Іди, і більше не повертайся
Іди, чуєш? прошепотів Ярослав крізь сльози. Іди, більше не повертайся! Ніколи.
Трясучими руками хлопець зняв важкий залізний ланцюг, затим потягнув Зоряну до воріт і, широко розчинивши калитку, спробував випхати її на дорогу.
А вона не розуміла, що відбувається.
Невже її виганяють? Але за що? Вона ж нічого поганого не зробила
Іди, прошу тебе… вдруге повторив Ярослав, обіймаючи собаку. Ти не можеш тут залишатись. Він скоро повернеться і
У цей момент двері дому з шаленою гучністю відчинились, і на ґанок, тримаючи у руці сокиру, валив пяний Петро.
*****
Якби люди хоч на мить замислились, яким тяжким може виявитись життя собак, яких викидають на вулицю певен, багато хто змінив би своє ставлення до них.
Бодай дивились би на них із співчуттям, а не з грубістю й зневагою. Але звідки людям знати, які випробування лягають на долю наших чотириногих друзів?
Собаки не можуть розказати про свою біду.
Усю біль вони носять у середені. Але я, мабуть, розповім одну таку історію.
Історію про вірність, зраду та кохання…
Почну з того, що Зоряна була непотрібна вже з самого дитинства. Чим вона так не догодила першому господарю ніхто не знає.
Може, просто тим, що зявилася на світ?
Отож її господар, не надто довго думаючи, завіз двомісячне цуценя до найближчого села й…
…просто покинув на узбіччі біля траси.
Легковики, автобуси, вантажівки та лісовози мчали там на шаленій швидкості.
Одна хибна мить і кінець. Мабуть, саме на це і розраховував хазяїн.
Навіть якщо цуценя не вбють колеса, без води й їжі воно навряд тривалий час триматиметься живим.
Але того дня їй неймовірно пощастило.
Того самого дня маленьку, ще безіменну Зоряну зустрів Ярослав.
Це врятувало їй життя.
Сталось усе так: тато подарував Ярославу новий велосипед на чотирнадцятий день народження, і хлопець схопився його «випробувати».
Тільки за межі села не їдь! гуканула мама Ганна, коли він уже крутив педалі з вулиці. Чуєш, синку?
Добре, мамо!.. вигукнув радісно Ярослав. Тут усе буде гаразд-о-о-о
Але за село Ярослав виїхав. Бо в селі одна яма на іншій, бездоріжжя таке, що й ходити небезпечно. А до траси в напрямку міста лише місяць тому новий асфальт проклали.
Тож хлопець захотів поганяти саме там. Машин вихідного дня майже нема всі вдома.
Коли він майже доїхав до траси й повертав вже, побачив на узбіччі невеличке цуценя. Заклопотане, біжить туди-сюди, раз у раз шугає під колеса й тікає останньої миті.
«Що з нею?» подумав Ярослав, зліз із велосипеда, обережно поклав його на траву й пішов до тварини.
*****
Мамо, тату, дивіться, кого я знайшов! радісно вигукнув Ярослав, заходячи в хату. Комусь не потрібна ця бідолаша. Можна залишити її в нас? Вона така гарненька…
Ярославе, ти ж за село їхав? насупилась Ганна. Я ж просила тебе!
Мамо, я тільки до траси! Бачиш? Недарма поїхав. Не підібрав би собаку її могла б загинути.
А про себе ти подумав? На дорозі самому небезпечно! зітхнула мама. Особливо на велосипеді!
Я більше не буду, чесно! Можна залишити її в нас? Я буду за нею доглядати, обіцяю! Я так мріяв про собаку… І у мене ж сьогодні іменини!
Іменинник ти наш… хитнула головою Ганна. За недобрі вчинки іноді треба і покарати.
Ярослав міцніше притис собаку до себе, боячись, що батьки її заберуть.
Та не сварись, Ганно, втрутився тато. Йому ж сьогодні чотирнадцять! Ти забула, що ми самі витворяли його віком? І собачку добру обрав. Буде хату й двір берегти. Лишай, сину!
Раз тато не проти і я не проти, посміхнулась мама.
Дякую!!! Ви найкращі батьки на світі!
Ярослав був на сьомому небі від щастя.
Ще того ж вечора він придумав їй імя Зоряна. Спочатку йому здавалося, що це хлопчик, але придивившись виявилося, що дівчинка. Дуже добра, ласкава.
Ярослав і Зоряна одразу стали справжніми друзями.
І велосипед скоро забувся. Дні йшли, а хлопець майже не розлучався зі своїм пухнастим другом.
Здавалося б, що може піти не так? Врятована собака, щасливий хлопець мова б про гарне життя…
Та невдовзі біда таки сталась. Через пів року.
Усе почалось з того, що Петро, батько Ярослава, втратив роботу трактористом працював усе доросле життя в агрофірмі, яка збанкрутіла. І, не витримавши, пустився у тяжке пияцтво.
Всі запаси пропив. А всі вмовляння й сварки Ганни лиш дратували його ще більше.
Став Петро й на Ганну руку підіймати. То немає закуски в холодильнику, то дах тече, то акцизну на горілку підняли у всьому дружина винна.
Це я винний? кричав Петро.
Він же міг нову роботу пошукати! Й синові ж навчання в університеті треба оплачувати!
Але працювати у місті не схотів. А в селі тільки тимчасова, неважна.
Ганно! Де ти знову горілку сховала?! ще зранку ревів Петро.
Ганна відчайдушно пробувала його спиняти марно. Суперечки виростали у сварки, потім у рукоприкладство. Я забороняла Ярославу втручатись. Щоб хоч його не зачепило.
У Петра рука важка. Краще не доводити. Ярослав тоді йшов до Зоряни, гладив її по голові й задумливо дивився на хату, де кричали батьки.
Зоряна лизала йому щоки. Підтримувала, як могла.
Одного дня й самому Ярославу дісталося. Ганна в крамницю пішла, а Ярослав просто грався з Зоряною.
Петро покликав його, схопив міцно й приклав кілька разів. Ярослав мовчав, терпів, потім не витримав, защеміло в душі…
Та раптом Зоряна, завжди тиха й слухняна, загавкала на Петра, захищаючи хлопця. Петро аж остовпів. Ярослав цим скористався вислизнув.
Та я знав батько так не залишить. Тільки-но зник у хаті стане набагато гірше.
Я зрозумів: треба рятувати Зоряну.
Іди, чуєш? крізь сльози просив я її. Біжи, не повертайся врятуйся…
Я зняв з неї ланцюг, підвів до воріт, штовхнув у бік дороги.
Вона не розуміла чому? чого її виганяють?…
Проміняй мене на життя, собачко, шепотів я, обіймаючи її востаннє.
У цей момент двері вилетіли, на поріг скинувся розлючений Петро із сокирою в руці.
Ярославе! Ти що собаку випустив?! Хто тобі дозволяв!?
Тату, не треба
Я боявся страшенно, але не міг покинути матір одну з цим звіром…
Що не треба?! Собаку, значить, шкода? Голодом тебе замучу, синку, щоб знав, як перечити батькові…
Петро спіткнувся, розлючено виступив східцями.
Веди її до мене! гукнув.
Петре, зупинись! Що ти робиш?! верталась з магазину Ганна.
Ти мовчи! Це я тут хазяїн!
Я вже не вагався. Глянув Зоряні у вічі, поцілував у вологий чорний носик.
Пробач нас, Зоряно… Іди, рятуйся!
Беручи її на руки, штовхнув до лісу.
Зоряна, востаннє озирнувшись, побігла щодуху геть.
Не повертайся! кричав я, відчайдушно бажаючи врятувати їй життя.
Що було далі, вона вже не бачила.
Вона лише сподівалась, що з її улюбленими людьми, заради яких вона залишила дім, усе буде гаразд.
*****
Відтоді минуло
ані місяць, ані рік.
Цілих сім років прожила моя Зоряна в очікуванні дива.
Вірила, що ще побачить мене.
З кожним роком ця віра наче згасала. Бо у рідному селі ані Ярослава, ані Ганни вже давно не було.
Зявилась вона біля старого двору лише через пів року після того, як утекла. Ледь натисла лапою на причинену калитку а за нею попелище, згарище, жодної душі.
Було зрозуміло: ми виїхали і додому вже не повернемось. Не було вже кому.
Та Зоряна відчувала: нам нічого не сталося. Ми просто зникли з цього села…
Рік ще вона мандрувала селами, ніде надовго не затримуючись.
Аж її підібрав дідусь, що працював нічною вартою на сільському цвинтарі Микола Пилипович.
Заблудилась, чи що? всміхнувся старий. До мене підеш жити?
Зоряна пішла. Виходу іншого й не було.
Дідусь, хоч і вмів прикластися до пляшки, але був добрим, годував її завжди.
Запрошував із собою до роботи. Спершу було моторошно, та згодом звикла.
Микола Пилипович був самотній, пригнічений людина. Пережив зраду дружини, дочка зріклась його. Коли напивався не лютував, а ділився із Зоряною своїми бідами.
Вона притискалась до нього, слухала. А потім згадувала свої щасливі дні з Ярославом і Ганною. Петра згадувати старалася якнайрідше…
І сталося так, що одного дня, обходячи цвинтар, Зоряна натрапила на надгробок із знайомим іменем: Петро. Пронюхала і здригнулась.
Що застигла? спитав Микола Пилипович. Ааа… Це той, що у хаті згорів, казали. Жінка з сином у місто подалися, а він тут пропав. Недобра слава про нього була… Ну, про померлих погано мовчать. Пішли далі.
Майже пять років Зоряна жила з Миколою Пилиповичем. А коли його не стало, вона залишилась на цвинтарі сама.
Де їй було йти старій собаці? Жити на цвинтарі, то більше нікому не сказала господар.
Час плинув. Перший сніг сріблив землю. Якось гуляючи, Зоряна почула два голоси біля знайомої могили: чоловічий і жіночий.
Вона завмерла. Притаїлась і слухала.
Я ж казав, Олесю, що не хочу йти до його могили! Що мені там? Він для мене давно помер
Треба, Ярославчику… Пробачити й відпустити! Вже нічні кошмари тебе не мучитимуть. Він твій батько, ким би не був. Коли просять пробачення після смерті, треба простити! Моя бабуся так казала.
Може, ти й права, погодився Ярослав.
Я подивився на могилу, насупився… а потім промовив:
Я прощаю тебе, батьку. І від себе, й від мами, й від Зоряни… Шкода тільки, що ти змусив мене вигнати кращого друга. Хоч би знати, що з нею все гаразд…
Усю цю хвилину Зоряна стояла за спиною не вірила своїм очам.
Це ж він! Її Ярослав!
Він виріс, став мужнім, але вона впізнала його з першого погляду.
Я обернувся погляд впав на знайому морду.
Ти чого, Ярославе? занепокоїлась Олеся.
Це не привид… Це собака. Я … впізнаю її!
Я примружився, зробив крок, і ще крок…
Зоряна тихенько завиляла хвостом, зробила кілька кроків й собі а тоді вони обидва кинулися назустріч одне одному.
Я впав навколішки, обійняв її міцно, а вона облизувала мої щоки, ніс і бороду.
Так збулась собача мрія знову знайти свого товариша через багато-багато років.
*****
Я забрав Зоряну до себе.
Вона швидко потоваришувала з моєю Олесею.
Жили ми разом. Спершу втрьох, далі вчетверо, бо якось Зоряна принесла з вулиці маленьке кошеня, якого всі разом вирішили прихистити. Пізніше наша родина поповнилась ще: у двокімнатній квартирі зявився маленький синочок Данило.
А згодом я відновив згорілий дім у селі. Ми щоліта поверталися туди всією родиною відпочивати.
Попри всі випробування, які випали на нашу долю й на долю Зоряни, всі були щасливі.
Я зрозумів: справжня відданість не забувається роками. І навіть коли життя штовхає нас на випробування, любов і вірність усе одно перемагають. Береже добрий господар своїх друзів і близьких і собака відповідає тим самим.
