Мій брат старший за мене на шість років. Три роки тому він одружився і вирішив переїхати жити до квартири своєї дружини, замість того, щоб залишатися з нашими батьками. Для них це був єдиний варіант, бо оренда в місті просто шалено дорога. Я на той момент вже шість років був одружений, у мене вже було двоє дітей син шести років і донька чотирьох. Дружина в мене родом з Києва, от ми й осіли тут. Ми обидва працюємо, тож потроху спромоглися взяти невеличку квартиру у кредит.
Тут нещодавно пишуть мені батьки: брат зі своєю сімєю їде до нас у гості на тиждень і очікують, що ми їх приймемо в нашій квартирці. Я, звичайно, зрадів, що побачу брата після стільки часу, але відразу зрозумів, що не маю куди їх покласти у нас чотири людини тулиться в однокімнатній квартирі.
Ми зустріли братову сімю на вокзалі, погуляли цілий день по центру Києва, посиділи в парку, показали дітям Володимирську гірку. А під кінець дня батьки знову натякають: Запроси їх до себе, у столиці так дорого знімати квартиру чи навіть кімнату! Я, звичайно, розумію, але це просто не варіант у нас і ліжка на всіх катастрофічно не вистачає. За вечерею я чемно запропонував допомогти з пошуком готелю, але брат враз образився, мовляв, як це так, ми ж рідня, а ти не пускаєш до себе?
Я ще раз спробував пояснити й запропонував знайти нормальний готель, або якщо треба недорогий хостел; запропонував навіть спитати друзів, може в когось зможуть пожити. Але всі ідеї відкинули. Зрозуміло ж було хочуть залишитися у Києві за мій рахунок: жити й харчуватися безкоштовно, та ще й у тісній однокімнатці. Але я впевнений, що маю право відмовити. Моя сім’я і комфорт моїх дітей та дружини важливіші, це має стояти на першому місці. Зрештою, я ж нікому нічого не винен щодо житла, правда?
