Без «треба»
Олексій відчиняє двері й бачить на кухонному столі три тарілки з підсохлими вермішелями, перекинуту банку з-під йогурту й розгорнутий у клітинку зошит. Наплічник Богдана валяється посеред коридору, Софія сидить на дивані, втикає у телефон.
Він ставить сумку на підлогу, роззувається. Хотів щось сказати про тарілки, але в горлі стискається від втоми підходить до столу, бере одну, несе до мийки.
Тату, я зараз помию, не відводячи погляду від екрану, каже Софія.
Ага.
Він відкриває воду, підставляє тарілку під струмінь. Вермішель розмокає, змивається у злив. Вимикає воду, дивиться на мокрий посуд.
Софійко, а де Богдан?
У себе. Математику робить.
А ти?
Я вже виконала все.
Він витирає руки рушником, заходить до кімнати Богдана. Син лежить на килимі, підперши щоку кулаком, у зошиті написано півтора приклади.
Привіт, каже Олексій.
Привіт.
Як справи?
Нормально.
Уроки?
Роблю.
Олексій сідає на край ліжка. Богдан зиркає на нього й знову опускає погляд до зошита.
Тату, що трапилось?
Не знаю, відповідає Олексій. Мабуть, втомився.
Справді, не знає. Зранку дзвонила мама, просила приїхати, перебрати шафу, на роботі затягнулося засідання до шостої, у метро їхав, притиснутий до дверей. А зараз сидить у кімнаті Богдана й розуміє, що не хоче говорити про посуд, про уроки, про порядок. Не хоче бути функцією, яка повернулася додому й відразу «увімкнулася».
Слухай, давай зберемося всі на кухні, каже він. Разом.
Навіщо?
Поговорити.
Богдан морщиться.
Знову про двійку з української?
Ні. Просто поговорити.
А я уроки не доробив.
Потім доробиш. Пять хвилин.
Олексій виходить, кличе Софію. Вона підіймає очі, невдоволено зітхає.
Серйозно?
Серйозно.
Вона відкидає телефон на диван, іде за ним. Богдан визирає із своєї кімнати, стоїть в проході на кухню, ніби вагається, заходити чи ні.
Олексій сідає за стіл, відсуває зошит. Софія сідає навпроти, Богдан на краєчку стільця.
Що сталося? питає Софія.
Нічого не сталося.
Тоді навіщо?
Олексій дивиться на неї, тоді на Богдана. У того неспокійні очі, він явно чекає чогось недоброго.
Просто хочу поговорити, каже Олексій. По-справжньому. Без «треба зробити уроки», «треба помити посуд», без усього такого.
Тобто посуд можна не мити? обережно перепитує Богдан.
Помиємо потім. Я не про це.
Софія схрещує руки на грудях.
Ти якийсь дивний сьогодні.
Дивний, згоджується він. Мабуть, бо втомився прикидатися, що все добре.
Всі мовчать. Олексій шукає слова, але голова порожня.
Я хлопці, не знаю, як це правильно сказати, починає він. Здається, ми всі лише робимо вигляд. Я приходжу, ви ніби все ок, я ніби вірю. Говоримо про школу, про їжу, але по-справжньому й не говоримо.
Ти нас перевантажуєш, тату, тихо каже Софія. Навіщо?
Не знаю. Мабуть, сам не справляюсь, і боюсь, що й ви не справляєтесь, а я навіть не помічаю.
Богдан хмурить брови.
Я нормально справляюся.
Справді? дивиться на нього Олексій. А чому останні два тижні засинаєш лише після опівночі?
Богдан мовчить, дивиться у стіл.
Я чую, як ти крутиться, каже Олексій. Вранці встаєш з обличчям, ніби всю ніч не спав.
Просто не хочеться спати.
Богданчику.
Ну що, Богданчику?
Скажи, як є.
Богдан знизує плечима, відвертається.
У школі все нормально. Уроки роблю. Що ще потрібно?
Вмішується Софія:
Тату, навіщо ти його допитуєш?
Я не допитую. Я хочу зрозуміти.
А він не хоче говорити. Це його право.
Олексій дивиться на неї.
Добре. Тоді скажи, як у тебе.
Вона криво всміхається.
У мене? Все клас, вчуся, спілкуюся з подругами, все як належить.
Софіє.
Вона замовкає, відводить очі.
Що?
Ти останній місяць майже не виходиш із дому. Подруги кликали двічі ти відмовилась.
І що? Не хотілося мені.
А чому?
Вона стискає губи.
Втомилася від них і їхніх балачок про хлопців і всякий непотріб. Гаразд?
Гаразд, каже він. Просто мені здається, ти сумуєш.
Вона стрясає головою, наче скидає цю думку.
Я не сумую.
Гаразд.
Він замовкає. У кімнаті чути лише гул холодильника.
Слухайте, нарешті каже він, я не хочу вас зараз виховувати. І не хочу, щоб ви мене заспокоювали. Просто скажу як є: мені страшно. Щодня. Я боюся, що грошей не вистачить, що бабуся захворіє і змовчить, що на роботі скоротять. Боюся, що ви щось переживаєте, а я навіть не помічу, бо занадто зайнятий собою. І я втомився робити вигляд, що все під контролем.
Софія моргає, дивиться на нього уважно.
Та ж ти дорослий, ледь чутно каже вона. Повинен справлятися.
Знаю. Але не завжди справляюся.
Богдан піднімає голову.
А що буде, якщо ти не впораєшся?
Не знаю, чесно каже Олексій. Можливо, доведеться просити допомоги.
У кого?
У вас, наприклад.
Богдан морщить лоба.
Але ми ж діти.
Ви діти, так. Але ви теж частина цієї сімї. І мені інколи просто потрібно знати правду. Не «все нормально», а як насправді.
Софія водить рукою по столу, збираючи уявні крихти.
А навіщо тобі знати?
Щоб не бути самому.
Вона піднімає на нього очі, і він бачить у них щось на кшталт розуміння.
Мені страшно йти до школи, раптом каже Богдан. Там один хлопець називає мене дурним. Щодня. І всі сміються.
Олексій відчуває, як щось стискається в грудях.
Як його звати?
Не скажу. Ти підеш розбиратися, стане ще гірше.
Я не піду. Обіцяю.
Богдан дивиться на нього з підозрою.
Справді?
Справді. Але мені важливо, щоб ти знав ти не сам.
Богдан киває, опускає голову.
Я не сам. Там є Діма, він нормальний. Ми з ним разом сидимо.
Це добре.
Софія зітхає.
Я не хочу вступати до університету, тихо каже. Всі питають, куди я піду, а я не знаю. Взагалі не знаю. І здається, що нікуди не піду, бо не розбираюся ні в чому.
Софійко, тобі чотирнадцять.
Ну то й що? Всі вже вирішили. А я ні.
Не всі.
Всі, кого я знаю.
Він мовчить.
У твоєму віці я хотів бути геологом. Потім передумав. Потім ще раз. А зараз працюю зовсім не там, де думав.
І як тобі?
По-різному. Іноді добре, іноді важко. Але таке життя воно не має бути вирішеним наперед.
Софія киває, але не впевнено.
Просто всі кажуть, що треба визначатися.
Кажуть, погоджується він. Але це їхні слова, не твої.
Вона дивиться на нього, майже усміхається.
Ти сьогодні справді інший.
Втомився бути правильним.
Богдан зиркає.
А можна питання?
Запитуй.
Ти і справді боїшся?
Справді.
А що робиш, коли страшно?
Олексій замислюється.
Встаю зранку і щось роблю. Навіть якщо не знаю, чи це правильно. Просто роблю.
Богдан киває.
Зрозуміло.
Всі мовчать. Олексій дивиться на них і розуміє нічого не вирішив, не дав відповідей і не зняв тривогу. Але щось таки змінилося: показав їм, що може бути не тільки функцією, а людиною, і вони відповіли йому тим самим.
Ну, каже Софія, встаючи. Треба помити посуд.
Я допоможу, каже Богдан.
І я, додає Олексій.
Вони встають, Софія відкриває кран, Богдан приносить губку. Олексій бере рушник, витирає. Всі мовчать, але це вже інша тиша не порожня, а наповнена.
Коли остання тарілка лягає на сушарку, Софія витирає руки і дивиться на батька.
Тату, а ми ще можемо так поговорити? Колись.
Можемо, каже він. Коли ти захочеш.
Вона киває і йде до себе. Богдан затримується, вагаючись.
Дякую, що не будеш лізти до того хлопця, каже він.
Але якщо стане зовсім зле скажеш?
Скажу.
Тоді ходімо доробляти математику.
Вони ідуть у кімнату Богдана, сідають разом на килимі. Олексій бере зошит, дивиться на приклади. Богдан підсувається ближче, вони вирішують разом не поспішаючи, майже звично. Та Олексій вже знає: за цими прикладами стоїть хлопчик, який боїться, і що він, Олексій, може бути поруч не тільки як перевіряючий, а і як той, хто теж боїться, але все одно встає щоранку.
Це трохи, але це вже початок.
