Олюня приїхала на залізничний вокзал із маленького села під Полтавою, тягнучи за собою дві важкі сумки. Вона не так часто приїжджала до своїх рідних, але витратила останні гривні, аби привезти їм подарунки дуже хотіла додати трохи радості у їхнє життя. Олюня ніколи не приходила з порожніми руками, але цього разу перевершила саму себе: кожна сумка важила ледь не десять кілограмів. Незважаючи на складну дорогу, вона навіть не сумнівалась їхати, адже її син пообіцяв зустріти її на вокзалі.
Але коли приїхала навколо нього не було. Не залишалось нічого іншого, як поставити важкі торби біля лавки й набрати його номер.
Довго телефон мовчав, а тоді, тільки після десятого виклику, нарешті пролунало: голос сина був спантеличений.
Мам, вибач, ну я зовсім забув, що ти сьогодні приїжджаєш. Ми спонтанно вирішили поїхати до батьків дружини в Сумську область, нас не буде тиждень. Тобі доведеться повернутися додому… Чесно, я навіть не подумав, тому й не попередив, просто якось так раптово вирішили поїхати.
В Олюні очі сповнилися сліз, але вона промовчала і, ледь стримуючись, коротко відповіла:
Добре.
Вона віддала обидві пакунки бездомним біля вокзалу тягти назад їх просто не було сил, плечі вже гуділи від важкості. Навіть не сказала синові, як їй боляче це все. Він так і не зрозумів, як сильно образив серце матері, яка все життя вкладала у нього душу й сили, а у старості навіть не зміг зустріти її на порозі.
Минув місяць, і коли невістка подзвонила з проханням побути з онуками на вихідні, бо вони збираються на весілля до подруги, Олюня відмовила. Вона втомилася від того, що про неї згадують лише тоді, коли комусь щось треба…
