У різдвяну ніч я накрила стіл на двох, хоч і розуміла, що сідаю сама.
Дістала з серванту обидві кришталеві чарки, обережно поставила їх на білу скатертину та відступила на крок назад.
Два прибори.
Дві тарілки.
Дві серветки, накрохмалені до хрускоту, як любив він.
Наче кожної миті мав відчинитися двері, і він, трохи втомлений, але завжди усміхнений, скаже: «Ганно, вже час сідати, надворі холодно, а Різдво чекати не буде».
Але він не зайде.
Вже рік його немає.
Телефон мовчить.
Донька не подзвонить.
Внуки теж не напишуть.
Я провела рукою по білосніжній скатертині, розшитій маками та барвінком. Я шила її, коли ще була дівчиною. Він казав, що ця скатертина нагадує йому про погляд моїх очей багато років тому.
На мить усміхнулася вперше за весь день.
Зварила його улюблений борщ, зробила вареники з картоплею не тому, що хтось мав прийти, а тому що так живу вже все життя. Бо серце ще не може змиритися з тим, що місце навпроти завжди буде порожнім.
Сіла біля столу й оглянула застілля. Було гарно, як завжди на Різдво.
Згадала наше останнє спільне свято. Був вже слабкий, але сів навпроти, усміхнувся, взяв мої руки й попросив: «Не замикайся у собі, коли мене не стане. Живи, Ганно. Не здавайся».
Я тоді пообіцяла.
Годинник торохтів, ліхтарики миготіли за вікном, з-під дверей лунали дитячі голоси та сміх, хтось святкував Та не в цій тихій кімнаті.
Пізно ввечері телефон нарешті озвався. Коротка розмова, радісний голос, якимось чужим став той дзвінок поспіхом, без запитань, без часу.
Знову тиша.
Я взяла чарку з його місця, підняла над столом і прошепотіла подяку. За роки разом, за любов, за те, що була для когось цілим світом.
Почала поволі прибирати стіл. Рухи були спокійні, відточені, як у людини, що знає: це в останнє.
Сіла на підвіконня, дивилася на нічний Львів, як надворі Різдво живе. А у кімнаті лишилась тільки пам’ять.
Стіл на двох був готовий.
Але місце навпроти лишилося порожнім.
Чи траплялося вам готувати місце для когось, хто вже не прийде не тому, що чекаєте гостя, а тому, що серце ще тримає?
