БОРІДА СИВА, А ДУША ЯК КАЛИНА
«Ти мене весь час обманювала! Я припиняю наше листування. Дуже розчарований у жінках. Як ти могла так довго прикидатися і брехати? Я хотів одружитися з тобою, а ти все зіпсувала. Неможливо почати родинне життя на брехні й недовірі. Прощавай. Не пиши мені більше. Не відповім. Твій колишній джентльмен.»
Такого листа отримала я від Марка. Ми з Марком обмінювалися листами майже рік. Здавалося, усе йде до зустрічі вже на його землі у Львові. Але
Не склалось.
… Мені тоді було сорок девять. Із чоловіком розлучена вже давно. Діти й онуки давно підросли. Хотілось хоч наприкінці відчути себе знову жінкою. Роки пролітають так швидко, мов птахи. У дітей свої турботи, інтереси. Не могла я сидіти в чотирьох стінах і згадувати давні часи, добрі чи гіркі. Ще так можна й закиснути, тільки й лишиться, що вязати метрові шкарпетки чи вишивати рушники. Мої подруги давно по сімях, у побуті, клопотах. Роздивившись ретельно всіх можливих «женихів» на роботі, ні на кому не зупинилась.
То ж я, по пораді колеги, вирішила заглянути до шлюбного сайту. Все одно нічого не втрачаю.
Анкету написала довгу, себе описала так, що й сама позаздрила б. Додала гарну фотографію, ту, де я виглядаю ще справжньою пані. Сиджу й чекаю дива. Мужикам не навязуюсь, свій стиль тримаю.
Через пару тижнів приходить електронний лист, єдиний за той час. І вже, затамувавши подих, читаю англійською, сидячи у своєму Смілі.
Ну що ж, Марко, 59 років, підприємець, розлучений, має двох дорослих синів. На фото елегантний, підтягнутий, ніби справжній пан на фоні триповерхового будинку у Львові, десь на вулиці Личаківській. Запрошує познайомитись. А далі, й дивись, заміж покличе.
Ось воно, таке просте щастя тільки руку простягни, письмо грамотно напиши Від радості я починаю співати коломийки. Хотілося написати Маркові: згодна, хоч зараз, переїду у ваш Львів, відразу під вінець! … Але ж притримала несміливу жіночу скромність й написала, що треба подумати.
Мовляв, претендентів багато, всім не встигаю письма відповідати. Ви ж, Марку, не сердіться.
Марко виявив делікатність, стриманість. Написав, що можу й не дивуватися: така жінка, як я, змогла полонити багато сердець, у тому числі й його. Я аж літала над собою від таких слів.
Завязалося у нас із Марком щире, відкрите листування. Здавалося іноді ми створені один для одного! Ну чому ми народилися в різних кутках України? Марко звав мене «Калинкою», я його «мій пан». Я так звикла до теплих листів Марка, що вже й не уявляла собі днів без них. У думках давно вже була заміжньою львівянкою, жила в його великому будинку, обома ранками розмовляла з коханим чоловіком під чашку кави з білими шкарпетками на ногах. Чим більше ми з Марком дізнавались одне про одного тим ближчими ставали наші душі.
Дітям зізналась: скоро поїду від них, квартиру залишу, з роботи звільнюся. Дочка з сином спустили мене з небес:
Мамо, ти ж наче інша! Пенсія на носі, а ти заміж, ще й у Львів. Ну куди тобі, скажи? Твій Марко вже не молодий: почне сичати як чайник, по ночах у туалет ганятиме. Захочеш доглядати старого львівського пана? Надумаєш таке скажеш, що ми застерігали.
Та я вирішила таки хочу бути леді! Готуюсь у дорогу, поміняла сукню, зачіску, навіть ходу зробила шляхетнішою. Чекала візу в камінному коридорі свого життя. І тут лист від Марка:
«Ти не калинка, ти брехуха. Не пиши мені».
Нічого не второпала. Де і коли збрехала? В голові цілий ярмарок думок і підозр. Та написала таки листа Маркові. Півроку чекала на відповідь марно.
А як вже надія зовсім згасла і взялась було знову доручати квартиру дітям, приходить нове послання від мого пана:
Калинко, пробач! Я довго хворів у лікарні, був на грані життя. Не хотів тобі тривоги додавати. Синові Оресту поручив наше листування. Просив його бути поштивішим. Але він сказав, що ти сама несподівано обірвала стосунок. Чому?
Я видужав, готовий прийняти тебе, моя богине, до свого дому як дружину.
Я перечитала той лист разів з десять. Розплакалась. Не знала, що написати. Одне зрозуміла: Орест не бажає, щоб батько одружувався. Це син Марка мене оббрехав. А для чого мені їхні сімейні розбори? Приїду у Львів, а Орест потихеньку підсипле мені сіль у каву чи наговорить щось таткові. Хто йому не повірить? А тоді викинуть мене з того дому, як ворожку на базарі. Воно мені треба? Хай вже самі розбираються, родина є родина.
…А в мене онуки восени до школи йдуть. Їх трошки підтягти в читанні, математиці. І на дачу б треба помідорів висадити, траву скосити, квітники пополивати… Бо ж рідна грядка ой як серцю дорога.
Відпочину поки від романів нових. Надто вже багато вони енергії відбирають. А життя собі тече, як трава за вітром.
Доброго дня, сусідонько! Я вже й не гадав тебе побачити, ти ж так рідко буваєш! Чи в тебе справи термінові, чи заміж вже вийшла? виглядає з-за плоту сусід мій, Микола, увесь у пилюці.
Привіт, Миколо! Ой, я за тобою скучила, таки правду кажу. Ти ж ще не одружився бува? Дровець допоможеш наколоти? Ввечері обіцяну наливочку поставлю, багато справ не повіриш!
Та бува, Анюто, як я міг женитися, якщо нареченої рік не видно?! Микола мені хитро підморгує.
То що ж то значить? Хоч і все зрозуміла, та вже кокетую.
Виходь за мене, Анюто. Чого тягнути сто років знайомі! Як кажуть, старе дерево та живе, поки соки течуть.
Що ж мій суджений борода сива, а душа як калина.
…І вже сім років ми з Миколою щасливі у нашому дивному подружжіЯ усміхаюся крізь сльози і щось таке легке, щире навалюється на серце. Стою перед Миколою, дивлюся в його добрі очі, руки шорсткі-робочі, а за плечима наші спільні роки, городи, малинові світанки й яблуневі вечори.
Бачу, Миколо, ти мене діждався. А я нарешті додому повернулася, сміюся, відчуваючи, як душа оживає. Став самовар, клич дітей, зберемо родину! А там же й весілля влаштуємо і нехай сусіди всі заздрять!
Микола нахиляється, бере мою руку, і я відчуваю: оце і є справжнє жіноче щастя, не в листах і не в далеких мріях, а тут, у рідній садибі, поруч із тим, хто розуміє тебе мовчки. На городі вже майорять калини грона такі, як моя душа: стиглі, щедрі, живі.
Надвечір гойдається хвиля трав, сонце сідає за старий паркан, і я знаю: мій час ще не проминув, а найкращі дива народжуються щодня, коли віриш у життя і не боїшся любити навіть із сивою бородою, але з молодою душею.
