посадив на лавці на ґанку. Мама дивилась на сад і згадувала, як важко було тягати воду, як боліла спина після прання, як сусіди пліткували. Володимир слухав і розумів: для неї цей дім не родинне гніздо, а стара рана.
Ввечері, коли мама вже лягла спати, він із Андрієм сиділи біля багаття на дворі. Діти вже спали, Богдана читала в кімнаті при свічках електрику поки провели лише в одну частину хати.
Навіщо тобі все це? запитав Андрій, дивлячись у багаття.
Хотів зібрати нас.
Ми й так бачимося. На свята.
Це не те.
Андрій криво посміхнувся.
Ти, Володю, романтик. Думаєш, якщо тут пожити три тижні, будемо ближчі одне до одного?
Не знаю, зізнався Володимир. Просто хотів спробувати.
Брат помовчав, тоді вже спокійніше додав:
Я радий, що ти це затіяв. Справді. Лише не чекай дива.
Володимир і не чекав. Та все ж сподівався.
Наступні дні промайнули у клопотах. Володимир лагодив паркан, Андрій допомагав перекривати дах сараю. Хлопець, Артем, спершу нудьгував, та потім знайшов у сараї старі вудки і почав ходити на річку. Дівчинка, Соломія, допомагала бабусі сапати грядки, які Володимир похапцем розбив біля південної стіни.
Якось, коли всі разом фарбували ґанок, Богдана раптом розсміялася.
Ми ніби якась комуна!
А в комуни принаймні план був, пробурмотів Андрій, але теж усміхнувся.
Володимир бачив напруга відпускає. Вечорами вечеряли за довгим столом на ґанку: мама варила борщ, Богдана пекла пиріжки із селянським сиром. Говорили про буденне: де купити сітку від комарів, чи варто косити траву біля хати, чи полагодили насос.
Та того вечора, коли діти вже спали, мама сказала:
Ваш батько хотів продати цю хату. Ще за рік до смерті.
Володимир завмер з горнятком у руці, Андрій насупився.
Чому?
Втомився. Казав, що хата якор. Хотів переїхати до міста, ближче до лікарні. Я була проти. Думала, це наше, родове. Ми посварились. Він так і не продав, а за рік помер.
Володимир поставив горнятко на стіл.
Ти звинувачуєш себе?
Не знаю. Просто втомилася від цього місця. Тут все нагадує, як я настояла, а він так і не пожив собі спокійно.
Андрій відкинувся на спинку лавки.
Мамо, ти ж ніколи про це не казала.
А ви й не питали.
Володимир подивився на маму. Вона сиділа сутулою, зморшкуваті, натруджені руки і він зрозумів: для неї дім не скарб, а тягар.
Може, треба було продати, тихо сказав він.
Може, погодилася вона. Але ви тут виросли. Це ж щось означає.
І що саме?
Мама підняла на нього очі.
Що ви памятаєте, якими були. Ще до того, як життя розвело по світу
Цим словам Володимир одразу не повірив. Але наступного дня, коли вони з Андрієм і Артемом пішли на річку, і хлопчик зловив першого йоржа, він побачив, як брат обійняв сина і щиро розсміявся по-справжньому. А ввечері, коли мама ділилась із Соломією історією, як тут, на цьому ґанку, вчила її тата читати, у голосі її було щось нове. Може, примирення.
Відїзд призначили на неділю. Напередодні Володимир розтопив баню, усі разом милися, потім пили чай на ґанку. Артем спитав, чи приїдуть наступного літа. Андрій глянув на Володимира, але промовчав.
Вранці Володимир допомагав вантажити речі. Мама обійняла його.
Дякую, що покликав.
Я гадав, буде краще.
Було добре. По-своєму.
Андрій хлопнув його по плечу:
Продавай, якщо захочеш. Я не проти.
Побачимо
Машина покотила, і на дорозі осів пил. Володимир повернувся до хати. Пройшовся кімнатами, зібрав залишки посуду, виніс сміття. Потім зачинив вікна, замкнув двері. Вийняв із кишені старий амбарний замок, якого знайшов у сараї, та повісив на хвіртку. Замок важкий, заіржавілий, але міцний.
Він стояв біля воріт, дивлячись на дім: покрівля рівна, ґанок міцний, вікна чисті. Хата виглядала живою. Але Володимир знав: це лише здається. Дім живий, поки в ньому люди. Оці три тижні він був живим. Можливо, цього й досить.
Він сів до машини і рушив. У дзеркалі заднього виду ще раз майнула покрівля, а потім її закрили дерева. Володимир їхав розбитою дорогою, думаючи про те, що, певне, восени подзвонить ріелтору. Але поки просто памятав, як вони всі сиділи за столом, як мама сміялась із жарту брата, як Артем показував улов.
Дім виконав свою місію. Він зібрав сімю. І, певно, цього достатньо, щоб відпустити його без болю.
В житті важливо не те, що ми залишаємо після себе, а спогади, які знов і знов здатні зібрати нас разом.
