Деньник Марії Ярославівни
Вже два роки, як мій син Остап одружився, а відтоді ми його майже не бачимо. Зараз він весь час у тещі, все їй допомагає, без нього там ані кроку. Я ось сиджу і гадаю, як же вона до того жила, поки її донька не вийшла за нашого Остапа?
Перед весіллям ми купили йому квартиру неподалік від центру Львова хотіли, щоб мав свій простір і міг розвиватися самостійно. Він узагалі в нас змалку був розумний, завжди підтримку шукав у нас. Переїхав він ще до весілля, як отримав роботу в IT-компанії, і жив тоді вже окремо.
Про невістку, Ганну, не скажу, що не до душі мені радше здавалась мені надто юною й невпевненою, хоч різниця у віці в них лише два роки. Вона все намагалась показати характер, але насправді більше була як дитина, часто вередлива. Остап у мене добрий та мякий, і я турбувалася: як він, такий відкритий, житиме з нею такою наївною?
А коли я вперше побачила її маму, Панасу Іванівну, зрозуміла, в кого Ганна вдалась. Хоч ми з нею ровесниці, вона поводиться, як підліток: інфантильна до безпамятства. І що цікаво жінка вже шість разів розлучалася! Про що з нею можна говорити? Вона замкнена у своєму світі, а до нас з чоловіком ставилася відсторонено. Вітаючись на весіллі, лише обмінялися кількома чемними словами і то був максимум стосунків.
Ще до одруження я помітила недобре: Ганна постійно тягнула Остапа до мами то змішати кран протікає, то розетку зламано, то полиця впала на кухні. Перший раз я махнула рукою батька ж дівчати не стало, зрозуміло, що чоловічі руки у домі потрібні. Проте з часом проблем не меншало все теща щось просила, а син уже й до нас рідко заходив, бо «знову з Ганною до її мами, там тривалий ремонт».
Свята вони всі в тещі, а в нас я, сивий тато та стара моя свекруха. Серце щемить від самоти в такі моменти. Одне, що син пропустив День матері чи Великдень, а зовсім інше він навіть допомогти нам відмовляється.
Недавно придбали ми новий холодильник, попросили Остапа прийти допомогти затягнути і погодився, а потім телефонує: «Мамо, не вийде, ми з Ганною маємо їхати до її мами, пральна машина воду ллє». Чоловік мій подзвонив вже сердитий, а я чула, як Ганна на фоні каже: «А хіба твої батьки не можуть вантажників найняти?»
Все ж Остап приїхав, але варився злий. «Тату, ну невже ви не могли звернутися до служби доставки? Мені ж часу зараз обмаль!» випалив з порога.
Я не витримала й запитала себе: а чому це його теща, як щось ламається, майстра не викличе? Невже вона в іншому світі живе і не знає таких людей? А Остап мені: «Та мамо, зараз попросиш когось гроші візьмуть, а нічого не зроблять. Мамі Ганни треба хтось надійний».
Тут мій чоловік не стерпів: «Та може вона в техніці й гальмує, а от пасти то вона майстер, бо одну овечку за собою водить куди треба!» Остап лише насупився й сердито вийшов. Я не встрявала, хоч думала так само ті родичі повністю сина присвоїли. Для них він усе і сантехнік, і майстер, а про рідний дім забув.
Вже два тижні вони з батьком не спілкуються й миритися ніхто не поспішає. Я між молотом і ковадлом, не знаю, як бути, боляче йому, що син не дослухається, а Остап образився й навідріз не хоче спілкуватися, доки тато не вибачиться. У цій ситуації одна Панаса Іванівна у виграші і поміч у неї, і увага сина, а в мене тільки сум і тривога.
Отака у нас історія, щоранку думаю, як все виправити та ворота до серця свого сина не закрити назавжди.
