Ольга виходить з автобуса з важкими торбами в руках і поспішно прямує до рідної оселі. Я вдома! радо вигукує вона, відчиняючи двері. Олю, донечко! родина одразу вибігає їй назустріч. Ми наче чули серцем, що ти вже приїхала! Вечором, коли всі зібралися за великим родинним столом, раптово пролунав стукіт у двері. Мабуть, сусіди прийшли привітати! мама усміхається і йде відчинити. Повертається вже не сама, а з несподіваними гостями. Оля дивиться на людей, які заходять до кімнати, і не може повірити своїм очам.
Оля мовчки, трохи сумно, дивиться у вікно автобуса, що рухається у бік Києва. На колінах у неї велика картата сумка, а до неї ще бабуся напхала торбинку гарячих пиріжків з яблуками, і весь транспорт наповнився духмяним ароматом домашньої випічки.
Оля не втрималася, розстебнула сумку і витягла два румяні пиріжки.
Хочеш? питає вона хлопця, що сів в автобус ще у Переяславі. Він без розмов поступився їй місцем біля вікна, і Оля це оцінила.
Давай! весело відповідає він, вже ковтаючи слину.
Я Оля! представляється дівчина.
А я Ростислав! Вступати їдеш?
Так, наші краи молоді всі їдуть у великі міста: технікуму немає, тільки трактористів готують, а це не для мене!
Та я так само! усміхається Ростислав. А мені й село до душі!
Їм до міста їхати кілька годин, за час мандрівки вони добре знайомляться, навіть стають друзями. Перед тим, як сходити з автобуса, обмінюються номерами й рушають кожен у своє студентське життя.
***
Час іспитів проходить швидко. Оля і Ростислав обидва поступають у омріяний університет та, звісно, тішаться з цього, описуючи у месенджерах свої плани й страхи. Позаду вже тривоги та нічні конспекти. Попереду новий ритм, місто і мрії.
Олю, привіт, дзвонить одного вечора Ростислав, а давай нашу перемогу відсвяткуємо десь в центрі, у кав’ярні?
Оля радіє: хлопець їй подобається, з ним затишно, в нього українська щирість, простота, нічого столичного чи химерного.
Вони зустрічаються у кав’ярні Велетень. Сидять біля вікна, дивляться як прогулюються люди вздовж Дніпра, чути оголошення гіда екскурсійної прогулянки.
Чому це кафе назвали “Велетень”? питає Оля.
Ростислав сміється: Бо всі, хто тут обожнюють солодощі, самі стають трошки велетнями!
Це точно, радісно погоджується Оля, відкушуючи тістечко.
Відтоді Велетень стає їхнім місцем зустрічі. Ввечері там вперше вони цілуються; Оля не забуде той поцілунок багато років.
Минає час, вони зустрічаються, і з кожним місяцем Олі здається рідніше за Ростислава немає нікого, крім матері й батька, а це зовсім інше.
Олю, а переїжджай до мене, ділиться хлопець мрією, а влітку, як закінчимо третій курс, розписуємось!
Це ти мені зараз пропозицію робиш? жартує Оля.
Ну так, ніби
Тоді маю по законах кіно спитати: “А ти не буде тобі набридати, що я завше перед очима буду?” сміється Оля.
Більш за все хочу, щоб мелькала перед очима! сміється Ростислав і обіймає дівчину прямо на проспекті.
Коли Оля повертається у гуртожиток, подружки – Вероніка та Світлана одразу помічають дівчина щаслива.
Олю, ти сьогодні світишся, мов ялинка! захоплюється Світлана. Що трапилось?
Дівчата, схоже, я скоро до Ростислава переїду! весело біжить по кімнаті Оля.
Запросиш на весілля? сміється Вероніка.
Влітку! А зараз – просто разом поживемо.
Не поспішай! радить Світлана, є ще багато часу до літа! Життя таке непередбачуване…
Оля лише засміялась: Ой, ви наче моя бабуся: всі уже так роблять!
Я просто не сприймаю ці цивільні шлюби, сумує Вероніка, в мене мама юрист, я знаю після чого буває…
Та я з тобою, Вероніко, не сперечаюсь, це жарти! погоджується Оля.
***
Оля вважає, що паспорт то лиш формальність, що “любов їхня з Ростиславом на мільйон”, але слова подруг глибоко сидять в думках, і вона все відкладає переїзд.
Ростислав з часом перестає наполягати.
У грудні дівчата гуляють зимовим Києвом. Місто яскраве, новорічні гірлянди сяють, але надворі мороз і вони втомлені та змерзлі. Вони саме навпроти кав’ярні “Велетень”.
Ходімо сюди, я тут часто з Ростиславом сиджу, радить Оля.
А он і він, здається… якось сумно каже Світлана, дивлячись у вікно.
Оля повертається: справді, за їхнім місцем сидить Ростислав, а поруч юна симпатична дівчина. Вони усміхаються, Ростислав жартує, та дівчина весело сміється.
Оля мовчки відходить від вікна.
Я поїду додому, тихо каже вона.
Ми разом з тобою, підтримують дівчата.
Удома вони заспокоюють Олю: не треба ревнувати, це могли бути справи, все з’ясується. Та перед очима Олі погляд Ростислава у кав’ярні, і ті самі його місце…
Це ж зрада, думає вона.
Вона припиняє відповідати на дзвінки хлопця, просить подруги казати, що її нема.
Одного дня в інституті Ростислав наздоганяє Олю, бере за руку:
Олю, що трапилось? У тебе хтось є?
Очі дівчини кругленькі від здивування:
А ти ще маєш мужність таке питати? Пусти. Я маю йти на екзамен.
Оля рвучко вириває руку і зникає за дверима. Ростислав із розгубленим виглядом йде додому.
***
Оля, склавши зимову сесію, вирушає на канікули додому до села під Черкасами. Тут, під маминим дахом, легше переживати образу і біль.
Настрій піднімається, коли Оля виходить на зупинці: мороз щипає щоки, сніжець блищить, дерева і хати вкриті кришталем, а сонце сяє особливо яскраво сьогодні.
З димарів йде дим рівними стовпчиками.
Оля усміхається, бере сумку з гостинцями для рідних, йде до дому. Біля хвіртки помічає, що ялинка, яку посадила бабуся, виросла і вбрана, як у дитинстві.
З наступаючим! промовляє Оля, переступаючи поріг.
Олько, доню! кидається обіймати вся рідня. Відчували, що ти приїдеш!
День наповнений теплом і радістю зустрічі. Шкода, що короткий зимовий день швидко скінчився.
У нас є ще вогники! тато вмикає гірлянду на ялинці.
Вечором, як родина сидить за великим столом, хтось стукає.
Мабуть, сусіди прийшли привітати, мама йде відчинити.
Заходить з несподіваними гостями з Миколаєм та його помічницею.
Ростислав? дивується Оля, впізнаючи хлопця в костюмі Святого Миколая, а його асистенткою ту саму дівчину з кафе. Як ти сюди потрапив?
Подруги підказали, де тебе знайти, сміється Ростислав, вдаючи Миколая. А це моя молодша сестра Соломія!
Сестра? перепитує Оля.
Так, мої батьки про неї часто згадують, але у місто рідко їздить, підтверджує Соломія, Схожі, правда?
Олі наче камінь з душі падає! Стільки переживала, а могла просто спитати докоряє собі дівчина.
Ростислав, тримаючи коробочку, говорить:
Олю, прошу всіх свідків будь моєю дружиною!
Оля кидається обіймати святкове дійство:
Згодна! Це найкращий Новий рік у моєму житті!
А буде ще багато найкращих свят, якщо все обговорюватимемо відверто! обіцяє хлопець.
Я згодна! шепоче Оля щасливо.
