Люба, ти що, з глузду зїхала на старості літ! У тебе ж онуки вже школу закінчують, яка тобі ще весілля? так відреагувала моя сестра, коли я їй повідомила, що виходжу заміж.
Справді, чого відкладати? Через тиждень ми з Толиком розписуємось, та мусила ж сповістити про це сестру. Звісно, на свято вона не приїде ми живемо в різних куточках України. І галасливого застілля з вигуками «Гірко!» в свої 60 я вже не хочу. Ми тихо розпишемось, посидимо разом удвох.
Можна було б зовсім не розписуватись, але Толя наполягав. Він у мене справжній кавалер: двері переді мною відкриває, руку подає, коли з машини виходжу, допомагає пальто одягнути. Ні, він без штампу в паспорті не погодиться. Якось прямо сказав: «Що я тобі, хлопчик? Я хочу справжніх, серйозних стосунків». А для мене Толя, хоч і сивий, дійсно наче хлопець тільки бачить мене, одразу молодшає років на сорок. Може схопити на руки і кружляти зі мною просто серед проспекту. Я і радію, і водночас ніяково: «Люди ж дивляться, сміятись будуть». А він свою: «Я нікого, окрім тебе, не бачу!» Дійсно, коли поруч він здається, у світі лише ми удвох.
Але маю ще й рідну сестру, якій треба все розповісти. Боялась, що Таня, як і багато хто, осудить, а найбільше мені потрібна була її підтримка. Нарешті набралась сміливості й подзвонила.
Люба-а-а, протягла вона, ошелешена новиною про моє весілля, навіть року не минуло, як ми поховали Віктора, а ти вже заміну знайшла! Я очікувала, що Тетяна буде вражена, але не думала, що її обурить саме память про мого покійного чоловіка.
Таню, я памятаю, перебила я. Але хто вирішив, скільки має тягнутися смуток? Назви конкретну цифру коли мені знову можна бути щасливою?
Сестра замислилась:
Ну, для пристойності треба хоча б пять років почекати.
Тобто мені Толіку сказати: «Вибач, приходи через пять років, я поки в траурі»?
Таня мовчала.
І навіщо це? продовжила я. Думаєш, через пять років ніхто язика не потягне? Все одно знайдуться ті, кому приємно посварити, але, якщо чесно, мені на них байдуже. А от твоя думка важлива. Якщо ти наполягаєш облишу цю ідею з весіллям.
Я не хочу бути крайня, хоч зараз одружуйся! Тільки знай, що я тебе не розумію й не підтримую. Ти завжди собі на умі, але не думала, що вік принесе тобі такі чудеса. Мала б совість, зачекай хоч ще рік.
Та я не поступалася.
Ось ти кажеш зачекай рік, а якщо нам з Толиком залишилося лише рік прожити, що тоді?
Сестра заплакала.
Та роби як знаєш Я розумію, щастя всім хочеться, але ж ти все життя прожила щасливою
Я засміялась.
Таню, ти справді так вважаєш? Думала, я була щаслива всі ці роки? І я ж так думала, поки не збагнула, ким насправді була робочою конячкою. Навіть уявити не могла, що можна інакше жити й радіти життю!
Віктор був доброю людиною. Виховали з ним двох доньок, тепер маю пятьох онуків. Чоловік завжди казав, що головне в житті родина. Я й не сперечалась. Спершу працювали до сьомого поту заради дітей, потім заради їх родин, а пізніше заради онуків. А тепер згадую життя було суцільною гонитвою за добробутом, без відпочинку.
Як старша донька вийшла заміж, ми вже мали дачу під Вінницею, але Віктор захотів більше вирішив для онуків вирощувати домашню птицю, мясо. Взяли в оренду землю, завели худобу, яка стала нашим хрестом на років десять. Спати лягали опівночі, о пятій вже вставали. Майже весь рік мешкали на дачі до міста вибиралися рідко й лише у справах. З подругами поспілкуватися? Недарма жартували, що для нас похід до крамниці вже як відпустка! А вони одна з онукою з Одеси повернулась, друга з чоловіком на балеті була. Я ж і до театру не добиралася ніколи!
Бувало, хліба вдома нема кілька днів усе звязували тварини. Рятувало одне: діти й онуки ситі. Старша купила авто завдяки нашому господарству, молодша зробила ремонт недаремно працювали. Якось приїхала до мене стара колега Ліда:
Любо, ледь тебе впізнала! Думала, ти тут сили підбираєш на свіжому повітрі, а ти ледь жива! Навіщо так себе мучиш?
А як інакше? Дітям же треба допомагати, відказала я.
Діти виросли, самі впораються, поживи й для себе.
Я тоді не розуміла, що це «пожити для себе». А тепер знаю: можна спати досхочу, спокійно ходити в магазин, кіно, до басейну або на лижі. І ніхто від цього не страждає! Діти не збідніли, онуки не голодні. Та головне я навчилася інакше дивитися на речі.
Колись, збираючи на дачі опале листя, сердита була на ті купи сміття, а тепер ці листочки додають настрою. Йдеш в парку підкидаєш ногами й радієш, як малі діти. Навчилась любити дощ тепер не потрібно мокнути з відром за козами, а можна сидіти в теплому кафе й дивитися крізь вікно. А небо який дивовижний має відтінок на заході! Який мальовничий наш Київ узимку хрумкий, сніжний! Це все відкрив мені саме Толя.
Після смерті чоловіка я жила наче не своїм життям, в тумані. Все сталося раптово у Віктора стався інфаркт, навіть «швидка» не встигла. Доньки швидко все продали: і дачу, і худобу, перевезли мене назад до Києва. Перші дні ходила мов ожила тінь, не знала, куди подітися. Прокидалася о пятій, крутилася по квартирі і слізно питала себе: що далі?
Тоді й зявився у моєму житті Толик. Памятаю, як вперше вивів мене на прогулянку. Він був нашим сусідом, ще й знайомим зятя, допомагав перевозити речі з дачі. Каже, спершу не думав нічого просто пожалів мене, бачачи розгублену жінку. «Ти енергійна, казав він, просто засумувала. Треба витягти тебе з депресії». Повів до парку, купив морозиво, запропонував піти до озера погодувати качок. Я стільки років тримала качок на дачі а ніколи навіть на них спокійно не дивилась. А вони такі кумедні, смішно пірнають за кусочками хліба!
Не віриться, що можна просто стояти й дивитися на качок, зізналась я. Раніше тільки бігала погодуй, напувай, почисть…
Толя усміхнувся, взяв за руку: Ти ще побачиш стільки всього нового! Наче знову народишся.
Він мав рацію. Я, як дитина, щодня відкривала для себе світ і мені це так подобалось, що я забувала про втому і колишню рутину. Уже й не памятаю той момент, коли зрозуміла: не уявляю життя без Толя його голосу, сміху, легкого дотику. Одного ранку прокинулась і подумала: без нього і цього життя не зможу жити.
Мої доньки наші з Толиком стосунки не прийняли. Казали, що я зрадила память про батька. Було дуже прикро, я відчувала провину перед ними. А ось діти Толика навпаки пораділи, сказали, що спокійні за тата. Тільки залишилось повідомити про все сестру, а цей момент я відкладала…
То коли у вас розпис? спитала Таня після довгої розмови.
У цю пятницю.
Що ж, хай буде щастя вже на пенсії, сказала вона сухо, попрощавшись.
У пятницю ми з Толиком купили продуктів, вдяглись парадно і поїхали в РАЦС. Як вийшли з таксі я остовпіла: біля входу стояли мої доньки з чоловіками й онуками, діти Толика з родинами, а головне моя сестра! Таня тримала оберемок білих троянд і крізь сльози посміхалася.
Тань, ти приїхала спеціально до мене? не вірила я своїм очам.
А кому ж тебе ще віддавати? засміялася вона.
Виявилось, вони всі разом домовилися й заздалегідь замовили столик у кавярні.
Нещодавно ми з Толиком відзначили рік подружнього життя. Він вже став своїм для всіх. А я досі не вірю, що це все зі мною: така непристойна, як на мій вік, щаслива, що ніби боюся зурочити.
