Повернувшись до хати раніше, Оксана почула розмову чоловіка з її сестрою і втратила дар мови.
Оксана того дня вийшла з поліклініки рано: прийом скасували, лікарка захворіла. Господи, яка радість нарешті вільний вечір, можна приготувати вечерю не кваплячись, а не нашвидкуруч, як завжди.
Ключ у дверях повернула обережно не хотіла будити Володимира, якщо той задрімав після роботи. Та він, як зясувалось, зовсім не дрімав.
З кухні долинали голоси.
Я більше так не можу, Маріє. Кожної суботи приховувати… глухо говорив Володимир.
А ти що хочеш? Просто все сказати? то вже Марія, сестра Оксани. Коли вона встигла прийти?
Оксана завмерла у прочинених дверях. В її душі щось похололо.
Якщо Оксанка дізнається все розвалиться, продовжував чоловік. Тридцять років життя, і все нанівець.
Або ти розставиш все по місцях, голос Марії став твердим, або перестанеш їздити до неї кожної суботи.
До неї?!
Не можу покинути… Вона ж зовсім одна. Без мене їй ніхто й не потрібен.
А в тебе, вибач, дружина є чи ні?
Оксана зтисла ручку дверей так, що пальці побіліли. Серце стукотіло гучніше, ніж стіни хати.
Виходить, ніякої рибалки.
Не з Миколою по річках колишеться.
А є якась “вона”, до якої тягнеться кожної суботи.
Зрозумій, Маріє, якщо зараз все розповім вона мене зненавидить. За брехню. А якщо не скажу совість гризе.
Совість? здивовано пирхнула Марія. Де вона була раніше?
Раніше простіше було. А тепер вона зовсім погано.
Слухай, може, час вже Оксані все чесно пояснити?
Ти що, злякано заперечив Володимир, вона мене або вижене, або ще гірше. Куди мені у шістдесят років піти?
Оксана відійшла від дверей.
Тридцять років вона смажила йому домашні котлети “на рибалку”, прала сорочки і гумові чоботи, хвилювалась, коли той повертався пізно. А він їхав не до друга, а до “іншої”.
Марія знала!
Рідна сестра знала і мовчала!
Господи.
Як же вона нічого не помічала.
Гаразд, сказала Марія, ходжу я вже. Але ти подумай добре так довго не вийде. Все одно все відкриється.
Розумію, втомлено погодився Володимир.
Оксана почула кроки до дверей і метнулася в ванну.
Їй потрібно було час.
Час зрозуміти, що тепер робити з цією правдою.
Час вирішити, як жити далі.
А може чи є сенс жити далі.
У ванній Оксана вдивлялася в дзеркало, не впізнаючи себе. Це вона Оксана Петрівна, зразкова дружина?
Швидше, зразкова дурепа.
Повернулась до чоловіка із звичним виразом обличчя. Він сидів за столом, переглядав газету. Такий звичний, домашній.
О, Оксаночко! удавано зрадів він. Ти рано сьогодні.
Прийом скасували.
Марія заходила. Привіт передала.
Бреше. Передала вона не привіт.
Будеш вечеряти? запитала Оксана рівно.
Звісно! Що готуєш?
Котлети. Як завжди.
Тиждень був як пекло. Оксана спостерігала за кожним рухом чоловіка, за кожним словом. І бачила всюди брехню. Як ховає телефон, нервує по пятницях, збирає “риболовні речі”.
А в суботу зранку не витримала.
Володимире, а поїхали разом на рибалку? промовила невинно.
Він побілів.
Навіщо? Тобі там нудно.
Хочу спробувати. Може і сподобається.
Ні-ні, замахав руками, там холодно, купа комарів. Відпочинь краще вдома.
І поїхав. З винуватим обличчям.
А Оксана залишилась з думками, що точили душу, наче червяк.
У понеділок зібралася поговорити з сестрою.
Маріє, треба поспілкуватись.
Про що? насторожилась сестра.
Просто душевно. Давно не спілкувались.
Зустрілись у кафе, щоб ніхто не заважав. Марія крутила каблучку на пальці і нервово ковтала каву.
Як справи? обережно почала Оксана.
Все добре. А у вас?
У нас теж. Володимир рибалкою захопився.
Сестра закашлялась від кави.
Ага? Часто їздить?
Щосуботи. Справжній фанат.
Ну, чоловіки такі… Усі мають хобі, промовила Марія скупо.
А ти знаєш, куди саме він їздить рибалити?
Я? Чого ти питаєш?
Очі її бігали. Бреше.
Думала, може разом поїхати, спробувати, що там за рибалка цікава.
Оксано, а навіщо? різко змінилась сестра. Дай чоловікові особистий простір. У всіх має бути свої межі.
Особистий простір! Це вона так про зраду?
Маріє, ти щось знаєш?
Нічого не знаю! відрізала сестра. І знати не хочу, і тобі раджу не лізти.
Встала й пішла.
Оксана залишилась з гіркою впевненістю: сестра допомагає приховати справжню причину.
Удома Оксана взялась за перевірку. Оглядає кишені Володимира, перевіряє гаманець, зазирає в машину.
І знаходить.
У бардачку квитанції. Якісь регулярні платежі. Пятнадцять тисяч гривень щомісяця.
Приватний пансіонат “Надія”. Місто Миргород.
Пансіонат?!
Не дача, не риболовна база. Пансіонат.
Оксана тримала квитанцію і розуміла світ остаточно розвалюється. Пансіонат це для хворих, для тих, кого доглядають.
Виходить, у Володимира є хтось хворий. Хтось, за ким він доглядає. Кого навідує щосуботи.
Дружина? Коханка?
Не спала всю ніч. У голові крутила варіанти і всі, як на зло, все гірші одне одного.
Вранці прийняла рішення:
Їде сама. В той Миргород. Побачити на власні очі, що там за таємниці.
У пятницю взяла відгул. Сказала до лікаря треба.
Дорога зайняла три години. Три години переживань, три години уявляти найгірше.
Пансіонат виявився невеликим, затишним. Табличка: «Для людей з обмеженими можливостями».
Інваліди.
Серце стислось. Невже у Володимира є хтось інвалід, про кого вона не знала?
До кого ви? запитала медсестра в реєстратурі.
Я можна дізнатись, хто тут є від Володимира Івановича Сидоренка?
Ви родичка?
Дружина.
Медсестра перегорнула журнал.
Олена Сидоренко, палата дванадцята. Проходьте.
Сидоренко!
Вона носить його прізвище!
Оксана стояла перед дверима палати, не могла себе примусити зайти. За цією дверима правда, яку вона шукала і водночас боялася.
Олена Сидоренко.
З його прізвищем.
Долоня тремтіла, коли натискала на ручку.
Можна?
У палаті було світло, пахло ліками та квітами. Біля вікна у інвалідному візку сиділа жінка років тридцяти пяти, темноволоса, тендітна.
Дуже схожа на Володимира.
Ви до мене? здивувалась жінка. Голос слабкий, але добрий.
Я мене звуть Оксана. А ви Олена?
Так. А ми знайомі?
Знайомі? Як відповісти
Я дружина Володимира Сидоренка.
Обличчя Олени враз зблідло, очі стали великими.
Боже мій… Ви все знаєте?
Тепер знаю. Оксана підійшла ближче. Розкажіть.
Не можу Тато заборонив говорити.
Тато.
Оксана відчула, що ноги здають. Сіла на стілець біля ліжка.
Він ваш батько?
Так. Олена розплакалась. Вибачте, я не хотіла, тато казав, що у вас нема дітей, і якщо ви дізнаєтесь про мене дуже переживатимете.
Постривайте, Оксана підняла руку. Давайте по порядку. Скільки вам років?
Тридцять чотири.
Тридцять чотири! Тобто, народилась до їхнього шлюбу. Володимир був з іншою.
А ваша мама?
Мама померла два роки тому. Онкологія. Олена втирала сльози. Тато допомагав нам усе життя. Гроші висилав, навідувався. А після мами влаштував мене сюди. У мене ДЦП, я сама не можу жити.
Оксана мовчала. Перетравлювала почуте.
У її чоловіка є донька. Хвора донька, про яку вона тридцять років не знала.
Він хороший, Олена промовила крізь сльози. Кожну суботу приїжджає. Привозить їжу, ліки. Розказує про вас. Каже, що ви найдобріша.
Про мене розказує?
Так. Він вас любить. Завжди каже: “Оксаночка моя”. Ви найкраща дружина на світі.
Оксана гірко усміхнулась.
Найкраща дружина, яку обманюють тридцять років.
Ні! вигукнула Олена. Він просто боявся. Думав, ви його кинете, якщо дізнаєтесь. Бо я не така, як усі. Тягар
Ви не тягар.
Для багатьох тягар. Мама казала: “Краще б ти не народилась”. А тато ніколи. Казав, що я його донька, і він відповідає за мене.
До палати зайшла медсестра.
Оленко, у нас гості! помітила вирази на обличчях. Щось трапилося?
Все добре, Людмило Іванівно. Це це тітка Оксана.
Тітка Оксана.
О! пораділа медсестра. Нарешті зустрілись! Володимир Іванович стільки про вас говорив, казав, яка ви добра та розуміюча.
Добра та розуміюча! А вона тут цілий детектив розігнала.
Медсестра пішла, залишивши їх вдвох.
Розкажіть про маму, попросила Оксана.
Мама була вродливою. Тато з нею зустрічався, доки не познайомився з вами. Коли виявилось, що я народилась хворою, мама сказала, що йому потрібна здорова сімя, не така як ми. Іди до іншої, каже, якщо любиш.
Він залишив нас?
Хотів одружитись із мамою. Але вона не дозволила. Казала, що не треба жалю. Якщо любить хай йде до своєї нареченої.
А потім?
Одружився з вами, але нас не кинув. Допомагав, приїжджав, коли я підросла. Мама погодилась за умови, що ви нічого не будете знати. Вона боялась, що ми зламаємо вам сімю.
Оксана відчувала, що тридцятирічна завіса обману впала. Все життя заздрила жінкам з дітьми, ридала, коли знову не виходило ЕКЗ. У чоловіка прозила донька. Весь цей час.
Чому він не сказав мені? прошепотіла Оксана.
Боявся. Казав, що ви так мріяли про дітей. А дізнатись, що у нього є донька, ще й хвора ви зненавидите його.
За що?
За те, що приховував. За гроші, які міг витратити на вашу сімю, а витрачав на мене. За час, який відбирав.
Олена замовкла, потім додала:
Він страждає. Кожного разу питає: як сказати Оксані? Я кажу, може ви зрозумієте.
У коридорі почулися знайомі, тяжкі кроки.
Володимир.
Ой, прошепотіла Олена, він не знає, що ви тут!
Кроки наближались.
Привіт, донечко! почувся голос Володимира за дверима.
Оксана обернулась.
У дверях стояв її чоловік з букетом і пакетом продуктів. Побачив Оксану, руки затремтіли, пакет впав.
Оксана? обізвався тихо. Ти… як ти тут?
Приїхала познайомитись з дочкою, спокійно відповіла вона.
Володимир зблід, оперся на косяк дверей.
Як ти дізналась?
Сам винен. Погано приховував.
Він зайшов, зачинив двері, сів важко.
Ну от, сказав похмуро. Все. Тепер знаєш.
Тепер знаю.
Тепер ненавидиш?
Оксана глянула на нього, потім на Олену.
Ще не знаю. Думаю.
А що тут думати? Обманював тридцять років… Вигадував про рибалку. Витрачав гроші.
Тату, не треба! зупинила Олена. Тітка Оксана, він добрий! Просто боявся!
Оксана піднялася, підійшла до вікна.
За вікном затишний подвірячко. Дерева, лави, доріжки. Звичайне життя.
Тут її життя розсипається й складається заново.
Мені треба подумати, сказала вона нарешті.
Три дні Оксана не сказала чоловікові жодного слова. Він ходив по хаті, мов тінь, пробував щось пояснювати вона мовчала. Готувала їсти, прибирала, але ніби Володимира й не існувало.
А сама думала.
Думала про те, що тридцять років прожила в незнанні. Про те, що має пасербицю. Про те, що чоловік більше боявся правди за брехню.
У середу не витримала.
Сідай, мовила Володимиру. Говоритимемо.
Він сів навпроти, склав руки на столі, як учень, що чекає вироку.
Я їздила до Олени ще раз, почала Оксана. Добре поговорили.
Ну і?..
І зрозуміла таке: ти дурний, Володимире.
Він здригнувся.
Дурний тому, що думав ніби я відмовлюсь від хворої дитини. Дурний, бо тридцять років мучився один, замість разом мучитись.
Оксана
Мовчи, я ще не закінчила. Вона піднялася, пройшлась кухнею. Думав, що я така дрібязкова, що кину чоловіка через хвору пасербицю. Думав, я зовсім черства
Ні! Боявся втратити тебе!
Ледь не втратив по-справжньому.
Володимир опустив голову.
Прости. Я недостойний прощення Але прости.
Встань.
Він встав.
Завтра їдемо до Олени разом. І хочу поговорити з лікарями, чи можна її забрати до нас.
Володимир здивовано кліпнув очима.
Що?
Те, що чуєш. Якщо вона моя донька то тепер моя донька значить, має жити з сімєю.
Але вона ж інвалід, потрібен догляд.
Знайдемо доглядальницю. Обладнаємо кімнату. Впораємось. Оксана взяла чоловіка за руки. Знаєш, чого я тридцять років хотіла більше всього?
Дитини.
Справжню сімю. А тепер вона є. Чоловік-дурень, донька особлива але сімя.
Володимир розплакався. Оксана ще ніколи не бачила його сліз.
Справді? Приймеш?
Вже прийняла. Вчора купила нову піжаму й шампунь для неї. Завеземо завтра.
Він обняв її міцно-міцно.
Я тебе не гідний
Не гідний, погодилась Оксана. Тож терпіння набирайся. Але умова: більше жодної брехні. Ніколи.
Обіцяю.
І ще! Хочу, щоб Олена звала мене мамою. Якщо вже я мама то по-справжньому.
Минув місяць Олена перебралась до них. Кімната для неї стала затишною, хоч невеличка. Оксана сама обирала шпалери, фіранки, ковдру.
Мамо, вперше сказала дівчина, ви впевнені? Я ж тягар
Ще раз скажеш це отримаєш від мене! з усмішкою пригрозила Оксана. Ти моя донька. І крапка.
А ввечері, коли Олена заснула, Оксана з Володимиром сиділи в кухні, пили чай.
Знаєш, сказала Оксана, а життя тільки починається.
В шістдесят?
Саме так. Тепер ми справжня сімя. Не тільки подружжя, що тихо нудьгують одне з одним. Батьки. У нас є донька, яку треба ставити на ноги.
Володимир кивнув.
Дякую тобі.
Не дякуй. Просто не бійся більше нічого мені казати.
Не буду.
А з кімнати Олени долинало тихе веселе бурчання дівчина дивилась комедію на планшеті.
І це був найкращий звук для її нового життя.
