Половину дитинства ми з сестрою-двійнею провели в дитячих будинках у різних містах так, життя цікаве, але не дуже веселе. Коли нашій маминій сестрі, тьоті Оксані, виповнилося 18 (майже як у радянському фільмі), вона забрала нас до себе. Спочатку нас прийняла сама, а згодом і її чоловік, який став нам справжнім татом. Я їм безмежно вдячна за все, що вони для нас зробили ні в казці сказати, ні пером описати!
На наші вісімнадцяті іменини вони приїхали з нами в саме серце Києва до трикімнатної хрущовки ще з часів наших батьків. Весь час квартиру здавали, а тоді вирішили: продайте, дівчата, квартиру та поділіть гроші кожна купите щось під себе. Ми з сестрою Лесею були у захваті: ідея як вареники з вишнями! Квартира була гарна, тож ми отримали кругленьку суму в гривнях.
Я спромоглася купити затишну двушку на Позняках звісно, взяла іпотеку, яку потім героїчно погасила за рік, не без традиційної української впертості. А далі ремонт, біганина по Епіцентру серед мільйонів шпалер, і непомірна боротьба за кожен стілець та табурет
Батьки раділи, що я нарешті приборкала своє гніздечко, але за Лесю нервували вона жила, як на фестивалі: уся гривня на нову техніку, суші, і черговому пальту зі Львова. З житлом не квапилась, а гроші розлітались, наче повітряні кульки на іспиті в університеті.
Тьотя Оксана не витримала, пригрозила: ще трохи, і будеш ночувати не вдома, а на Поштовій, коли гроші зовсім скінчаться. В результаті Лесі на нормальну квартиру вже не вистачало, тож довелося їй орендувати однокімнатну на Троєщині, і то добре.
Тоді у неї зявився хлопець Антон, хлопака простий, але з характером. Вони разом зняли квартиру, почали економити ну і хорошо. Я раділа, що сестра взялась за розум, а мені ще й на роботі підвищення дали. Я забігала до батьків, відпочила на морі під Одесою й навіть зустріла класного хлопця були і плани, і хрущовські ідеї про спільне життя.
Не встигли ми зустрітися у мене на новосілля, як Леся оголошує новину вагітна! Всі щиро радіють, а потім у неї починається довжелезний спіч на тему: «як зараз важко орендувати житло з дитиною, ціни в Києві як у Мілані, а заробітки поки не мільйон…»
Я вже змирилась із її песимізмом, поки Леся напряму не викотила питання:
Дай мені свою квартиру, бо я скоро народжу, а ти й так одна живеш, яка тобі різниця пожити з тьотей, а їй буде нова подушка під вечірній чай?
Я сказала ні. Леся образилась, заплакала, взяла Антона під руку і пішла, наче гримнула дверима на всю хату.
Потім кілька разів телефонувала може, передумала?. Але я стояла на своєму: свої руки, свій ремонт, свої гроші (і нерви теж свої) віддавати все це? Ні, дякую. Так що як казали в нас на Полтавщині, Сама винна не думала головою про завтрашній день!.
